Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 106)
Комівояжер дістав пачку сигарет. Він з цікавістю огледів брудний кафетерій, закурив, сперся ліктями на стійку й звернувся до свого сусіда.
— Як називається це місто?
— Волнат-Крік, — буркнув чоловік.
Комівояжер потроху сьорбав колу, недбало тримаючи сигарету пухкими білими пальцями. Потім він поліз у кишеню піджака і дістав шкіряний гаманець. Довго й задумливо перебирав картки і папери, якісь нотатки, відривні талони, брудні папірці й купу різних інших дрібничок — і зрештою видобув фотографію.
Він поглянув на неї, а тоді зайшовся низьким горловим сміхом.
— Подивись-но на це, — звернувся він до сусіда.
Чоловік далі читав газету.
— Гей, глянь на це, — комівояжер штурхнув його ліктем і підсунув фотографію. — Вражає, еге ж?
Чоловік роздратовано кинув оком на фотографію. На ній була зображена гола по пояс жінка років, може, тридцяти п’яти, що відвернулася від камери. Її тіло було блідим і обвислим. В неї було вісім грудей.
— Колись бачив таке? — захихотів комівояжер. Його маленькі почервонілі очі танцювали, на обличчі грала хтива посмішка. Він далі штурхав сусіда ліктем.
— Я таке вже бачив, — кинув з огидою чоловік і повернувся до газети.
Комівояжер помітив, що на фотографію задивився худий старий фермер, і радо йому її передав.
— А тобі як, діду? Цікавезна штука, правда?
Фермер з байдужим виразом подивився на світлину. Він перегорнув її, подивився на потертий зворот, ще раз глянув на зображення, а тоді кинув назад комівояжеру. Фотографія злетіла зі стійки, кілька разів крутнулася в повітрі й впала на підлогу зображенням догори.
Комівояжер підняв її і обтрусив. Обережно, майже ніжно, він поклав її назад у гаманець. Офіціантка краєм ока теж побачила зображення, і її очі зблиснули.
— Нічогенька, правда? — підморгнув їй комівояжер. — Тобі так не здається?
Офіціантка байдуже знизала плечима:
— Не знаю. Я бачила купу таких біля Денвера. Цілу колонію.
— Там це й сфотографували. Це табір АПД у Денвері.
— Там хтось ще лишився? — запитав фермер.
Комівояжер неприємно розсміявся.
— Жартуєш? — він зробив короткий і швидкий ріжучий жест рукою. — Вже ні.
Тепер до розмови почали уважно дослухатися всі відвідувачі. Навіть старшокласники у кутку перестали триматися за руки й сиділи випроставшись, із зачудованими очима.
— Якось я бачив дивний вид біля Сан-Дієґо, — сказав фермер. — Мабуть, минулого року. Мали крила, як у кажанів. Шкіра замість пір’я. Шкіра й кістяні крила.
— Це ще дрібниці, — вклинився у розмову щуролиций таксист. — У Детройті був двоголовий. Я бачив його на виставці.
— Живого? — запитала офіціантка.
— Ні. Вони його вже евтанули.
— На соціології, — озвався старшокласник, — нам купу різних показували. Крилатих з півдня, з велетенськими головами, яких знайшли у Німеччині, потворних, зі шпичаками, як у комах. І...
— Найгірші, — заявив літній бізнесмен, — це ті англійські. Вони ховаються у вугільних шахтах. Їх не могли знайти аж до минулого року. — Він похитав головою. — Сорок років у шахтах, множилися й розвивалися. Майже сотня. Одна з тих груп, що вижили під землею у часи Війни.
— У Швеції нещодавно теж знайшли новий вид, — додала офіціантка. — Я читала. Кажуть, контролюють розум на відстані. Лише кілька таких. АПД їх дуже швидко дістали.
— Це, мабуть, новозеландський вид, — сказав один із робітників. — Вони читають думки.
— Читати і контролювати — це різні речі, — заперечив бізнесмен. — Коли я чую про щось таке, то дуже радий, що в нас є АПД.
— Був вид, який виявили одразу після Війни, — сказав фермер. — У Сибіру. Вміли рухати предмети. Психокінетичні здібності. Совєцьке АПД одразу їх схопило. Ніхто цього вже навіть не пам’ятає.
— Я пам’ятаю, — заперечив бізнесмен. — Я тоді був ще дитиною. Пригадую, що це були перші деви, про яких я почув. Батько покликав мене з братами й сестрами у вітальню і розказав нам про них. Ми тоді ще добудовували дім. То були часи, коли АПД масово усіх перевіряла і ставила штампи на передпліччі. — Він продемонстрував тонкий, вузлуватий зап’ясток. — Шістдесят років тому мені тут поставили штамп.
