реклама
Бургер менюБургер меню

Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 27)

18

— А ви втекли? — прошепотіла Евелін.

— Звичайно, я втік! Я був у патрулі. Збив один із цих жаб’ячих кораблів, підстрелив їх і дивився, як вони помирали. Від цього трохи полегшало. Пожив кілька років на базі 3-6-7-7, доки і її не атакували на початку цього місяця. Там мене й загнали в глухий кут. — Він вишкірив свої брудні жовті зуби у болісній гримасі. — Цього разу вже не було куди тікати, чи, принаймні, я так вважав. — Він оглянув уцілілим налитим кров’ю оком розкішний кабінет. — Я не знав про це місце. Ви добре попрацювали над вашою артибазою. Виглядає майже як справжня Земля, яку я пам’ятаю. Може, трохи надто метушлива і яскрава, не така спокійна, як Земля, але навіть повітря пахне так само.

Запала тиша.

— То ви дісталися сюди після того... Після того, як вашу колонію знищили? — хрипко запитав Петтерсон.

— Так, — стомлено знизав плечима Юнґер. — Останнє, що я пам’ятаю, це пробоїну в захисній сфері, крізь яку почали витікати повітря, тепло і трава. Всюди приземлялися кораблі ворон і жаб, навколо помирали люди. Мене контузило, і я відключився. Отямився вже тут, на вулиці, якісь люди допомагали мені підвестися. Якась бляшанка і один з ваших лікарів відвели мене сюди.

Петтерсон судомно видихнув.

— Зрозуміло, — його пальці механічно перебирали пошарпані засмальцьовані документи. — Що ж, це пояснює ситуацію з документами.

— А хіба там цього не написано? Чогось бракує?

— Усі папери на місці. Тубус висів на вашій руці, коли вас привели сюди.

— Звичайно! — пташині груди Юнґера гордо випнулися. — Я з шістнадцяти років знаю, що навіть коли ти мертвий, ця трубка має бути при тобі. Документи — справа серйозна.

— З ними все гаразд, — пробурмотів Петтерсон. — Ви можете повертатися до своєї кімнати. Чи в парк. Куди захочете. — Він подав знак, і робот обережно вивів змарнілого старого з кабінету в коридор.

Щойно двері за ним зачинилися, Евелін довго і тихо лаялася. Вона роздушила сигарету гострим каблуком і стала походжати туди-сюди.

— Боже, у що ми вляпалися?

Петтерсон схопився за відеопередавач і набрав міжпланетну лінію.

— З’єднайте мене з військовою штаб-квартирою, негайно, — звернувся він до міжпланетного оператора.

— На Місяці, сер?

— Так, — підтвердив Петтерсон. — З головною базою на Місяці.

На стіні кабінету позаду Евелін, що напружено міряла кроками кімнату, висів календар. Було четверте серпня дві тисячі сто шістдесят дев’ятого року. Якщо Девід Юнґер народився у дві тисячі сто п’ятдесят четвертому, зараз він мав бути п’ятнадцятирічним хлопцем, а саме це і було зазначено в його пошарпаних засмальцьованих документах. У документах, з якими він пройшов війну, яка ще не почалася.

— Він і справді ветеран, — сказав Петтерсон В-Стівензу. — Ветеран війни, яка почнеться за місяць. Не дивно, що ІВМ-комп’ютери завернули його форму.

В-Стівенз облизав свої темно-зелені губи.

— Тобто буде війна між Землею і колоніями, яку Земля програє?

— Юнґер пройшов усю війну. Він бачив її від початку до кінця, до повного знищення Землі. — Петтерсон стояв біля вікна й дивився надвір. — Земля програє війну, і расу землян знищать.

З вікна кабінету В-Стівенза Петтерсон бачив місто, що лежало внизу. Милі білих будівель, що виблискували під полудневим сонцем, одинадцять мільйонів людей. Гігантський торгово-промисловий центр, економічний хаб. А за ним — цілий світ міст, ферм і доріг, три мільярди чоловіків і жінок. Квітуча здорова планета, материнський світ, батьківщина мутованих амбітних поселенців колоній Венери і Марса. Між Землею і колоніями снували незліченні вантажні кораблі, перевозячи корисні копалини, руду і харчі. Команди розвідки просто зараз ширяли довкола зовнішніх планет, заявляючи права Директорату на нововідкриті поклади сировини.

— Він бачив, як усе це стерли на радіоактивний пил, — сказав Петтерсон. — Він бачив останню атаку на Землю, прорив нашої оборони, знищення Місячної бази.

— Кажеш, якісь генеральські шишки вже летять сюди з Місяця?

— Я розповів їм достатньо, щоб вони заметушилися. Зазвичай минають тижні, доки вони починають ворушитися.

— Хотів би я подивитися на цього Юнґера, — сказав замислено В-Стівенз. — Чи можна мені якось...

— Ти вже його бачив. Це ж ти його приводив до тями, пам’ятаєш? Коли знайшли того дідугана і доправили сюди.

— О, — тихо сказав В-Стівенз. — Це той старий огидний чолов’яга? — його темні очі зблиснули. — То он який цей Юнґер... Ветеран нашої майбутньої війни.

— Війни, яку ви виграєте, війни, яку Земля програє, — Петтерсон раптом відійшов від вікна. — Юнґер вважає, що ми перебуваємо на якомусь штучному супутнику десь між Ураном і Нептуном, в реконструкції невеликої частини Нью-Йорка. Кілька тисяч людей і машин під пластиковим куполом. Він гадки не має, що насправді з ним трапилося. Мабуть, його якось відкинуло назад у часі.

