Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 56)

При світлі дня вона не мала більше сумнівів. Вона не хотіла б мати за матір Рафаеллу, в жодному разі, навіть якщо та була набагато пунктуальнішою за її матір.

Бабі увійшла до ванної. Поглянула на себе в дзеркало. Обличчя було не в найліпшому стані. Бути «камоміллою» не прикрашає — принаймні її. Відкрила кран холодної води, дала їй трохи стекти, потім обома руками з силою сполоснула обличчя.

Позад неї зринула Даніела.

— Розкажи мені про все! Як усе пройшло? Теплиці, вони які? А це правда так весело, як розповідають? Ти зустріла когось із моїх подруг?

Бабі відкрила тюбик зубної пасти і почала тиснути на нього з кінчика, намагаючись прибрати відтиск великого пальця Даніели, який красувався там саме посередині.

— Це ідіотизм. Купка жлобів без жодного сенсу ризикує втратити там життя, й іноді декому це таки вдається.

— Так, але там багато народу? Що вони роблять? Куди йдуть потім? Ти бачила «камомілл», які вони круті? Які сміливі, га? Я ніколи б не насмілилась бути «камоміллою»!

— У мене вийшло…

— Серйозно? Розкажи. Ти була «камоміллою»? Вау! Моя сестра — «камомілла».

— О, це не таке вже бозна-що, я тебе запевняю. А тепер мені треба збиратися.

— От, ну ти завжди так! Ніякого задоволення з тобою. Яка перевага мати старшу сестру, якщо вона все одно нічого тобі не розповідає? Хай там як, ми з Андреа вже вирішили, що наступного тижня також туди підемо! А якщо мені захочеться, я теж стану «камоміллою»!

Даніела вийшла, пирхнувши, з ванної.

Бабі усміхнулась сама собі, закінчила чистити зуби, прополоскала рота і, витершись, узяла щітку для волосся. Нічого не вдієш, Даніела таки помстилася. Кілька довгих чорних волосин кучерявилися між зубчиками щітки. Бабі зняла їх і викинула в унітаз. Змила водою й почала розчісуватись.

Даніела знову з’явилась у дверях.

— Де ти поділа «Суперґа», які я тобі позичила вчора ввечері?

Бабі поклала щітку на край рукомийника.

— Я їх викинула.

— Як це — викинула? Мої нові «Суперґа»?..

— Так, ти розчула, я їх викинула. Вони вгрузли у гній і були такими брудними, що мені довелося їх викинути. До того ж інакше Степ не підвіз би мене додому.

— Ти вталапалась у гній, а потім Степ тебе проводжав додому? А коли ж ти була «камоміллою»?

— Раніше.

— Позаду Степа?

— Ні.

Даніела, боса, пішла за Бабі до її кімнати.

— Зрештою, Бабі, ти мені розповіси, як усе було?

— Дані, домовмося так: ти відсьогодні чистиш нашу щітку для волосся після того, як нею розчесалася, а я за кілька днів розповім тобі все, гаразд?

Дані пирхнула.

— Гаразд.

Потім повернулась до своєї кімнати.

Бабі вдягла шкільну форму. Їй не доведеться нічого розповідати, вона це знала. Даніела, можливо, чиститиме щітку кілька перших днів, а відтак — годі. Це сильніше за неї.

Рафаелла зайшла до кімнати Бабі:

— То Палліна спала тут?

— Так, мамо.

— І де ж?

— У моєму ліжку.

— Як це може бути? Коли я зайшла ввечері поцілувати тебе, там була тільки ти.

— Вона прийшла пізніше. Не хотіла йти додому, тому що її матір мала прохану вечерю.

— І де ж вона до того ходила?

— Не знаю.

— Бабі, я не хочу відповідати ще й за неї. Подумай: а якби з нею щось сталося, у той час як її матір думала, що вона тут, у мене…

— Ти маєш рацію, мамо.

— Наступного разу я хочу знати завчасно, що вона збирається у нас ночувати.

