Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 28)

— Я не знаю, як ця штука працює, — повільно сказала В-Рафія, — але, думаю, треба просто натиснути кнопку.

— Усе правильно, — з полегшенням підтвердив В-Стівенз. — Але поки не натискай. Я хочу кілька хвилин з ним поговорити. Може, його ще можна привести до тями. — Він вирвався з рук Петтерсона і відступив на кілька кроків, обмацуючи свою розбиту губу й зламані передні зуби. — Ти сам напросився, Вехелю.

— Це божевілля, — відрізав Петтерсон, не зводячи очей з променевої трубки в тремтячій долоні В-Рафії. — Ти справді очікуєш, що ми воюватимемо, наперед знаючи, що програємо?

— У вас не буде вибору, — очі В-Стівенза світилися. — Ми змусимо вас битися. Коли ми атакуємо ваші міста, вам доведеться захищатися. Такою вже є людська природа.

Перший крижаний промінь у Петтерсона не влучив. Землянин ухилився і спробував дотягнутися до тонкого зап’ястка дівчини, але схопив лише повітря. Він кинувся додолу, просичав другий промінь. В-Рафія відступила, її очі розширилися від переляку й тривоги, вона невміло намагалася знову прицілитися в Петтерсона, що вже підводився. Він підскочив, тягнучи руки до нажаханої дівчини, але вже бачив, що не встигає: її пальці смикнулися, дуло трубки потемніло, заморожувальне поле ось-ось мало активуватися. Петтерсон був приречений.

Двері відлетіли від потужного удару ногою, і солдати в синіх одностроях накрили B-Рафію шквальним вогнем. В обличчя Петтерсону війнуло холодом. Він відчайдушно змахнув руками і завалився на спину, намагаючись ухилитися від крижаних променів.

B-Рафію огорнула хмара абсолютного холоду. Її тремтяче тіло ще мить посмикалося, а тоді раптом заклякло, наче плівка її життя застрягла в проекторі. Тіло дівчини повністю втратило колір. Це була химерна подоба людини, що досі мовчки стояла з піднятою рукою, застигнувши в марній спробі захиститися.

А тоді заморожена постать вибухнула. Розбухлі клітини розлетілися по всьому кабінету бридким фонтаном кристалізованих частинок.

З-за спин солдатів обережно визирнув Френсіс Ґеннет, розчервонілий і засапаний.

— Це ви Петтерсон? — запитав він, протягуючи важку долоню. Петтерсон її не потиснув. — Військові мене поінформували. Де цей старий?

— Десь тут, — буркнув Петтерсон. — Під охороною. — Він розвернувся до В-Стівенза, і їхні погляди на мить зустрілися. — Бачиш? — сказав він хрипко. — Ось як воно буде. Ти справді цього хочеш?

— Ходімо, містере Петтерсон, — нетерпляче пробасив Френсіс Ґеннет. — Я не можу гаяти часу. З вашої розповіді усе виглядає дуже серйозно.

— Так і є, — спокійно відповів В-Стівенз і витер хустинкою цівку крові, що стікала в нього з рота. — Заради цього варто було прилетіти з Місяця. Повірте мені, я знаю.

Чоловік праворуч від Ґеннета був білявим лейтенантом. Він у німому захваті дивився на відеоекран. Коли з сірого туману виринув велетенський бойовий корабель, на його вродливому молодому обличчі з’явився подив. Один з реакторів корабля був розтрощений, передні башти розчавило, у корпусі зяяла пробоїна.

— Господи, — тихо сказав лейтенант Нейтан Вест. — Це ж «Вітряний велет», найбільший з наших бойових кораблів. Подивіться на нього: він абсолютно небоєздатний, виведений з ладу.

— Це ваш корабель, — сказав Петтерсон. — Ви будете командувати ним у вісімдесят сьомому, коли його знищить об’єднаний колоніальний флот. Девід Юнґер буде вашим солдатом. Вас уб’ють, а Юнґер втече. Ті кілька людей з вашого корабля, які вціліють, спостерігатимуть з Місяця, як Землю систематично знищуватимуть К-ракетами з Венери і Марса.

Фігурки на екрані підстрибували і крутилися, як риба на дні замуленого акваріума. Просто в центрі вибухнув шалений вихор, енергетичний смерч, що хвилями розкидав космічні судна. Срібні кораблі Землі спочатку трималися, а тоді зламали стрій. Блискучі чорні бойові кораблі Марса помчали крізь широку діру, а по флангу землян вдарили венеріанці, що вичікували збоку. Об’єднані сили затиснули рештки флоту Землі сталевими лещатами й роздушили. Кораблі зникали короткими спалахами світла. Вдалині повільно і велично оберталася похмура блакитно-зелена куля Землі.

Вона вже була поточена відразливою віспою, вирвами від К-ракет, що пробилися крізь захисну мережу.

Лемар вимкнув проектор, і екран згас.

— Ось і всі мозкові кадри, все, що нам вдалося витягнути.

Це візуальні фрагменти, короткі епізоди, які справили на нього сильне враження. Ми не можемо отримати повну історію. Наступна сцена відбувається аж через кілька років, уже на одному зі штучних супутників.

Загорілося світло, і глядачі з натугою попідводилися. Обличчя Ґеннета здавалося хворобливим і сірим, як тісто.

— Докторе Лемар, я хочу знову глянути на ту частину. Ту, що про Землю. — Він безпорадно розвів руками. — Ви розумієте, про який фрагмент я кажу.

