Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 47)

Поряд із цим майданчиком був пересувний кіоск, де продавали гарячі канапки та напої. Гроші до нього линули рікою. Підійшла Бабі. Мопед «Sì» на одному колесі промчав повз неї так близько, що вона мало не втратила рівновагу. Хлопчина максимум років п’ятнадцяти знову став на переднє колесо, регочучи на всі зуби. Різко загальмував, розвернувся й одразу ж рушив назад. Знову став на одне колесо, мотиляючи ногами, трохи нахиляючись. Дав газу і з ревом розчинився в натовпі.

Бабі посунула далі, роззираючись довкола. Наткнулась на типа з волоссям щіткою, у чорній шкіряній куртці і з маленькою сережкою у правому вусі, який, здавалось, дуже поспішав.

— Дивися в біса, куди преш!

Бабі попросила вибачення. Ще раз спитала себе, що вона тут робить. Раптом побачила Ґлорію, дочку Аккадо. Вона сиділа на землі на підстеленій джинсовій куртці. Поряд із нею був Даріо, її хлопець. Бабі підійшла до них.

— Привіт, Ґлоріє!

— Привіт, як справи?

— Добре.

— Ти знайома з Даріо?

— Так, ми вже бачились.

Вони обмінялися усмішками, намагаючись пригадати, де й коли.

— Слухай, мені прикро через те, що сталося з твоїм батьком.

— Ах, невже? Ну а мене це зовсім не гребе. Так йому й треба. Навчиться не пхати носа в чужі справи. Він завжди кудись лізе, завжди йому треба висловити свою думку. Нарешті знайшовся хтось, хто поставив його на місце.

— Але ж це твій батько!

— Так, але він страшна зануда.

Даріо закурив.

— Погоджуюсь. Ні, навіть передай Степові подяку від мене. Знаєш, що її батько мене навіть на поріг не пускає? Я завжди мушу стовбичити перед під’їздом, коли заїжджаю по Ґлорію. Не те щоб я дуже прагнув його бачити. Але це принципове питання, ні?

Бабі поміркувала щодо того, яким саме принципом він надихається. Даріо передав цигарку Ґлорії.

— Звичайно, якби це я йому головою вгамселив, то було б хуйово.

Даріо вибухнув сміхом.

Ґлорія затягнулась, глянула на Бабі з усмішкою.

— А ти тепер гуляєш зі Степом?

— Я? Ти з глузду з’їхала! Все, до побачення, я маю шукати Палліну.

І пішла. Ті двоє були навіжені. Дочка, щаслива з того, що її батька побили. І її хлопець, який шкодував, що то не він побив її батька. Щось неймовірне.

Раптом побачила Полло. Він сидів на величезному мотоциклі й весело теревенив із дівчиною, обіймаючи її ногами. Дівчина мала синього кашкета з козирком та написом «NY» спереду. Чорне волосся, зібране у хвіст, було протягнуте в отвір кашкета. Носила куртку з пластифікованими манжетами, як типова американська дівчина-помпон. Подвійний пасок від «Камомілла», темно-сині колготки й такі ж «Суперґа» — це вже було радше по-італійськи. Оця ненормальна, яка реготала і крутила головою, часу від часу цілуючи Полло, й була Палліна.

— Ой, привіт, який сюрприз! — Подруга кинулася їй назустріч і обійняла. — Яка я рада, що ти прийшла.

— А от я — зовсім ні. Я б хотіла зникнути звідси якомога швидше!

— До речі, що ти тут робиш? Хіба це не було ідіотською ідеєю — йти сюди?

— Власне, ти і є ідіоткою. Твоя мати дзвонила!

— Ні… А ти, що ти їй сказала?

— Що ти спиш.

— І вона повірила?

— Так.

Палліна присвиснула.

— Дякувати Богу!

— Але вона сказала, що завтра приїде по тебе дуже рано, тому що ти маєш здавати аналізи і відтак пропустиш перший урок.

Палліна радісно підстрибнула.

— Яху-у-у-у!

Її ентузіазм однак швидко зник, щойно вона пригадала розклад.

— Але ж у нас завтра першим уроком — релігія?

— Еге ж.

— Дідько, я не могла здати аналізи у п’ятницю, коли в нас італійська?

— Ну, хай там як, а вона заїде по тебе о сьомій, тож повернися раніше.

Палліна схопила Бабі за лікоть і потягла до Полло.

— О котрій тут усе закінчується?

Полло усміхнувся Бабі, та приречено привіталась із ним.

— Скоро. Максимум за дві години. А потім ми підемо їсти смачну піцу, га?

Палліна з ентузіазмом глянула на подругу.

— Чула? Ну ж бо, не переймайся. Підеш на піцу разом з нами?

— На піцу? Я зараз їду додому.

— Ну ж бо, не будь нудною!

Полло усміхнувся й закурив.

— Ну ж бо, тут і Степ є. Він буде радий тебе побачити.

— Так, але я — ні! Палліно, я повертаюсь додому. Тож ти швидко закінчуй тут. Я не хочу вталапатись у біду з твоєю матір’ю через тебе!

— Привіт, Полло.

До них підійшов череватий тип у чорній куртці, чорних широких штанях та «амфібіях».

Полло зіскочив з мотоцикла і тепло обійнявся з ним.

— Привіт, Товстику, як справи?

— Та трохи голова болить.

— Зачекай, я тебе відрекомендую. Це моя дівчина, її звати Палліна.

— Привіт.

— А це — її подруга.

Полло зупинився перед Бабі, намагаючись згадати її ім’я, — марні зусилля, бо він його не знав.

— Бабі, — допомогла йому Палліна.

Товстик подав руку Бабі. Оскільки вона була вільна, то він удостоїв її більшої уваги.

— Привіт, Бабі, як справи?