Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 53)

— Чорт, — глухо вилаявся Ед, — може, він правий? Може, ми справді робимо дурницю? — чоловіка роздирали сумніви. Подорож була небезпечною. Навіть на пошукові загони з важким озброєнням, бувало, нападали хижі звірі й банди диких напівлюдей, що жили в розкиданих по всій планеті руїнах. Єдиною зброєю, якою він міг захистити себе і свою родину, був ручний різак. Він, звісно, знав, як ним користуватися, недарма ж махав цим ножем на лінії сортування зібраних уламків по десять годин щодня сім днів на тиждень. Але якщо, наприклад, зламається двигун...

— Та годі тобі хвилюватися, — тихо сказала Барбара. — Я вже бувала тут раніше, і жодного разу не було проблем.

Він відчував сором і провину. Його дружина вже не раз прокрадалася за межі громади — так само, як й інші жінки і дружини, як і деякі чоловіки. Чимало робітників виходили за територію, з дозволом чи без нього. Вони були готові на все, аби тільки порушити рутину роботи й навчальних лекцій. Але його страх повернувся. Чоловіка турбувала не якась фізична загроза і навіть не віддаленість від звичного велетенського резервуару зі сталі й бетону, в якому він народився, в якому виріс, провів своє життя, працював і одружився. Еда лякало усвідомлення, що охоронець казав правду про повернення у невігластво і забобони. Від цього його шкіра стала холодною і вогкою, незважаючи на нестерпну спеку середини літа.

— Цим завжди заправляли жінки, — сказав він уголос. — Чоловіки будували машини, розвивали науку і міста. Жінки ж мали свої зілля й настоянки. Думаю, ми спостерігаємо кінець епохи розуму, останні дні раціонального суспільства.

— А що таке місто? — запитав один із близнюків.

— Ви бачите одне з них просто зараз, — відповів Ед і показав рукою за вікно. — Дивіться уважно.

Дерева скінчилися, попечена поверхня коричневої землі змінилася тьмяним металевим полиском. Довкола простягалася горбкувата рівнина, гола і гнітюча, подовбана ямами, вкрита купами пощерблених уламків. Подекуди крізь них проростав темний бур’ян. Досі стояли кілька стін. Полишена перевернута ванна лежала, як мертвий беззубий рот без обличчя і голови.

Цю зону прочісували незліченну кількість разів, усе цінне вже повантажили й вивезли в різні громади поблизу. Уздовж дороги лежали акуратні купки кісток, які позбирали, але так нічого з ними й не зробили. Кістки не мали корисного застосування, на відміну від бетонних уламків, шматків металу, дротів, пластмасових труб і одягу.

— Ти хочеш сказати, що тут жили люди? — охнули хором близнюки. На їхніх обличчях були тривога і недовіра. — Тут... Тут жахливо!

Вони доїхали до роздоріжжя. Ед пригальмував і чекав, доки дружина скаже йому, куди повертати.

— Ще далеко? — хрипко запитав він. — Від цього місця в мене мурахи по спині. Ніколи не знаєш, що ховається у цих підвалах. Ми у дев’ятому році потруїли тут все газом, але зараз він уже, мабуть, вивітрився.

— Праворуч, — сказала Барбара. — Он за той схил.

Ед перемкнувся на першу передачу й повільно повів машину повз вибоїну на бічну дорогу.

— Ти справді думаєш, що в цієї жінки є сила? — запитав він безпорадно. — Я чув багато всякого і ніколи не знав, правда це, чи дурниці. У таких історіях завжди йдеться про якусь стару каргу, що воскрешає мертвих, бачить майбутнє і лікує хворих. Люди говорять про таке вже п’ять тисяч років.

— І вже п’ять тисяч років ці речі справді існують. — Голос його дружини був безтурботним і впевненим. — Вони завжди готові нам допомогти, усе, що нам треба зробити, це прийти до них. Я бачила, як вона зцілила сина Мері Фулсам. Пам’ятаєш? У нього всохла нога і він не міг ходити. Лікарі вже хотіли його позбутися.

— Принаймні так каже Мері Фулсам, — різко відповів Ед. Машина протискалася поміж гілками старезних дерев, руїни залишилися позаду, і дорога раптом пірнула у темні хащі лоз і чагарників, що заступали сонце. Ед кліпнув, а тоді увімкнув слабкі фари. У їхньому мерехтливому світлі машина повзла поритим коліями схилом, потім зробила крутий поворот, і раптом дорога закінчилася.

Вони доїхали до місця призначення. Чотири поіржавілі машини заступали шлях, інші були запарковані на узбіччях і серед хирлявих дерев. За машинами стояла група мовчазних людей — чоловіків та їхніх родин. Усі були у робітничих одностроях громад. Ед поставив машину на ручник і витягнув ключі із замка запалювання. Його вразило, що люди з’їхалися сюди зі стількох різних громад: і з розташованих поблизу, і з далеких, з мешканцями яких він ніколи не зустрічався. Частина людей, які тут чекали, подолали сотні миль.

— Тут завжди доводиться чекати, — сказала Барбара. Вона штовхнула ногою погнуті двері й обережно вислизнула назовні з дитиною на руках. — Люди приїздять сюди за найрізноманітнішою допомогою, коли вона їм потрібна.

