Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 35)

Пройшов перед «Рено 5», що стояв у подвійному ряду. Чомусь нічого не сказав. Навпаки, навіть усміхнувся синьйорі за кермом. Вона всміхнулась у відповідь аж надто емоційно. Можливо, той поголос не був безпідставним. Кілька хлопців на своїх «Пежо» та «SH 50» зупинилися просто перед сходами. Рафаелла також під’їхала саме в цю мить. Знайшла вільну місцину з іншого боку дороги, навпроти АЗС, не доїжджаючи до церкви, і ковзнула туди своїм «Пежо» на п’ять дверей. Паломбі впізнав її. Пам’ятаючи про попередній вечір, вирішив, що краще відійти. Підійшов до групи хлопців біля підніжжя сходів. Темою дня була вечірка у Роберти та різні непрохані гості. Якийсь хлопець розповідав свою версію. Вона мала бути правдивою, судячи з його синців. Принаймні він там був і справді отримав стусанів, а все решта могло бути й вигаданим. Бранделлі підійшов до них.

— Привіт, Кіко, як справи?

— Все добре, — безсоромно збрехав той.

Кіко вже став експертом з брехні. Він випробував усі її види нині вранці на своєму батькові, коли той побачив, на що перетворилася «BMW». Шкода, що батько не був таким легковірним, як цей друг. Він ані на макове зерня не повірив в історію з угоном. Коли Кіко спробував розповісти правдиву версію, батько розлютився. Справді, якщо замислитися, то історія була геть абсурдна. «Ті типи були абсурдними, — подумав Кіко. — Отак понівечити мені машину! Навіть якщо батько мені не вірить, я їм покажу. Знайду цих хуліганів, дізнаюся їхні імена і заявлю на них до поліції. Ось що я зроблю! Хай там як, я їх рано чи пізно зустріну, неодмінно».

І тут Кіко завмер. Його бажання негайно здійснилося. Але він не видавався аж надто щасливим з того. Степ і Полло з’явилися з-поза повороту на мотоциклах, нахилених близько один до одного. Перемкнули передачі, на швидкості обганяючи машину. Потім зупинилися за кілька метрів від Бранделлі. Кіко, перш ніж Степ устиг би його впізнати, відвернувся. Сів на «Веспу» — єдиний транспортний засіб, який тепер сім’я дозволяла йому брати — і швидко поїхав геть. Кілька інших хлопців, які також колись мали справу з цими двома, вчинили так само. Паломбі глянув на Степа й усміхнувся йому. Зрештою, вони були спільниками у доволі прикрій ситуації вчора ввечері. Однак Степ його навіть не помітив. Він запалив цигарку, поцуплену в Мартінеллі, й звернувся до Полло: — А ти впевнений, що це тут?

— Аякже. Я прочитав це на її щоденнику. Ми вчора ввечері домовились зустрітися, щоб піти нині пообідати разом.

— Хай би тебе муха вбрикнула. У тебе ж гроша ламаного за душею немає. І ти ще випендрюєшся?

— Чого причепився? Я тобі навіть сніданок привіз. То мовчи вже!

— Ага, дві нещасні канапки.

— Ах, нещасні! Щодня по дві канапки, то в кінці місяця вже набігає ого-го. Хай там як, не хвилюйся, це вона мене запрошує, я гість, не мушу платити.

— Бля, як тобі фортить, ти ще й знайшов багачку, що платить за тебе. І яка вона?

— Нічогенька. І, здається, приязна. Може, лише трішки дивна.

— Щось дивне вона точно повинна мати, якщо вирішила запросити на обід тебе, та ще й платити! Або дивачка, або страховидло!

Степ вибухнув сміхом. Полло вирішив не заїдатися й теж запалив цигарку, аж потім передумав. Знайшов влучну відповідь.

— Та заткався б уже, ти ж ото закоханий у Мадду.

Степ посерйознішав.

— Ти здурів? Закоханий? Я її шпокаю, і на тому все. І, скажімо чесно, вона приязна, не зануда, і про неї аж ніяк не можна сказати, що вона страховидло!

Полло замовк. Справді, цього ніяк не можна було сказати.

