Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 48)

— Добре.

Бабі поморщилася — рука Товстика була гарячою і пітною. От іще Палліна! Спробувала непомітно витерти руку об джинси. Палліна, яка вже привіталась із Товстиком за руку і добре знала Бабі, помітила це і вибухнула сміхом. Бабі спопелила її поглядом. Товстик глянув на них, усміхаючись.

— Що таке? Чому ви смієтесь? Тобі вже розповідали про те, як я бахнувся?

— Ні.

— Тоді чому ви регочете?

Бабі спробувала виправити ситуацію:

— Просто так, ми давно не бачились. І я прийшла привітатися з нею, утікши з дому. Власне, мені тепер треба йти.

Товстик її затримав.

— Чекай, я хочу тобі розповісти про те, як я тоді бахнувся…

Бабі окинула оком цього типа. Його футболка «Fruit», брудна й розтягнута, колись давно була, ймовірно, навіть білою. Волосся масне. Густа і брудна борода спускалася йому до шиї і там змішувалась із шерстю на грудях, яка безладно й бунтівничо виглядала з викоту футболки. Таких типів не було навіть в «У порті» з Брандо. Бабі змирилася.

— Так, розкажи мені про те, як ти бахнувся.

— Бачиш оту віконницю? Так от, я в неї впилявся. Ми були втрьох: я, Полло і Сицилієць.

Полло усміхнувся. Він пишався своєю участю в тому епічному виклику.

— У нас усіх трьох були модифіковані «Веспи» з мотором «прімавера». Я зробив собі передній бампер із залитим туди свинцем, бо інакше він був занадто легким і, коли газуєш, піднімався. Ми були на старті, починали змагання з «вобли» — хто загальмує останнім. Знаєш таке?

Бабі похитала головою.

— Ні.

— Ну, це ось так. Ти стартуєш поряд з іншими двома, і хто доїде першим якнайближче до віконниці — виграв. Хто її торкнеться — той «вобла» і вибуває. Сіга свистить на старт, і ми мчимо, як ракети. Я притиснувся до «Веспи» — так виходить їхати швидше і менший спротив. Полло мчав поряд зі мною і, як завжди, плювався.

Бабі з відразою подивилась на Палліну, а та, своєю чергою, перевела погляд на Полло. Цей останній не знайшов нічого кращого, як невинно усміхнутися і розвести руками, вибачаючись у такий спосіб.

— Нумо, Товстику, веди далі.

Товстик глянув на нього.

— Це всі знають, що ти завжди чвиркаєш під час змагань, щоб суперники нервувалися. Він згинається над фарою «Веспи» і, коли під’їжджає до тебе близько, плюється. Але мене то не гребло. Я поставив п’ятдесят штук на свій виграш, і вони мені були дуже потрібні. Я був перший. Усі ті на узбіччі вболівали за мене. Я їх чув. Кричали: «Товстик… Товстик… Товстик». Я мчав на повній. На останньому повороті збіса нахилився. Полло вповільнився, і Сицилієць також. Ти тоді злякався, еге ж, Полло?

Полло лише усміхнувся, не відповів.

— Тепер я був на прямому відтинку. Вони мене наздогнали. Їхні «Веспи» були швидшими. Вони поставили собі зчеплення із прямими зубчиками, ці сучі сини. І нічого мені не сказали, еге ж. Залишалось десь метрів шістдесят до віконниці. Сицилієць піднімається першим. Ніби пружина — бемць. І так само Полло. Бемць — ніби парашут. І все, їм кранти. Я тоді заволав, як звір. Мчав далі, упевнений, що тепер вони мене не наздоженуть. Я був уже за двадцять метрів від віконниці, вісімнадцять, п’ятнадцять… А тоді піднявся і влупив ногою по гальму з усієї сили. «Веспа» почала пробуксовувати. Але я так врізав по гальму, що воно мені вилетіло. Уявляєш, я зламав металевий прут! І тоді я заволав. А потім нічого не пам’ятаю. Який був удар, га, Полло?

— Ага, таки класний був удар!

Товстик повернувся до Бабі.

— Тобі сподобалась історія про те, як я бахнувся, га?

Бабі краще придивилась до цього хлопця. На лобі виднівся довгий шрам. Мабуть, від того удару.

— Так, мені дуже сподобалось. Гарна історія.

Вона не знала, що ще сказати.

Товстик усміхнувся всім.

— Вибачте, але я маю йти, привітаюся з іншими. Ти що робиш, Полло, ганяєш сьогодні?

— Ні, Товстику, не ганяю, а ти?

