Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 65)

Кілька мотоциклів зупинились поряд. Бабі з надією обернулась до новоприбулих. Серце закалатало. Марно. Якісь невідомі хлопці пройшли до столиків, вітаючись із присутніми. Жоден з них навіть здалека не нагадував його.

— Кого вишукуєш? — Тон та вираз обличчя Палліни не залишали сумнівів. Вона знала.

— Нікого. А що таке?

Не дивлячись на неї, Бабі поклала ключі від «Веспи» до кишені. Розуміла, що очі видали б її.

— Та нічого. Здавалося, наче ти когось виглядаєш… — наполягала Палліна.

Бабі спитала себе, що саме вона знає. Згадала себе саму тоді. Свої відкриті губи, замріяно-затуманені очі, цю несправджену мрію — і цей поцілунок, який не відбувся.

— Па-па, дівчата.

Поспішне прощання, почервонілі щоки. І не лише через довгу подорож пішки. Палліна підвела її до «Веспи».

— Знаєш, як вона працює?

Бабі усміхнулась. Зняла блокування з колеса й завела її. Штовхнула вперед. Підніжка зникла з пружинним звуком.

— А що ви робите сьогодні?

Палліна підняла брову.

— Гей, що діється? Ти зволиш гуляти з нами?

— Ну чого ти заїдаєшся? Я тільки спитала, що ви робите!

— Ну, не знаю. Якщо хочеш, я тобі потелефоную або попрошу когось потелефонувати.

Палліна з натяком глянула на неї, і Бабі раптом за її усмішкою побачила його. Степа. Його впевнені очі, його засмаглі плечі, його коротке волосся, його руки, на яких лишались сліди бійок, котрі руйнували колись ідеальні усмішки та носи.

Його голос. «Непослідовна». Він мав рацію. Раптом у ній прокинулась гордість.

— Ні, дякую, облиш. Побачимось завтра в школі. Я просто поцікавилась.

— Як хочеш…

«Веспа» швидко рушила, відносячи її геть, поки слабку дамбу гордості не прорвало небезпечне море щирості. Палліна подивилась їй услід. Оця зворушлива манера допомагати собі плечима, перемикаючи передачі. Цей недовершено рішучий характер і ця покваплива втеча. Палліна нарешті зрозуміла, чого бажала Бабі.

— Вибачте, дівчата. — Витягла з кишені дві монети по сотні лір і підкинула їх на долоні. — Маю виконати одну місію. Піду потелефоную.

Піймала монети на льоту й з брутальним виразом попрямувала до бару.

— Що б вона без мене робила…

Підняла слухавку. На екранчику справа вгорі з’явився напис «100 лір». Хтось використав не всі свої монети. Це маленьке заощадження видалось їй добрим знаком. Весело набрала номер. Вільно. Ця місія повинна була вдатися.

Бабі поставила Паллінину «Веспу» в гараж. Чудово. Батько нізащо не помітить різниці. Притулила її до стіни — так він точно нічого не зможе сказати. Глянула на годинник. За чверть сьома. Чорт забирай! Прожогом кинулась до сходів.

— Привіт, Фьоре!

Портьє ледве встиг відповісти на привітання. Бабі швидко відчинила двері.

— Дані, мама повернулась?

— Ще ні.

— Слава Богу.

Рафаелла покарала її, заборонивши прогулянки аж до наступного тижня, і було б надто великою зухвалістю чинити наперекір уже в перший день. Даніела подивилась на неї пригнічено.

— Що, жодних відомостей про нашу «Веспу»?

— Жодних. Певно, її забрала поліція.

— Що? Ну чудово! І що вони з нею робитимуть, переслідуватимуть на ній злочинців?

— Мені сказали, що рано чи пізно поліція нам подзвонить, щоб віддати її. Ми мусимо тільки перехопити їхній дзвінок раніше від мами й тата…

— Ага, дуже легко. А якщо вони вранці подзвонять?

— Тоді нам гаплик. Поки що Палліна позичила нам свою «Веспу». Я поставила її в гараж, відтак, коли тато повернеться, він нічого не помітить.