— Хтозна. Можливо, перемістило потоком енергії, а може, спрацювало його палке бажання кудись втекти. Але навіть якщо в таке повірити, ця історія здається дуже химерною. Від неї відгонить... — В-Стівенз намагався підібрати слова, — чимось містичним. Що це, в біса, таке? Божа кара? Пророк з небес?

Двері прочинилися, і в кабінет прослизнула В-Рафія.

— Ой, — зойкнула вона, побачивши Петтерсона. — Я не знала, що...

— Усе гаразд, — В-Стівенз запросив її зайти. — Ти ж пам’ятаєш Петтерсона? Він був за кермом, коли ми тебе підібрали.

В-Рафія виглядала значно краще, ніж кілька годин тому. На її обличчі вже не було видно подряпин, вона зачесала волосся й одягнула новенькі сірий светр і спідницю. Її зелена шкіра виблискувала. Дівчина пройшла в кімнату і стала поруч з В-Стівензом, досі знервована і насторожена.

— Я маю залишитися в лікарні, — сказала вона, ніби захищаючись. — Мені поки не можна виходити. — Вона подивилася на В-Стівенза, шукаючи в нього підтримки.

— У неї немає родичів на Землі, — пояснив В-Стівенз. — Вона прилетіла сюди працювати біохіміком другого класу у Вестингаузівській лабораторії біля Чикаго. Приїхала у Нью-Йорк пройтися по крамницях, і це була велика помилка.

— А вона не може приєднатися до В-колонії в Денвері? — запитав Петтерсон.

— Не хочеш, щоб тут тинялася ще одна жаба? — спалахнув В-Стівенз.

— А що їй тут робити? Ми ж не фортеця в облозі. Ніщо не заважає нам перекинути її в Денвер швидкою вантажною ракетою, ніхто цьому не перешкоджатиме.

— Поговоримо про це згодом, — сказав роздратовано В-Стівенз. — Зараз є важливіші речі. Ти перевірив папери Юнґера? Ти певен, що це не підробка? Може, вони й справжні, але ми повинні переконатися.

— Тільки про це ані слова, — попередив Петтерсон, зиркнувши на В-Рафію. — Ніхто сторонній не має про це знати.

— Ви говорите про мене? — нерішуче запитала В-Рафія. — Думаю, мені краще піти.

— Нікуди ти не підеш, — відповів В-Стівенз, міцно вхопивши її за руку. — Петтерсоне, вам не вдасться це замовчати. Юнґер розповів уже, мабуть, п’ятдесятьом людям. Він тиждень сидів там на лавці у парку, чіпляючись до всіх перехожих.

— Про що це ви? — з цікавістю запитала В-Рафія.

— Дрібниці, не зважай, — відрізав Петтерсон.

— Дрібниці? — перепитав В-Стівенз. — Та всього лиш маленька війна. Програма вже у передпродажу. — Обличчя венеріанця було збудженим, його роздирали хвилювання й піднесення. — Роби ставки вже зараз! Не ризикуй! Став на переможця, серденько. Зрештою, це вже історія. Хіба ні? — він повернувся до Петтерсона, немов очікуючи на відповідь. — То що скажеш? Цього не можемо зупинити ні я, ні ти. Правда ж?

Петтерсон повільно кивнув головою.

— Мабуть, ти правий, — відповів він невдоволено, а тоді щосили зацідив венеріанцю боковим.

В-Стівенз відсахнувся і заточився. Удар зачепив його впівсили. Венеріанець миттю вихопив з кишені променеву трубку і тремтячою рукою спробував прицілитися. Петтерсон вибив пістолет ногою і допоміг В-Стівензу підвестися.

— Це була помилка, Джоне, — захекано сказав він. — Мені не слід було показувати тобі тубус з документами Юнґера, не варто було тобі про це розповідати.

— Звісно, — спромігся прошепотіти В-Стівенз. Його очі були сповнені поблажливого жалю, коли він знову поглянув на Петтерсона. — Але тепер я знаю, ми обоє знаємо. Ви програєте війну. Навіть якщо ви запакуєте Юнґера в коробку й опустите в земне ядро, вже запізно. «Колор-Ед» про все дізнається, щойно я звідси виберуся.

— Вони спалили офіс «Колор-Ед» у Нью-Йорку.

— Тоді я полечу в Чикаго. Чи Балтимор. Чи навіть назад на Венеру, якщо доведеться. Я хочу передати їм цю радісну звістку. Війна буде довгою і важкою, але ми переможемо, і ви нічого з цим не вдієте.

— Я можу вбити тебе, — сказав Петтерсон, відчайдушно перебираючи в голові можливі альтернативи. Було ще не пізно. Якщо затримати В-Стівенза, а Юнґера віддати військовим...

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав В-Стівенз. — Якщо Земля не воюватиме, якщо вам вдасться уникнути війни, ви отримаєте шанс. — Його зелені губи скривилися в звірячому вишкірі. — Ти думаєш, ми дозволимо вам уникнути війни? Не тепер! На поступки йдуть лише зрадники, як ви кажете. Тепер уже запізно!

— Запізно буде, — відповів Петтерсон, — якщо ти звідси виберешся. — Його рука потяглася до сталевого пап’є-маше на столі, але щойно він схопив його, хтось штрикнув йому під ребра гладеньким дулом променевої трубки.