Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 10)

— «Та що там, я можу так і з двома “млинцями” на додачу». А я ж тільки один доклав, і тобі вже так зле? Що, вже геть знесилений? Відтискай, нумо, відтискай… — прокричав йому майже в обличчя. — Та відтискай же!

І ну реготати — а Малюк, що сидів у кутку, підтримав його. Стефано, що бачив усю сцену, вирішив не втручатися.

— Та ти забереш її з мене, ну ж бо?

Луконе геть почервонів — почасти від люті, почасти тому, що справді задихався.

Двоє хлопців, що тренувалися на тренажері поблизу, перезирнулися, не знаючи, що вчинити. Потім, бачачи, що Луконе починає кашляти і, навіть роблячи нелюдські зусилля, не може прибрати зі своїх грудей штангу, вирішили таки допомогти.

Полло лежав на підлозі долілиць. Реготав, як скажений, ляскаючи по настилу руками. Двоє хлопців узяли штангу і не без зусилля поклали її на стійку. Луконе оклигав і, тримаючись за горло та кашляючи, підвівся.

Малюк припинив сміятися. Полло все ще качався по підлозі, нічого не помічаючи. У якусь мить він повернувся знову до Луконе, зі сльозами сміху на очах, але побачив його на ногах перед собою, вільного.

— Ох! Як ти в біса це зробив?

Полло тут-таки схопився на ноги й накивав п’ятами, усе ще регочучи та перечіпаючись об штанги та гантелі, що лежали на підлозі; штовхаючи інших, тих, хто розважався, звиклий до цієї старої історії, та нових, хто ще не звик і дивувався. Луконе гнався за ним, кашляючи.

— Стій, я тебе розірву, я тебе вб’ю. Я тобі отого «млинця» у голову пожбурю, і станеш ще меншим гномом, аніж ти є!

Вони ганялися по всьому спортзалу, як навіжені. Кружляли навколо тренажерів, зупинялися за колонами, раптово вискакували звідти. Полло у спробі затримати суперника перекинув на нього кілька гантелей. Гумові «млинці» важко застрибали по підлозі; Луконе перескочив через них, його нічого не могло зупинити. Полло влетів на сходи, що вели до жіночої роздягальні. Пробігаючи, штовхнув дівчину, що відлетіла до дверей, розчахнувши їх. Усі інші дівчата, що саме перевдягалися до заняття з аеробіки, завищали, як ненормальні. Луконе припинив свою гонитву. Він укляк на останніх сходинках, зачарований панорамою м’яких гірок, живих та рожевих. Полло тут-таки повернув назад.

— Бляха, очам не вірю, це ж рай…

— Проваліться до пекла!

Одна з дівчат, одягнена дещо більше за інших, підбігла до дверей та грюкнула ними перед їхніми пиками. Двоє друзів на хвилинку замовкли.

— Ти бачив, у тої, вдалині праворуч, які цицьки?

— Чому… а та, що була перша ліворуч? Таку дупу ти б хіба викинув?

Полло взяв Луконе під лікоть, хитаючи головою.

— Щось неймовірне, га? Ні, таку б я не викинув. Я ж не педик, як ти!

Потім, після цієї короткої еротичної паузи, знову почали ганятися.

Стефано розкрив теку, яку йому дала Франческа, тренерка спортзалу.

«Починай з чотирьох розмахів на ослінчику. Візьми дві гантелі по 5 кілограмів, ти маєш розтягнутися і відкритися, хлопче. Що грубший фундамент закладеш, то більше зможеш побудувати зверху».

Він ліг на вигнутий ослінчик і почав. Плечі боліли, гантелі здавалися величезними, зробив бокові вправи, сповз до землі, потім знову нагору. Потім голову назад. І знову. Чотири блоки по десять, день за днем, тиждень за тижнем. Після перших місяців було краще, плечі вже не боліли, передпліччя стали дещо більшими. Почала розширюватися грудна клітина, ноги стали сильнішими, він змінив харчування. Зранку — коктейль із порошковими протеїнами, яйце, молоко, печінка тріски. На обід — трохи пасти, біфштекс з кров’ю й пивні дріжджі, багато пророщеної пшениці. Увечері — до спортзалу. Завжди. Міняючи вправи, працюючи один день над верхньою частиною, а інший — над нижньою. М’язи, здавалося, знавісніли. Відпочивали, як це годиться по-християнськи, тільки у неділю. З понеділка все починалося знову. На кілька кілограмів більше, тиждень за тижнем, крок за кроком, за це його й прозвали Степ16. Він став другом Полло та Луконе й усіх інших у спортзалі.

Одного дня, десь місяців за два, увійшов Сицилієць.