— Та ні, я теж, мабуть, ні…

Товстик відійшов від них такою само непевною і хиткою ходою. Як він міг ганяти, якщо він і ходити нормально не міг? Бабі подивилася йому вслід, потім обернулась до Полло і Палліни.

— Еге ж, гарна історія, захоплива. Тобі все ще подобається ходити на перегони, га, Палліно?

Замість неї відповів Полло:

— Та до чого тут це? Це просто випадок. Цей хлопець — просто легенда. Його тут усі знають. Товстик раніше грав у регбі, скажений був. Кидався у бійки так само, як він ото кинувся на ту віконницю. Хотів умерти, але не вийшло. Подейкують, що на другий день на металевих листах віконниці можна було розгледіти його профіль, який там відбився. Коли його забрали звідти, всі думали, що він мертвий. А він вижив. Мозкова травма, три дні у комі, і ось він знову на ногах. Яке неймовірне здоров’я, га?

Бабі не йняла віри.

— Ти ідіот? Яке ще неймовірне здоров’я… і знову на ногах! Він же брухт. Ти не бачиш, на що він перетворився? Ти чув, як повільно він говорить? Це все — наслідки ураження мозку. Цей хлопець нічого більше в житті не зможе досягти.

Бабі поглянула на Палліну, похитала головою й відійшла.

Полло викинув цигарку.

— Та він однак нічого б не досяг…

Палліна розсердилась.

— Полло, мені не подобається, коли ти таке говориш.

— А мені досі не подобається твоя подруга. Чого вона в біса припхалась сюди, якщо їй тут усе не так?

Бабі помітила на землі, на краєчку дороги, табличку. Та була дерев’яна, а в центрі — фотографія хлопця, поряд з яким виднівся кружечок — на білій половинці була чорна крапка, а на чорній — біла. Символ життя. Того самого життя, якого в цього хлопця більше не було.

— Як мені могло б сподобатись таке місце? Повне квітів, які позначають, де саме загинули молоді хлопці — без сенсу, без мети. Вони загинули через розваги.

Бабі підійшла до таблички й прочитала напис: «ВІН БУВ ШВИДКИМ І СИЛЬНИМ, АЛЕ ГОСПОДЬ ПОВІВСЯ З НИМ НЕ ПО-БОЖОМУ. НЕ ЗАХОТІВ ДАТИ ЙОМУ ВИГРАТИ. ДРУЗІ».

«Гарні друзі. Ще й поетів із себе вдають! Краще я буду сама, аніж матиму друзів, які допомагатимуть мені вбитися».

Бабі розвернулася й збиралася йти геть. Однак чиясь рука її зупинила.

— Що це таке, що ти завжди зі всіма сваришся?

Це був Степ — зі своєю самовпевненою посмішкою та мотоциклом.

— Як це тобі вдається з усіма конфліктувати? У тебе просто жахливий характер, еге ж?

— Звертаю твою увагу на той факт, що якраз я з усіма в мирі. Я в житті своєму не мала сварок, можливо, тому, що знаюся тільки з певного роду людьми. Та останнім часом маю з цим проблеми — і не з власного бажання…

Вона з натяком глянула на Палліну, яка одразу закотила очі й пирхнула.

— Я так і знала. Ну тобто як не крути, а вина завжди моя.

— А хіба ні? Я сюди припхалась хіба не для того, щоб попередити тебе?

— Як? Тобто ти не до мене прийшла? — Степ вийшов наперед. — Я був упевнений, що ти прийшла подивитись, як я ганяю…

Він наблизився упритул до її обличчя. Бабі відхилилась і пройшла вперед.

— Та я взагалі не знала, що ти тут…

Почервоніла.

— Ти це знала, ти знала. Ти он уся почервоніла. Бачиш, тобі не варто брехати, бо ти цього не вмієш. Скажи правду: ти не витримала й прийшла подивитись, як я ганяю, еге ж?

Бабі замовкла. Вона проклинала ці червоні щоки і серце, яке, неслухняне, швидко калатало. Степ повільно підійшов до неї. Його обличчя було знову небезпечно близько до обличчя Бабі. Усміхнувся їй.

— Не розумію, чого ти так переймаєшся. Ти боїшся це сказати?

— Боюся? Я боюся? Кого? Тебе? Я тебе не боюся. Ти мені смішний. Хочеш знати дещо? Я сьогодні заявила на тебе! — Цього разу вона наблизилася впритул до Степа. — Зрозумів? Я сказала, що це ти побив синьйора Аккадо! Того, якого ти вдарив головою. Я назвала твоє ім’я. Подумай тепер, чи я тебе боюся.