Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 105)
— Уточню з цікавості, як зветься газова компанія?
— Та це ж на вантажівці написано, — пирхнув Вайзмен, читаючи великі намальовані літери. — Бутан-перевезення «Піна-ріо», Петалума, Каліфорнія. Отже, ви — містер Пінаріо.
— І ви можете заприсягнутися, що вам десять років і ви стоїте в полі біля Петалуми, що в Каліфорнії? — запитав його містер Пінаріо.
— Певно, що так, — Вайзмен побачив за полем цілий ряд порослих лісом пагорбів. Йому страх як захотілося на них видертися, йому вже набридло стовбичити тут і базікати із цим чоловіком. — Бувайте, містере, — кинув він на прощання. — Мені потрібно на отой пагорб.
І він побіг посипаною жорствою доріжкою, подалі від містера Пінаріо, а налякані коники-стрибунці кидалися врозтіч з-під його ніг. Засапаний, Вайзмен прискорив біг.
— Леоне! — гукнув містер Пінаріо. — Годі вам! Не біжіть туди!
— Але мені дуже треба на ті пагорби, — видихнув Вайзмен, не зупиняючись, все ще біжучи назустріч пригодам. Раптом він із розгону налетів на якусь перепону і впав, Вайзмен зіперся на руки, силкуючись встати. У сухому полудневому повітрі щось почало прозирати, він відчув страх і відсахнувся. Перед його очима постали якісь обриси, що перетворилися на пласку стіну...
— Ви не дістанетеся тих пагорбів, — повідомив йому містер Пінаріо. — Краще лишайтеся на місці. Інакше знову на щось наштовхнетеся.
Руки Вайзмена чомусь були липкими. Ошелешений, чоловік витріщився на кров — очевидно, він порізався, коли впав....
Пінаріо допоміг йому зняти ковбойський костюм і сказав:
— Найжахливіша іграшка з усіх можливих. Навіть недовго походивши в цьому костюмі, дитина втрачає зв’язок із реальністю. Гляньте лиш на себе.
Ледве тримаючись на ногах, Вайзмен розглядав костюм; Пінаріо силоміць вирвав у нього іграшку.
— Оце так штука, — промовив він тремтливим голосом. — Мабуть, вона стимулює уже наявні тенденції до абстиненції.
У мене завжди були латентні фантазії про повернення у світ дитинства. Саме у той час, коли ми жили на ранчо.
— Зауважте, як ви вплели у той ваш ілюзорний світ елементи реальності, — сказав Пінаріо, — щоб подовше у ньому затриматися. Якби ви мали більше часу, ви б знайшли спосіб вписати у свій фантастичний світ і стіну лабораторії, можливо, уявивши замість неї стіну дровітні.
Вайзмен визнав:
— Я... уже почав упізнавати в ній будівлю старої молочарні, куди фермери звозили молоко на продаж.
— Із часом, — зауважив Пінаріо, — вас було б майже неможливо звідти витягти.
— Ще один зразок, який у нас залишився, — вів далі Пінаріо, — це гра, теж, мабуть, якась маячня. Ви як, можете на неї подивитися? Але це не терміново.
— Зі мною все гаразд, — запевнив Вайзмен. Він узяв до рук коробку і почав її розпаковувати.
— Ця гра дуже нагадує стару «Монополію», — пояснив Пінаріо. — Зветься «Синдром».
До набору входили дошка, ігрові гроші, гральні кубики і фішки, що репрезентували гравців, а також акції.
— Ви маєте набрати побільше акцій, — розтлумачив Пінаріо, — очевидно, як і в усіх подібних іграх, — він завжди нехтував інструкціями. — Покличмо сюди Фавлера і зіграймо партію, треба щонайменше троє гравців.
Невдовзі до них приєднався директор відділу. Троє чоловіків усілися за стіл, поклавши «Синдром» у центр.
— На початку гри всі гравці перебувають у рівних умовах, — пояснив Пінаріо. — Як і в усіх подібних іграх, протягом гри їхній статус буде змінюватися відповідно до вартості акцій, які вони придбали у різних економічних синдромах.
Синдроми були представлені маленькими яскравими пластиковими фігурками, схожими на архаїчні готелі та будинки «Монополії».
Гравці кидали гральні кубики, переставляли свої фішки на дошці, набували те чи те у приватну власність, сплачували штрафи, стягували штрафи, тимчасово потрапляли до «дезактиваційної в’язниці». Тим часом позаду них семеро іграшкових солдатиків знов і знов штурмували цитадель.
«Мені нудно, — сказав манекен дитини. — Зробіть щось інше».
Солдатики перегрупувалися. І вкотре рушили вперед, підступаючи дедалі ближче до цитаделі.
Занепокоєний і роздратований, Вайзмен пробурчав:
— Довго ще ця клята штука працюватиме, перш ніж ми з’ясуємо, в чому тут річ?