Натовп стояв перед грубою дерев’яною спорудою, пошарпаною і напівзруйнованою. Це було перероблене укриття часів війни. Повільна черга людей простягалася до просілих сходів і аж у сам будинок. Раптом Ед уперше побачив ту, до кого прийшов по допомогу.

— Це та стара? — запитав він збуджено, коли на сходах з’явилася тонка висушена постать, оглянула чергу з людей і покликала когось. Вона заговорила з якимсь огрядним чоловіком, а тоді до них приєднався м’язистий велетень. — Боже, — сказав Ед, — то їх тут ціла ватага?

— Різні люди роблять різні речі, — відповіла Барбара. Міцно притримуючи маля, вона обережно пішла в бік черги. — Ми хочемо зцілення, тож маємо стати там праворуч, разом із тими людьми, що біля дерева.

Портер сидів на кухні, курив і пив каву, поклавши ноги на підвіконня і байдуже спостерігаючи за повільною чергою людей, що тягнулася знадвору через головний вхід до дверей різних кімнат.

— Їх сьогодні багато, — сказав він до Джека. — Треба нарешті запровадити якусь плату за наші послуги.

Джек щось сердито буркнув і відкинув назад свою гриву білявого волосся.

— Чого ти сидиш тут і цмулиш каву замість того, щоб піти й допомогти?

— Бо ніхто не хоче заглядати в майбутнє. — Портер гучно відригнув. Він був огрядним, з брезклим тілом, блакитними очима, тонким і масним волоссям. — Коли хтось захоче знати, чи буде багатим чи, може, одружиться на вродливій жінці, я буду чекати у своїй будці й усе розкажу.

— Ворожба, — буркнув Джек. Він неспокійно стояв біля вікна, склавши свої могутні руки на грудях, з тривожним виразом на суворому обличчі. — Ось до чого ми скотилися.

— Я не винен, що вони мене про це запитують. Один пришелепкуватий старий поцікавився, коли помре. Я сказав, що за тридцять один день, а він весь побуряковів і почав кричати. Я кажу їм лише правду, а не те, що вони хочуть почути. — Портер усміхнувся. — Я ж не якийсь пройдисвіт.

— А коли востаннє хтось питав тебе про щось важливе?

— Тобто про щось не таке приземлене? — Портер почав ліниво пригадувати. — Минулого тижня мене запитали, чи літатимуть колись знову міжпланетні кораблі. Я відповів, що наскільки бачу, то ні.

— А ти уточнив, що твоє передбачення лайна варте? Що ти бачиш максимум на пів року вперед?

На жаб’ячому обличчі Портера заграла самовдоволена посмішка.

— Про це він не питав.

Худюща всохла стара зайшла на кухню перепочити.

— Боже, — охнула Телма, опустившись у крісло й наливаючи собі кави. — Я так втомилася, а їх там, мабуть, ще з п’ятдесят, чекають на зцілення. — Вона оглянула свої тремтячі руки. — Мене мало не доконали два раки кісток за один день. Думаю, маля виживе, але інший був надто запущений навіть для мене. Та й маля доведеться привозити ще раз, — її голос втомлено затихав. — Наступного тижня.

— Завтра буде легше, — передбачив Портер. — Через попелову бурю, яка налетить з Канади, більшість людей сидітиме вдома. Але потім, звичайно... — він замовк і з цікавістю подивився на Джека. — Ти чого такий засмучений? Усі сьогодні якісь похмурі.

— Я щойно повернувся від Баттерфорда, — набундючено відповів Джек. — І збираюся піти туди пізніше пробувати знову.

Телма здригнулася, Портер зніяковіло відвернувся. Він не любив говорити про чоловіка, кістки якого лежали купою у підвалі будинку. Огрядне тіло провидця струснув майже забобонний страх. Передбачати майбутнє — це одне діло. Зазирати наперед було позитивним, прогресивним талантом. Але повертатися в минуле, до людей, які вже померли, в міста, які перетворилися на попіл і руїни, в місця, які вже були стерті з лиця землі, брати участь у давно забутих подіях — це було хворобливе, невротичне відтворення того, що вже відбулося. Джек копирсався у кістках — у буквальному сенсі цього слова — минулого.

— Що він сказав? — запитала Телма.

— Те, що й завжди, — відповів Джек.

— Це вже котрий раз?

Губи Джека скривилися.

— Одинадцятий. І він про це знає, я казав йому.

Телма рушила з кухні в коридор.

— Треба братися до роботи, — вона затрималася у дверях. — Одинадцята спроба, і кожен раз те саме. Я тут намагалася порахувати, Джеку. Скільки тобі років?

— А на скільки я виглядаю?

— Десь на тридцять. Ти народився у 1946-му, зараз 2017-й.

Отже, тобі, нині сімдесят один. Але я б сказала, що розмовляю з твоїм «я», яке пройшло десь третину цього шляху. Де зараз твоє сьогоднішнє «я»?

— Ти могла б і сама вирахувати. У 1976-му.

— І що воно там робить?

Джек не відповів. Він чудово знав, що його сьогоднішнє «я», сутність 2017-го, робило в минулому. Дідуган сімдесяти одного року лежав у лікарні в одному з військових центрів, лікуючись від нефриту, що поступово прогресував. Він зиркнув на Портера, щоб зрозуміти, чи не розкаже йому провидець щось із того, що передбачив у майбутньому. Обличчя Портера було байдужим, але це нічого не означало. Йому доведеться попросити Стівена зчитати Портера, якщо він справді захоче щось знати напевне.