— Я ж тобі це казала, до того, як ти пішла до Пентесті, не пам’ятаєш?

Рафаелла на хвильку замислилась.

— Ні, не пам’ятаю.

Бабі усміхнулась їй невинно, ніби кажучи: «То чим же я можу зарадити?»

Зрештою, вона чудово знала, що мама не зможе пригадати. Вона ж їй цього не казала.

— Не хотілося б мені мати таку дочку, як Палліна. Вештається десь уночі, робить невідомо що. Мені не подобається ця дівчина, вона погано скінчить, от побачиш.

— Але мамо, вона не робить нічого поганого, їй подобається розважатись, і я тебе запевняю, що вона хороша.

— Знаю, але віддаю перевагу тобі.

Рафаелла погладила дочку по підборіддю й вийшла з кімнати. Бабі усміхнулась. Вона вміла знайти підхід. Однак це був період, коли вона їй занадто часто брехала. Пообіцяла собі припинити. Бідна Палліна, навіть коли вона була ні в чому не винна, її однак винуватили. Вирішила пробачити їй усе. Звичайно, слід було вирішити проблему з Полло, але всьому свій час. Вдягла спідницю. Зупинилась перед дзеркалом, підняла волосся й прихопила його двома маленькими заколками. Постояла так, дивлячись на себе, і коли остання пісня «Tears for Fears» лунала зі стереосистеми, Бабі помітила, як вона схожа на матір. Ні, навіть якби та й дізналася все, що вона накоїла, то однак не проміняла б її на Палліну, вони були занадто схожі.

Це був один із тих рідкісних випадків, коли всі, хоча й не знаючи цього, були одне з одним згодні.

Сонце радісно струменіло з кухонного вікна. Бабі доїла своє цільнозернове печиво і випила останній ковток кави з молоком, який вона залишила в горнятку спеціально для цього. Даніела їла. Її ложечка нервово бігала по пластиковій склянці з маленьким пудингом, намагаючись вишкребти останній шматочок шоколаду, який норовливо ховався в останній брижі.

Рафаелла пішла до кімнати, несучи філіжанку темної кави, що ще парувала. Клавдіо був щасливий. Можливо, завдяки вдалому гороскопу, і точно завдяки тому, що йому нарешті вдалося випити своєї жаданої кави.

— Бабі, сьогодні пречудовий день. Таке сонце надворі… І не мусить бути надто холодно. Я вже поговорив про це з твоєю матір’ю, і ми дійшли згоди. Навіть якщо ти отримала зауваження… сьогодні можете їхати до школи на «Веспі»!

— Дякую, тату, ви дуже милі. Але знаєш, після тієї розмови я добре подумала й вирішила, що ти маєш цілковиту рацію. Їхати вранці до школи втрьох — я, ти і Даніела — стало чимсь на зразок ритуалу або талісману. До того ж це гарний момент: ми можемо говорити про все; разом починати день ось так — це ж класно, правда?

Даніела не йняла віри своїм очам, тобто своїм вухам.

— Бабі, вибач, їдьмо на «Веспі». З татом ми завжди можемо поговорити, за вечерею або ж у неділю вранці.

Бабі взяла її за передпліччя й стисла з надмірною силою.

— Та ні, Дані, так краще, правда, їдьмо з ним. — І нове стискання. — І пам’ятаєш, що я сказала тобі вчора ввечері? Мені було не дуже добре. З наступного тижня їздитимемо на «Веспі», тоді буде тепліше.

Фінальне стискання не залишило сумнівів. Це було послання. Даніела мала-таки інтуїцію, ну, більш-менш.

— Так, тату, Бабі має рацію, ми поїдемо з тобою!

Клавдіо, щасливий, допив останній ковток кави. Гарно мати двох таких дочок. Нечасто трапляється відчувати, що тебе так люблять.

— Добре, дівчата, тоді виходьмо, інакше ми до школи запізнимося.

Клавдіо пішов до гаража по машину, а Бабі та Даніела залишились біля під’їзду, чекаючи на нього.