Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 8)

Сірник освітив обличчя Малюка, що запалював цигарку.

— Тридцять!

Усі піднялися на руках, уже не з такими свіжими силами.

Сірник пролетів, як комета, маленький вогник згас, не потривоживши жодну з дівчат.

— Тридцять один!

Полло зігнув лікті й опустився на руках. Краплі поту скочувалися по обличчю. Одна з них сповзла по великому носу, а потім, досягши краєчка верхньої губи, загойдалася. Полло вдихнув і відштовхнувся, напруживши всі м’язи. Груди, що майже торкалися землі, ривком здійнялися вгору; крапля поту відірвалася від носа і впала на мармур. Залишилась там, поруч з іншими.

— Тридцять два!

Малюк усміхнувся, затягнувся щойно запаленою цигаркою і сів на низеньку й приземкувату мармурову колону.

— Чудово, хлопці, просто чудово. Продовжуйте — і станете всі, як Конан14.

Група знову опустилася на руках. Опускатися було легше, ніж підніматися, але опускання теж треба було контролювати; якраз цього і не зробив Полло. Він опускався занадто швидко, не зміг вчасно вповільнитися і впав грудьми на мармур. Малюк глянув на нього.

— Мінус два, я поспішив похвалити.

Полло видав глухий звук і залишився лежати поряд із краплею.

— Курва мать!

Зиркнув на Луконе, той сміявся.

— Дрочити треба менше, не ображайся, Полло.

— Тридцять три!

Інші швидко піднялися й одночасно опустилися. Хтось усміхнувся — здавалося, тепер у них були свіжі сили, ніби їх надихнула поразка Полло.

— Тридцять чотири!

Полло підвівся й почав походжати дашком.

— Хай усе йде в дупу, я був занадто стомлений.

Підійшов до Малюка й забрав у нього цигарку. Малюк не сказав нічого, окрім:

— Тридцять п’ять!

Полло глибоко затягнувся.

— Це просто Карлона вчора мене заїздила.

— Тридцять шість!

Усі опустилися, окрім Луконе, який уже понад рік був хлопцем цієї Карлони. Малюк одразу ж вирішив підіграти Полло:

— Он воно що, ну і як усе було?

— Ну, ти ж знаєш, яка вона, там такі буфери! Учора вона заявилася до мене додому, то як я міг утриматися?

— Тридцять вісім!

Усі опустилися, посміхаючись. Луконе відтиснувся й піднявся на руках швидше за інших. У його передпліччях тепер грала ще й лють.

— Ну то що сталося? Розказуй.

Малюк запалив собі ще одну «Мальборо». Посміхаючись, краєчком ока кинув на Луконе.

— Тридцять дев’ять!

Полло підняв руку з цигаркою до неба і почав рухатися вихилясами, ніби оповідаючи свою еротичну історію місяцеві.

— Ну, вона постукала мені у двері, а я — в шортах і з пивом у руці. Іду відчиняти. Я такого й не чекав. Вона струшує отим білявим волоссям. — Полло покрутив головою, імітуючи її. — Її запах шириться кімнатою, вона на мене провокуюче дивиться.

Малюк, захопившись історією, трохи збуджений, раптом згадав про свою роль арбітра. «Сорок!» Він неуважно озирнувся до інших, потім одразу ж повернувся до Полло та закінчення історії.

— Тоді вона відкриває свою кофтину, вивалює звідти оті величезні цицяри й каже мені: «Візьми мене, я твоя». — Полло раптом посерйознішав. — Але ти ж, Малюче, знаєш, який я хороший друг?

— Авжеж. Сорок один! І що далі?

— І тоді я їй кажу: «А про Луконе ти геть не думаєш?» А вона така: «Ні, не думаю, мене зовсім не гребе той вилупок, я хочу тебе, твого тіла». — Полло помовчав. — Ну, щодо цього, Малюче, ти її добре розумієш, еге ж?

— Звичайно. Сорок два!

— Тоді я відкидаю бляшанку, притискаю її до дверей і вліплюю поцілунок у губи, а потім кладу руку між…

— Це я тобі зараз вліплю!

Луконе зі спринтерською швидкістю зірвався зі свого місця. Полло запустив у нього запаленою цигаркою, але це не мало успіху, і він побіг до краю дашка.

Луконе летів на нього з розлюченим обличчям, видихаючи носом, як бик.

— Я тебе розірву!

Полло незграбно зістрибнув униз. Торкнувшись землі, одразу підвівся й кинувся навтьоки.

Луконе залишився на дашку, посилаючи прокльони. Полло почав дражнити його знизу:

— Та що ти можеш зробити… Отже, Малюче, я тобі розповім кінець. Я взяв Карлону за вуха… — Полло підняв руки, мов тримав уявну Карлону за вуха. — І бац! — Зімітував стегнами жахливий випад уперед. — Я її трахнув!

При цих словах Луконе геть засліпив гнів, він зіскочив з дашка, волаючи, немов божевільний:

— Йя-я-а-а-а-а-а-а-а!

Приземлився неподалік від автівок дівчат. Підвівся й погнався за Полло.

— Дідька лисого ти мене спіймаєш! Це ж я «дрочив забагато», га?

— Я тебе вб’ю…

Вони зникли ось так, бігаючи зиґзаґами між машин, у глибині вулиці Ячіні. Інші засміялися, потім повернулися, стривожені, спітнілі та зосереджені, до відтискань.

— Сорок три!

Степ опустився повільно. Прикрив очі, зібрався з силами і — угору, рішуче і з легкістю витискаючи обома руками. Подивився перед собою. Вдалині, у кінці вулиці, Полло й Луконе кружляли довкола червоного «Гольфа». Луконе робив оманні рухи. Побіг праворуч, а тоді швидко кинувся ліворуч, намагаючись ухопити свого кривдника.

Полло, верткий, як завжди, одразу ж забіг за інший бік автівки. Потім, обпершись обома руками на капот і нахилившись уперед, почав дражнитися. Степ не міг чути, що він йому говорив, але уявляв. Усе було так, як і завжди, так само, як тоді, коли він уперше їх побачив у спортзалі.

Коли вони увійшли, то побачили ліворуч декількох дівчат, здебільшого гладких, що танцювали у скаженому ритмі диско. Їхні сідниці важко колихалися, обтягнуті еластичними синіми, рожевими, бордовими або просто чорними боді. На ногах вони мали теплі шкарпетки, іноді діряві й зовсім не елегантні, та барвисті або просто білі кеди.

— Один, два, три, чотири! Тепер уперед, руки ось так!

Гарна молода дівчина з білявим волоссям, заплетеним еластичною рожевою стрічкою такого ж кольору, як і її гетри, змінила вправу. Інші вторили їй. Деякі з них не відразу віднайшли правильний ритм. В однієї це взагалі не вийшло. Спробувала підлаштуватися, дивлячись на найближчу сусідку. Вираховувала потрібний ритм, а потім починала вправу з правильної лівої ноги, але з неправильної правої руки.

«Присягаюся, відзавтра я припиню їсти». Це було єдине, що вона спромоглася сказати собі, дивлячись майже у відчаї на власне зображення в боковому дзеркалі, поділеному навпіл дерев’яним станком для балерин.

Стефано постав перед жінкою з важким рудим волоссям, дещо задовгим носом та банькатими очима. Її безперечно не можна було назвати красунею.

— Привіт, ти хочеш записатися?

— Так.

— Авжеж, тобі це може стати в нагоді.