— Ну, хто хоче зробити відтискання зі мною?

Сицилієць був одним із перших клієнтів «Будокану». Він був кремезним і дужим, ніхто не бажав змагатися з ним.

— Бляха, я вас хіба банк пограбувати запрошую? Просто зробимо кілька відтискань.

Полло і Луконе продовжували тренуватися мовчки. З Сицилійцем справа завжди закінчувалася сваркою. Якщо ти йому програвав, він потім увесь час брав на кпини, а якщо вигравав… ну, ніхто не знав, що тоді могло б статися. Нікому ще не вдавалося виграти в Сицилійця.

— Ну то що, у цьому гівняному спортзалі немає нікого, хто хотів би зробити кілька відтискань зі мною?

Сицилієць подивився навкруги.

— Я хочу.

Він обернувся. Степ був перед ним, Сицилієць оглянув його з голови до ніг, потім ще раз.

— Окей, ходімо туди.

Вони пройшли у невеличку кімнатку, де було лише кілька гантелей для рук, з якими саме працювали двійко хлопців.

Щойно Сицилієць увійшов, один із них поклав гантелі й стрімко вийшов. Другий продовжив свою вправу.

Сицилієць став навпроти нього, пильно поглянув, посміхаючись. Хлопець продовжував навперемінки піднімати гантелі, угору-униз, потім побачив інших, що входили. Він дійшов уже до сьомого підходу. Зупинився. Подивився на Полло, Луконе, Малюка, Кролика та інших, які загородили вузький прохід. Зрештою зрозумів, що має вийти звідси. Поклав гантелі. Із кволим «вибачте» протиснувся між міцними мускулами, які, не посунувшись, змусили його витончитися ще дужче. Сицилієць зняв олімпійку, оголивши величезні грудні м’язи й пропорційні передпліччя.

— Ну, то ти готовий?

— Коли хочеш.

Сицилієць зайняв позицію. Степ — навпроти нього. Почали робити відтискання. Степ витримав, скільки зміг, а потім, знесилений, повалився на підлогу. Сицилієць зробив ще п’ять швидких відтискань, потім підвівся і ляснув Степа по плечу.

— Молодець, хлопче, дуже непогано. Останні ти зробив цілковито завдяки ось цьому.

І він дружно штовхнув його долонею в чоло. Степ усміхнувся, це було не образливо. Усі повернулися до своїх вправ. Степ помасував собі затерплі м’язи передпліч — нічого не вдієш, Сицилієць був набагато дужчим за нього, було ще зарано. Тоді.

— Вісімдесят!

Кальмар та Кролик гепнулися один за одним на холодний мармур дашка.

— Ще мінус два.

Малюк посміхнувся. Підняв руку з пивом, яке принесла одна з білявок. Її прозвали Петсі17 за віддалену схожість з англійською співачкою. Дуже віддалену.

— Вісімдесят один.

Кальмар підійшов до Малюка і взяв у нього пиво.

— Вісімдесят два!

Зробив довгий ковток, потім передав Кроликові. Коли бляшанка повернулася до рук Малюка, вона була майже порожня.

— Вісімдесят три!

Бляшанка, кинута долі, підстрибнула на дашку і полетіла вниз з металічним звуком.

— Вісімдесят чотири!

Двічі легко підскочила, покотилася до водостоку, зупинилася й закрутилася між широкими щілинами.

— Вісімдесят п’ять!

Їх залишилося тільки четверо: Степ, Сицилієць, Гак та Даріо. Опустилися всі одночасно. Одяг просякнув потом, ланцюжки, що витяглися з-під футболок, небезпечно розгойдувались на шиях, руки намагалися знайти зручнішу позицію.

— Вісімдесят шість!

Вони були як потужна і шумна машина, що випускала час від часу пару, слідуючи точному ритму.

— Вісімдесят сім!

Знову опустилися.

— Нумо, Даріо! — крикнула Ґлорія знизу, розгойдуючись на своїй «Веспі». — Продовжуй, любий, ти дуже сильний!

— Вісімдесят вісім!

І Даріо, якого щойно підбадьорила дівчина, під час підйому вкляк на півдорозі. Ґлорія це помітила.

— Ну ж бо, Даріо! — прокричала знову зі своєї «Веспи».

Даріо відтискав обома руками, намагаючись зібрати свої розпорошені сили, але не зміг поворухнутися.

Він зупинився, застиг із зігнутими ліктями й передпліччями, що тремтіли. Краплі поту котилися одна за одною з його чола. Стражденно закусив губу. Малюк підійшов до нього і, нахилившись, дивився впритул.

— Панове, ми втрачаємо ще одного…