Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 52)

Зміна знову змінила вектор. Він вже не міг заперечувати того, що бачив на власні очі.

— Гаразд, — сказав він, коли замість малюка повернувся восьмирічний Тім, проте хлопчик затримався лише на секунду.

Він зник майже миттєво, і цього разу на стежці стояв чоловік за тридцять. Чоловік, якого Кьорт ніколи ще не бачив.

Знайомий чоловік.

— Ти мій син, — сказав Кьорт.

— Так і є, — Тім намагався роздивитися його при слабкому світлі місяців. — Ти розумієш, що її не можна повернути, правда ж? Ми маємо розібратися з цим перед тим, як перейдемо до інших питань.

Кьорт втомлено кивнув.

— Я знаю.

— Гаразд, — Тім підійшов до нього і простягнув руку. — Тоді ходімо назад, у нас чимало роботи. Ми, середні та крайні Праві, намагалися пробитися до вас досить довго. Без дозволу Середнього повернутися вкрай важко, а Середній був ще надто малий, щоб зрозуміти.

— То ось що він мав на увазі, — пробурмотів Кьорт, доки вони спускалися дорогою до села. — Інші — це і є він сам, але з інших точок на часовому векторі.

— Ліві — це попередні Інші, — відповів Тім. — Праві, очевидно, — майбутні. Ви казали, що в провидиці з провидцем народжується дитина без таланту. Тепер ти знаєш. Ви створили найсильнішого з можливих Провидця, Провидця, який здатен подорожувати в часі.

— Ви, Інші, намагалися перейти, а він бачив вас і лякався.

— Це було дуже важко, але ми знали, що зрештою він достатньо підросте, щоб зрозуміти. Він вигадав витончену міфологію. Тобто ми вигадали, тобто я... — Тім розсміявся. — Досі немає потрібних слів, їх завжди бракує для опису унікальних явищ.

— Я можу змінити майбутнє, — сказав Кьорт, — бо бачу його. Але я не можу змінити теперішнього. Натомість ти можеш змінити теперішнє, повернувшись у минуле. Тому твій крайній Правий, старий, постійно перебував біля Фейрчайлда.

— Це був один з наших перших успішних переходів. Ми нарешті змогли змусити Середнього зробити два кроки праворуч. Вони помінялися місцями, але минуло багато часу, доки нам вдалося його переконати.

— То що тепер буде? — запитав Кьорт. — З війною? З Відокремленням? З Рейнольдзом?

— Як ти вже зрозумів, ми можемо змінювати події, повертаючись у минуле. Це небезпечно, бо невелика зміна в минулому може цілковито змінити теперішнє. Талант подорожувати в часі є найбільш прометеївським, але й найризикованішим. Усі інші псі можуть змінювати лише те, що має відбутися в майбутньому. Я ж можу стерти будь-які події в минулому, я випереджаю всіх і все. Мені не можна нічого заподіяти, я завжди перший, я завжди буду першим.

Кьорт мовчав, вони вже минали заглухлу поіржавілу вантажівку. Зрештою він запитав:

— А хто такі анти-псі? Ти пов’язаний з ними?

— Не зовсім, — відповів син. — Це передусім твоя заслуга, ти перший зосередився на цій темі. Ми почали працювати над нею лише в останні кілька годин, прийшли на допомогу. Ти бачив нас із Фейрчайлдом, ми підтримуємо анти-псі. Ти б здивувався, якби побачив деякі альтернативні часові реальності, де не знайшлося місця для анти-псі. Твоє передбачення було правильним: вони не дуже приємні.

— Тож віднедавна мені почали допомагати.

— Так, ми страхували тебе, а відтепер допомагатимемо ще більше. Ми завжди намагаємося встановити рівновагу, баланс — як у випадку з анти-псі. Зараз Рейнольдз трохи вибився з рівноваги, але його можна легко поставити на місце, і ми вже над цим працюємо. Звісно, наші можливості не безмежні: ми обмежені тривалістю свого життя, десь сімдесятьма роками. Це дивне відчуття, бути поза часом, бути поза зміною і не підлягати жодним законам.

Здається, ніби ти опинився за межами шахівниці й дивишся на інших збоку, як на фігурки, — вів далі Тім. — І ти сприймаєш Всесвіт як гру на дошці з чорними і білими квадратиками — з усіма людьми і предметами, що застрягли у своїх просторово-часових позиціях. Натомість ми лишаємося поза шахівницею і можемо дотягнутися до вас згори. Змінювати, переміщувати людей, втручатися в гру, тимчасом як фігурки навіть не здогадуються про це, бо ми залишаємося ззовні.

— І ти не можеш її повернути? — благально запитав Кьорт.

— Не варто очікувати від мене співчуття до цієї дівчини, — відповів йому син. — Зрештою, Джулі моя мати. Тепер я знаю, що люди колись мали на увазі під «жорнами богів[17]». Мені б хотілося, щоб у них потрапляло менше людей... Я хотів би врятувати декого з тих, хто потрапив у ці жорна, але якби ти побачив усе з нашої позиції, ти б зрозумів. Перед нами — розкритий всесвіт у нестійкій рівновазі, величезна шахівниця.

— Настільки велика, що життя однієї людини нічого не важить? — у відчаї запитав Кьорт.