— Гадки не маю, — Пінаріо кинув погляд на фіолетово-золотий стос акцій, які отримав Фавлер. — Вона може мені знадобитися, — звернувся він до Фавлера, — ця твоя шахта на Плутоні з важким ураном. Скільки хочеш за неї?
— Вона доволі цінна, — пробурмотів Фавлер, переглядаючи решту своїх акцій. — Але, можливо, я міг би її обміняти.
— Заждіть-но секунду, — промовив він повільно і стиха, опустивщи руку з віялом активів. — А може ця цитадель бути реактором?
— Яким ще реактором? — запитав Фавлер, не відриваючи погляду від акцій у своїй руці.
Вайзмен, цього разу вже гучніше, сказав:
— Та облиште нарешті цю гру!
— Цікава ідея, — визнав Пінаріо, також відкладаючи свої гральні картки. — Вона конструює всередині себе атомну бомбу, крок за кроком. Додає деталі, аж поки... — він урвав сам себе. — Ні, ми вже думали про це. У ній немає важких елементів. Тільки батарея, розрахована на п’ять років роботи, а ще маленькі механізми, які виконують накази, що надходять безпосередньо від батареї. Із цього не можна змайструвати атомного реактора.
— Думаю, — зауважив Вайзмен, — буде безпечніше її звідси винести, — досвід із ковбойським костюмом змусив його серйозніше поставитися до ґанімедських умільців. І якщо костюм був іще досить невинним...
Фавлер глянув йому за спину і повідомив:
— Лишилося шестеро солдатиків.
Вайзмен з Пінаріо зірвалися на ноги. Фавлер казав правду.
Тепер залишилася лише половина набору солдатиків. Ще один солдатик дістався цитаделі і щез у її нетрях.
— Мабуть, нам варто запросити сюди військового експерта з вибухівки, — сказав Вайзмен, — нехай усе як слід перевірить.
Це виходить за межі нашої компетенції, — він розвернувся до свого боса, Фавлера. — Ви ж не заперечуєте?
Фавлер відказав:
— Спочатку дограймо.
— Навіщо?
— Щоб дізнатися напевне, що це за гра, — пояснив Фавлер.
Проте його жвавий інтерес до гри свідчив радше про азарт і бажання її продовжити. — Отже, що ви дасте мені за шахту на Плутоні? Я готовий вислухати ваші пропозиції.
І вони з Пінаріо поринули в перемовини. Гра протривала ще з годину. Нарешті стало помітно, що Фавлер поширив свою владу на різноманітні активи. У нього було п’ять гірничо-видобувних синдромів, а ще дві фабрики з виробництва пластмаси, монополія з переробки водоростей та всі сім синдромів роздрібного продажу. Маючи владу над цими активами, він, відповідно, накопичив і найбільше грошей.
— Далі без мене, — сказав Пінаріо. В нього залишилося кілька дрібних акцій, які не давали контролю ні над чим. — Хтось хоче їх перекупити?
Вайзмен поставив на ці акції свої останні гроші. Вигравши їх, він продовжив гру, але тепер лише проти Фавлера.
— Ця гра, поза сумнівом, імітує типові міжкультурні економічні операції, — зробив висновок Вайзмен. — Синдроми роздрібного продажу, імовірно, належать Ґанімеду.
У ньому зажеврів вогник надії, йому щойно випало кілька вдалих комбінацій гральних кубиків, і тепер він міг розширити свої скромні надбання.
— Діти, бавлячись у цю гру, навчаться правильно розуміти економічні реалії. Це підготує їх до життя у дорослому світі.
Проте вже за кілька хвилин його фішка потрапила на територію, підконтрольну Фавлеру, і штрафи суперника вилучили чи не всі його накопичення. Йому довелося віддати дві акційні частки, Вайзмену загрожував програш.
А тим часом Пінаріо, спостерігаючи, як солдатики підкрадаються до цитаделі, сказав:
— Леоне, знаєте, я схильний із вами погодитися. Ця штука може бути одним із реакторів бомби. Якою-небудь станцією зв’язку. Повністю підключена, вона, можливо, стане приймачем імпульсу енергії з Ґанімеда.
— Хіба таке можливо? — здивувався Фавлер, сортуючи свої ігрові гроші за номінальною вартістю.
— Хто його зна, на що вони здатні, — сказав Пінаріо, походжаючи туди-сюди з руками в кишенях. — То ви вже дограли?
— Майже, — відповів Вайзмен.
— Я кажу це тому, — вів далі Пінаріо, — що солдатиків уже п’ятеро. Цитадель прискорилася. Першого вона поглинула за тиждень, а на сьомого витратила тільки годину. І я не здивуюся, якщо вона проковтне решту протягом наступних двох годин: усіх п’ятьох, що залишилися.