— А, до речі, Палліна тобі телефонувала.

— Коли?

— Нещодавно, коли ти виходила. Вона передала, що сьогодні вони підуть до дискотеки «Вітрини». Що вона на тебе там чекатиме, щоб ти не комизилась і приходила туди, і що вона все знає. І ще про якусь тваринку. Собачку, мишку… А, ось: «передавай вітання рибці». Яка ще «рибка»?

Бабі розвернулась до Даніели. Вона почувалася враженою, викритою, зрадженою. Палліна таки все знала.

— Нічого, це просто жарт.

Це було б занадто довго пояснювати. І занадто принизливо. Лють піднялася в ній на мить і мовчки відвела її до кімнати. Сонце, що сідало, намалювало на вікні її кімнати весь перебіг цієї історії. Губи Степа, його весела усмішка, його розповідь, і Полло поряд із ним, його сміх, потім Паллінин і хтозна, чий іще.

Вона повелась, як дурненька, слід було розповісти про це своїй подрузі. Вона б зрозуміла, втішила. Стала б на її бік, як завжди. Безперечно. І це було добре. Потім подивилась на велику фотографію на своїй шафі. На мить її затьмарила ненависть. Але лише на мить. Потім зброя повільно впала, тихо й кволо. Гордість, гідність, гнів та обурення сповзли до ніг, як шовкова нічна сорочка без бретельок з її гладенького золотавого тіла. І вона, нарешті звільнена, просто переступила через них, зробивши один-єдиний крок. Оголена коханням, вона підійшла до нього, до його зображення.

На якусь мить здалося, що вони усміхаються одне одному. В обіймах на тлі сонця, що сідає — близькі, навіть якщо надто різні. Він — із заламінованого паперу, вона — сповнена осяйним почуттям, нарешті ясним і щирим. Подивились одне на одного. Потім вона цнотливо опустила очі й майже мимохіть опинилася перед дзеркалом. Подивилась на себе — і в цю мить себе не впізнала. Ці очі, такі усміхнені, ця сяюча шкіра… Навіть обличчя здавалось іншим. Вона відкинула назад волосся. Щасливо усміхнулась собі — тій, якою ще не була. Закоханій жінці, нерішучій і замисленій про те, як вдягнутися у цей важливий вечір.

Пізніше, коли батьки повернулися, знову осипали її докорами й пішли собі на одну зі своїх вечірок, Бабі зайшла до кімнати Даніели.

— Дані, я йду гуляти.

— Куди ти? — Даніела з’явилась на порозі.

— До «Вітрин». — Бабі витягла з шухляд кілька светрів і відкрила свою шафу. — Слухай, а де ти поклала чорну спідницю?.. Оту нову…

— Я тобі її не позичу! Так ти мені й її викинеш! Навіть не згадуй про це!

— Та ну, то ж було випадково…

— Ага, може, сьогодні трапиться ще щось випадкове. Може, ти знову опинишся в багні. Ні, не позичу й крапка. Вона — єдина, що мені личить. Не можу тобі її дати, серйозно.

— Еге ж, але коли я стаю «камоміллою» або ж з’являюсь у газеті, тоді ти вихваляєшся перед своїми подругами й нагадуєш усім, що я твоя сестра. І не кажеш про те, що навіть спідниці не хочеш мені позичити!

— Та до чого тут це…

— А до того! Попроси у мене ще колись що-небудь…

— Гаразд, тоді бери.

— Ні, от тепер я більше її не хочу.

— Ні, тепер ти її візьмеш.

— Ні, не візьму.

— Ах, не візьмеш? Отже, так: або ти вдягаєш на прогулянку мою спідницю, або я зараз-таки дзвоню мамі і про все їй розповідаю.

Бабі гнівно обернулась до сестри.

— Що ти зробиш?

— Те, що чула.

— Дивися, щоб я тебе по щоках не набила…

Даніела скорчила кумедну міну, й зрештою вони обидві розреготалися. Даніела пройшла до своєї кімнати й відкрила шафу.