Його син виглядав занепокоєним. Кьорт пригадав, що сам так виглядав, коли намагався пояснити хлопчикові щось поза межами розуміння дитини. Він сподівався, що Тім впорається з цим краще, ніж це вдавалося йому самому.

— Усе не так, — сказав Тім. — Для нас вона нікуди не зникла. Вона досі там, по інший бік шахівниці, якого ти не бачиш. Вона завжди там була і завжди там буде. Жодна фігурка ніколи не зникає з дошки, хай навіть яка маленька.

— Це для тебе вона маленька, — сказав Кьорт.

— Так. Ми поза межами дошки. Можливо, нашим талантом зрештою володітимуть усі. Коли це трапиться, більше не буде цього розуміння трагедії і смерті.

— Але до того? — Кьорт до болю напружувався, бажаючи, щоб Тім погодився. — У мене немає твого таланту, тож для мене вона мертва. Місце, яке вона займала на дошці, порожнє, і Джулі не може його зайняти. Ніхто ніколи не зможе.

Тім замислився. Здавалося, наче він щось обдумує, але Кьорт відчував, що його син проходив крізь час, відстежуючи різні варіанти розвитку подій у пошуках спростування. Нарешті його очі знову сфокусувалися на батькові, і він сумно кивнув.

— Я не можу тобі довести, що вона досі на дошці, — визнав він, — і твоє життя справді порожнє у всіх альтернативних часових реальностях.

Кьорт почув, як хтось наближається крізь підлісок. Він повернувся, і в його руках опинилася Пат.

— Крім цієї, — сказав Тім.

Псіоніку, врятуй моє дитя!

Худий чоловік середнього віку з масним волоссям і жирною шкірою тримав у зубах погнуту сигарету. Його ліва рука лежала на кермі авта, що колись слугувало наземним торговим фургоном. Машина гучно, але рівно гуркотіла, видираючись на підйом і наближаючись до виїзних воріт на межі території громади.

— Пригальмуй, — сказала йому дружина. — Там на купі ящиків сидить охоронець.

Ед Гербі витиснув гальма. Фургон різко смикнувся і зупинився просто перед охоронцем. На задньому сидінні безупинно вередували близнюки, яким уже почала надокучати липка спека, що потроху просочувалася крізь дах і вікна машини. По гладенькій шиї дружини Еда стікали великі краплі поту, на руках жінки кволо крутилося і звивалося немовля.

— Як вона? — запитав він дружину, показуючи на сіре, хворобливе тільце, що виднілося з-під брудної ковдри.

— Схоже, їй так само жарко, як і мені.

Підійшов байдужий охоронець. Його рукави були закочені, з плеча звисала рушниця.

— Куди зібрався, чоловіче? — поклавши свої масивні долоні на відчинене вікно, він ліниво розглядав салон машини: чоловіка з дружиною і дітьми, пошарпану оббивку. — Збираєтеся ненадовго виїхати? Показуй дозвіл.

Ед дістав пом’яту перепустку і передав охоронцю.

— У мене хвора дитина.

Охоронець проглянув документи й повернув їх Едові.

— Краще відвезіть її на шостий рівень. У вас є таке ж право користуватися лікарнею, як і у всіх у цій дірі.

— Ні, — відповів Ед, — я не віддам свою дитину на ту скотобійню.

Охоронець осудливо похитав головою.

— У них хороше обладнання, чоловіче. Високотехнологічні штучки, що залишилися після війни. — Він махнув рукою у бік безлюдних просторів сухих дерев і схилів, що лежали за воротами. — Що, думаєте, на вас там чекає? Хочете позбутися дитини? Викинути в струмок чи колодязь? Це не моя справа, але я б туди й собаки не випустив, не те що хворе дитя.

Ед завів двигун.

— Там нам допоможуть. А якщо віддати дитину на шостий, вони перетворять її на піддослідну тварину. Проводитимуть експерименти, розітнуть і викинуть, сказавши, що не змогли врятувати. Вони звикли так робити на тій війні, тож працюють так і далі.

— Це, звичайно, ваше рішення, але, я думаю, що краще довіритися військовим лікарям з обладнанням, ніж божевільній старій шахрайці, що живе серед руїн. Якась здичавіла дурепа з мішечком смердючого кізяка на шиї белькоче нісенітниці, махає руками й танцює. — Охоронець відійшов від машини, і Ед рушив у бік воріт. — Ідіоти! Ви повертаєтеся у варварство, коли у вас є лікарі, рентген і сироватки внизу на шостому! Навіщо ви їдете в ті руїни, коли у вас тут цивілізація? — крикнув він розлючено їм навздогін і сумно повернувся до своїх ящиків. — Чи принаймні те, що від неї лишилося.

Обабіч глибокої колії, якою, власне, й була дорога, простягалася пустельна земля, суха й обпалена, як мертва шкіра. Різкий полудневий вітер гнув виснажені дерева, що подекуди стирчали з потрісканого й попеченого ґрунту. Подекуди в підліску копошилися приземкуваті силуети світло-брунатних птахів, що набундючено рилися в землі у пошуках хробаків.

Позаду бетонні стіни їхньої громади все віддалялися і вже губилися за горизонтом. Ед Гербі тривожно озирався, і його руки судомно смикнулися, коли після чергового повороту розташовані на схилах радарні вежі остаточно зникли з виду.