Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 44)
Алюзія на фільм Нанні Моретті «Це бомба» (1978), де діє нерішучий герой, який часто сумнівається у такому стилі: «Що робити з вечіркою? Піти туди, щоб помітили мене, чи не піти, щоб помітили мою відсутність?»
Ідеться про пісню «Disperato» («Він у відчаї») Марко Мазіні, Джанкарло Бігацці та Джузеппе Даті.
40
38
39
22
Бабі вийшла зі своєї кімнати. На ній був теплий м’який халат, під ним — фланелева піжама блідо-голубого кольору, на ногах — теплі капці. Душ допоміг зняти напругу від джоґґінгу, але було геть невесело. Дієта не дозволяла їй нічого іншого, крім одного нещасного зеленого яблука. Пройшла коридором. І в цю мить почула, як повернувся ключ у замковій щілині вхідних дверей. Її батько. «Тату!» Бабі побігла йому назустріч.
— Бабі.
Батько був розлючений. Бабі зупинилась.
— Що трапилось? Не кажи мені, що я погано поставила «Веспу» і тобі не вдалося загнати машину в гараж!
— Та кого гребе та «Веспа»! Сьогодні до мене приходили Аккадо.
При цих словах Бабі зблідла. Чому ж вона раніше про це не подумала? Вона повинна була розповісти батькам про все, що сталося.
Рафаелла, яка щойно завершила мити два зелені яблука, готуючи таким чином вечерю, зайшла у вітальню.
— Що хотіли від тебе Аккадо? Що трапилось?
Клавдіо зиркнув на дочку.
— Не знаю. Скажи сама, Бабі, до чого там ти?
— Я? Ні до чого!
Даніела з’явилась у дверях.
— Це правда, вона там ні до чого!
Рафаелла обернулась до Даніели.
— А ти замовкни, тебе ніхто не питає.
Клавдіо повернувся до Бабі й узяв її під лікоть.
— Можливо, це й не твоя вина, але до тебе все те має стосунок, ще й який! Аккадо поїхав до лікарні. У нього носова перегородка у двох місцях зламана. Кістка увігналась усередину, і лікар сказав, що якби на пів сантиметра глибше, то встромилася б у мозок.
Бабі мовчала. Клавдіо був приголомшений.
— Може, ти не зрозуміла, Бабі. Ще пів сантиметра, і Аккадо помер би.
Бабі ковтнула. Їсти більше не хотілося. Навіть яблука. Рафаелла з тривогою подивилась на дочку і, зваживши на її ошелешеність, узяла більш спокійний та врівноважений тон: — Бабі, будь ласка, ти можеш розповісти мені, що там за історія?
Бабі підвела блакитні очі. Вони були світлі й перелякані. Ніби вона уперше в житті бачила свою матір. Почала з «нічого, мамо» і повела далі, змальовуючи все. Свято; непрохані гості; Кіко, що подзвонив у поліцію; оті типи, які зробили вигляд, що повтікали, а насправді чекали на них під будинком. Гонитва, понівечена «BMW». Кіко зупинився; хлопець на синьому мотоциклі побив його. Аккадо втрутився, і той хлопець побив його також.
— То Аккадо залишив тебе саму з отим хуліганом і не забрав до себе у машину?
Раффаела була шокована. Бабі не знала, що відповісти.
— Може, він подумав, що це мій друг, не знаю… Знаю тільки, що після бійки всі втекли, а я залишилася наодинці з отим.
Клавдіо похитав головою.
— Ясно, що Аккадо втік. Він ризикував померти від утрати крові з отим розбитим носом. Хай там як, для того хлопця все скінчено. Філіппо заявив на нього в поліцію. Вони сьогодні прийшли до мене на роботу, щоб розповісти всю цю історію. Сказали, що діятимуть через адвокатів. Хочуть знати ім’я та прізвище цього хлопця. Як його звати?
— Степ…
Клавдіо розгублено глянув на Бабі.
— Як це — «Степ»?
— Степ. Принаймні я завжди чула, що його так кличуть.
— Він американець?
Даніела втрутилась:
— Та який там американець, тату! Це прізвисько.
Клавдіо поглянув на обох дочок.
— Але ж цей хлопець має ім’я.
Бабі йому усміхнулась.
— Звісно, має, але я його не знаю.
Клавдіо знову урвався терпець.
— І що я маю сказати Аккадо? Що моя дочка хороводиться з типом, якого навіть не знає, як звуть?
— Я не хороводилась із ним. Я була з Кіко… Я тобі вже казала.
Утрутилась Рафаелла:
— Так, але ж потім ти повернулась додому позаду нього на мотоциклі.
— Мамо, але якщо Кіко й Аккадо втекли, то як я мала дістатися додому? Мені слід було залишатися на дорозі самій і йти пішки? Я спробувала. Але тут-таки зупинився один жахливий тип на «Гольфі», що чіплявся до мене, і тоді я дозволила, щоб той хлопець мене підкинув додому.
Клавдіо не йняв віри власним вухам.
— Ми так дійдемо до того, що цьому Степові ще й подякувати треба!
Рафаелла гнівно блимнула на дочок.
— Ми не можемо дозволити, щоб люди таке про нас думали. Зрозуміли? Я хочу якнайшвидше дізнатися ім’я цього хлопця! Ясно?
Бабі згадала ранок, коли вона розмовляла з Даніелою. Вона була тоді заспана, але… Звісно, її сестра знає це ім’я!
— Дані, ти знаєш, як його звати. Скажи мамі!
Даніела вражено подивилась на Бабі. Чи вона з глузду з’їхала? Сказати мамі? Видати Степа? Згадала, як ті хлопці вчинили з Бранделлі, та багато інших схожих історій. Вони б їй понівечили «Веспу», вони б її побили, зґвалтували. З’явилися б жахливі написи на стінах школи на її адресу про сороміцькі речі, яких вона, на жаль, поки що не робила. Видати його? Вона миттєво втратила пам’ять.
— Мамо, я знаю тільки, що його звуть Степ.
Бабі накинулась на сестру.
— Брехуха! Ти — брехуха! Я не пам’ятаю його імені, але сьогодні вранці ти мені казала, як його звати. Тобі та твоїм подругам воно відоме!
— Та що ти кажеш?
— Ти просто боягузка! Не хочеш казати, тому що боїшся! Але ти знаєш, як його звати.
— Ні, не знаю.
— Знаєш! Ти мені його казала.
Бабі раптом зупинилась. Ніби щось у її голові відкрилося, вивільнилося, прояснилося. Ось. Вона згадала.