Світло згасло, і екран знову ожив. Цього разу там була лише Земля, куля, що швидко віддалялася, доки швидкісна торпеда, на якій втікав Юнґер, мчала геть у космос. Юнґер влаштувався так, щоб до останнього бачити свій мертвий світ.

Земля перетворилася на руїну. Офіцери мимоволі охнули від побаченого. Нічого живого, жодного руху, лише мертві хмари радіоактивного попелу, що безцільно пливуть над подовбаною кратерами поверхнею. Те, що колись було живою планетою з трьома мільярдами людей, перетворилося на попіл і прах. Не лишилося нічого, крім непотребу й уламків, розкиданих і зловісно рознесених по порожніх морях невтомним завиваючим вітром.

— Думаю, тут запанує якесь рослинне життя, — знічено сказала Евелін, коли екран згас і знову загорілися лампи. Вона здригнулася й відвернулася.

— Мабуть, якісь бур’яни, — відповів Лемар. — Темні сухі бур’яни, що проростатимуть крізь шлак. Згодом, може, ще комахи. Ну і бактерії, звісно. Гадаю, з часом активність бактерій перетворить попіл на родючий ґрунт. Дощі йтимуть мільярд років.

— Давайте визнаємо, — обізвався Ґеннет, — що наново її заселятимуть уже жаби з воронами. Вони житимуть тут після того, як ми всі будемо мертві.

— І спатимуть у наших ліжках? — м’яко поцікавився Лемар. — Користуватимуться нашими вбиральнями, вітальнями і транспортом?

— Я вас не розумію, — відповів роздратовано Ґеннет і жестом підкликав Петтерсона. — Ви певні, що про це не знає ніхто, крім людей у цій кімнаті?

— В-Стівенз знає, — сказав Петтерсон, — але він замкнений у психіатричному відділенні. B-Рафія знала, але вона мертва.

Лейтенант Вест підійшов до Петтерсона.

— Ми можемо з ним поговорити?

— Так, а де Юнґер? — запитав Ґеннет. — Мої люди дуже хочуть зустрітися з ним особисто.

— У вас є всі важливі факти, — відповів Петтерсон. — Ви знаєте, яким буде результат цієї війни. Ви знаєте, що трапиться з Землею.

— І що ви пропонуєте? — обережно запитав Ґеннет.

— Уникнути війни.

Опецькуватий і добре вгодований Ґеннет знизав плечима.

— Зрештою, історії не можна змінити. Це майбутня історія, тож ми не маємо вибору, крім як битися.

— Принаймні заберемо когось з них із собою, — холодно сказала Каттер.

— Та що ти таке кажеш?! — вибухнув, затинаючись, схвильований Лемар. — Ти працюєш у лікарні, як ти можеш так говорити?

Очі жінки спалахнули.

— Ти бачив, що вони зробили із Землею. Ти бачив, як вони розірвали нас на шматки.

— Ми маємо бути розумнішими, — запротестував Лемар. — Якщо ми дозволимо втягнути себе у ненависть і насильство... — він розвернувся до Петтерсона. — Чому ви замкнули В-Стівенза? Він не божевільніший за неї.

— Твоя правда, — погодився Петтерсон. — Але ця божевільна на нашому боці. Таких ми не замикаємо.

Лемар відступив від нього.

— То ти теж підеш воювати? Разом з Ґеннетом і його солдатами?

— Я намагатимуся не допустити війни, — глухо відповів Петтерсон.

— А хіба таке можливо? — запитав Ґеннет. На мить його бліді блакитні очі загорілися, а потім знов потьмяніли.

— Думаю, що можливо. Чому ні? Повернення Юнґера змінює ситуацію.

— Якщо майбутнє можна змінити, — протягнув Ґеннет, — то в нас з’явиться вибір з кількох варіантів. Якщо існують принаймні дві можливі версії майбутнього, то їх може бути й безліч, з відгалуженнями в кожен момент часу. — Його обличчя перетворилося на кам’яну маску. — В такому разі ми можемо використати бойовий досвід Юнґера.

— Дозвольте мені з ним поговорити, — схвильовано втрутився лейтенант Вест. — Може, нам вдасться отримати чітке уявлення про бойову стратегію жаб. Він, мабуть, тисячі разів прокручував у голові спогади про ті бої.

— Він упізнає вас, — заперечив Ґеннет. — Зрештою, він служив під вашим командуванням.

Петтерсон замислився.

— Гадаю, що ні, — сказав він до Веста. — Ви значно старші за Юнґера.

Вест кліпнув.

— Що ви маєте на увазі? Він немічний дід, а мені ще й тридцяти немає.

— Девіду Юнґеру п’ятнадцять, — відповів Петтерсон. — Зараз ви майже вдвічі старші за нього. Ви вже кадровий офіцер штабу вищого командування на Місяці, а Юнґер ще навіть не на службі. Він піде добровольцем, коли вибухне війна, новобранцем без досвіду й підготовки. Коли ви будете вже старим і командуватимете «Вітряним велетом», Девід Юнґер обслуговуватиме одну з гарматних башт. Це буде солдат середнього віку, імені якого ви навіть не знатимете.

— Тобто Юнґер уже народився? — перепитав спантеличений Ґеннет.

— Юнґер уже десь тут, чекає на свою чергу. — Петтерсон загадав собі не забути розібратися з цим, така інформація може стати в пригоді. — Не думаю, що він упізнає вас, Весте.