— Тепер вони перевіряють лише при народженні, — додала офіціантка. Вона здригнулася. — Був один у Сан-Франциско цього місяця. Перший за більш ніж рік. Вони думали, що тут уже все скінчилося.
— Поступово їх стає все менше, — сказав таксист. — Фріско не дуже постраждало. На відміну від деяких інших міст. Не так, як Детройт.
— У Детройті за рік досі народжується десять-п’ятнадцять таких, — докинув старшокласник. — У самому місті й на околицях. Там лишилася ще купа відстійників. Люди йдуть туди, не зважаючи на роботичні попереджувальні знаки.
— А якого виду був той, якого знайшли в Сан-Франциско? — запитав комівояжер.
Офіціантка розвела руками.
— Та звичайний. Без великих пальців на ногах. Зібганий. Великі очі.
— Нічний тип, — сказав комівояжер.
— Мати його переховувала. Кажуть, йому вже було три роки. Вона вмовила лікаря підробити АПД-характеристику. Давній друг родини.
Комівояжер допив колу і сидів, граючись знічев’я сигаретами і дослухаючись до гамору розмови, яку сам і почав. Старшокласник захоплено схилився до дівчини навпроти, вихваляючись обширом своїх знань. Худий фермер і бізнесмен сіли разом, пригадуючи давні часи, останні роки Війни, до першого Десятирічного плану реконструкції. Таксист і двоє робітників розказували якісь свої байки.
Комівояжер кивнув до офіціантки.
— Думаю, — сказав він задумливо, — що той, з Фріско, спричинив чималу колотнечу. Це ж трапилося зовсім неподалік.
— Так, — буркнула офіціантка.
— Цей бік Затоки[16] не постраждав, — продовжував комівояжер. — У вас тут ніколи таких не бувало.
— Ні, — офіціантка раптом заметушилася. — Тут ніколи таких не було. Ніколи. — Вона згребла брудний посуд зі стійки і пішла геть.
— Ніколи? — запитав здивовано комівояжер. — У вас ніколи не було жодних девів по цей бік Затоки?
— Ні, жодного. — Вона зникла на кухні, де біля плити стояв кухар у білому фартусі й з татуйованими зап’ястками. Офіціантка відповіла надто гучно, різко і силувано. Фермер враз замовк і підвів погляд.
Тиша впала завісою. Усі звуки раптом урвалися. Відвідувачі дивилися на їжу, враз напружившись і спохмурнівши.
— У цих краях — жодного, — підтвердив таксист, гучно й виразно, ні до кого прямо не звертаючись. — Ніколи.
— Звісно, — добродушно погодився комівояжер. — Я лише...
— Думай перед тим, як говорити, — сказав один із робітників.
Комівояжер кліпнув.
— Звісно, друже, звісно. — Він почав нервово порпатися в кишені. Четвертак і десять центів впали додолу, і він похапцем їх підняв. — Не ображайтеся.
На мить знову запала тиша, а тоді, розуміючи, що ніхто не збирається відповідати, заговорив старшокласник.
— Я чув дещо, — завзято почав він, явно почуваючись у центрі уваги. — Хтось казав, що бачив щось подібне на дева на фермі Джонсонів...
— Стули пельку! — процідив бізнесмен, не повертаючи голови.
Почервонівши, хлопець осів на стільці. Його голос затремтів і урвався. Він почав розглядати власні долоні і зніяковіло сковтнув.
Комівояжер заплатив офіціантці за колу.
— Як найшвидше дістатися до Фріско? — почав було він, але офіціантка вже відвернулася.
Відвідувачі за стійкою були зосереджені на їжі, ніхто не підводив погляду. Усі їли в цілковитій тиші, з ворожими, непривітними обличчями. Кожен дивився у свою тарілку.
Комівояжер підняв свою напхапну валізу, штовхнув скляні двері й вийшов під спопеляюче сонячне проміння. Він рушив до свого пошарпаного «б’юїка» 1978-го року, запаркованого неподалік. Дорожній поліцейський у блакитній сорочці стояв у тіні тенту, ліниво розмовляючи з молодою жінкою у жовтій шовковій сукні, що волого обліпила її струнке тіло.
Перед тим як сідати в машину, комівояжер на мить зупинився. Він помахав рукою і привітався з поліцейським.