Продзвенів дзвоник з останнього уроку. На сходах з’явилося кілька дівчат. Майже всі у формі. Біляві, чорняві, каштанові. Спускалися підстрибом, бігом, повільно чи групками. Щебетали. Котрась раділа вдало пройденому опитуванню. Котрась сердилася через погану оцінку за класне завдання. Деякі з надією видивлялися біля підніжжя сходів своїх нещодавно завойованих хлопців або ж тих, які їх покинули — сподіваючись на можливе примирення. Інші, менш гарні, виглядали, чи приїхав красунчик. Той, що подобався усім їм, невдахам. Який неодмінно упадатиме за кимось не з їхнього класу. Деякі дівчата, які приїхали до школи на власних мопедах, запалили по цигарці. Інші із заздрістю дивилися на подруг. Нарешті одна сміливиця попросила разок затягнутися, але на більше її не вистачило. І одразу ж роззирнулася довкола з острахом. Перевірила, чи не під’їхала саме цієї миті її матір, що вічно запізнювалась.

Даніела швидко подолала останні сходинки й побігла назустріч Паломбі. Рафаелла побачила дочку і натисла на клаксон. Даніела впізнала звук, зупинилась і почала шукати очима матір. Рафаелла жестом наказала їй негайно йти до машини. Даніела кивнула. Потім підійшла до Паломбі й попрощалася з ним квапливим поцілунком у щоку.

— Па-па, тут моя матір, мушу йти. Здзвонимося увечері?

— Гаразд. Як твоя щока?

Даніела усміхнулася й потерла місце, в яке напередодні ввечері влучила Рафаелла.

— Краще, набагато краще! Тепер біжу, бо не хочу повторення.

Даніела усміхнулася, потім роззирнулася, перш ніж перейти дорогу. Побачила Степа та Полло, що стояли неподалік, і здивувалася. Хтозна, по кого вони приїхали. Зустрілась очима з Джованною та Стефанією, які ще спускались сходами. Хитнула головою, показуючи подругам на хлопців. Джованна, побачивши Степа, аж нижню губу собі прикусила, ніби кажучи: «Який солоденький!» Даніела усміхнулася. Вона мала рацію. Він був саме на десять з плюсом. Потім ще один гудок клаксона переконав її, що краще поспішити.

Нарешті вийшли найстарші класи.

Бабі й Палліна з’явились на сходах. Полло ляснув по плечу Степа.

— Ось, оця.

Степ глянув нагору. Побачив кількох старших дівчат, що спускалися сходами. Упізнав Бабі. Обернувся до Полло.

— Яка саме?

Полло вказав на Палліну.

— Ота з розпущеним чорним волоссям, маленька така.

Степ знову подивився вгору. Це мала бути дівчина поряд із Бабі.

Він сам не розумів чому, але йому було приємно, що то не Бабі була дивачкою, яка запросила на обід Полло й до того ж збиралася платити за нього.

— Гарненька. А я знаю ту, що поряд із нею.

— Та невже? Яким чином?

— Ми з нею вчора разом були в душі.

Полло ошелешено подивився на друга.

— Та що ти, бля, верзеш…

— Я тобі присягаюсь. Спитай у неї.

— Як це я в неї спитаю? Підійду і скажу: «Вибач, а ти вчора ходила у душ зі Степом?» Та припини!

— Ну, тоді я сам їй це скажу.

Полло зліз із мотоцикла і викинув недопалок. Палліна саме радила Бабі найкращі способи розповісти Рафаеллі про зауваження в щоденнику, коли вона побачила Полло.

— Ой, ні!

Бабі обернулася до неї.

— Що таке?

— Тут отой, що вчора у мене вкрав кишенькові гроші на тиждень.

— Який?

— Отой внизу.

Палліна вказала на Полло. А поряд із ним сидів на мотоциклі Степ.

— Ой, ні!

Палліна з тривогою глянула на подругу.

— Що таке? Він і в тебе гроші поцупив?

— Ні, його друг, той, що поряд — він учора затягнув мене під душ!

Палліна кивнула так, ніби це було звичайнісінькою справою, що якісь типи крадуть у них із сумочок або затягують їх у душ.

— А, я зрозуміла, але ж ти мені не розповідала!

— Сподівалася забути про це. Ходімо.

Рішуче зійшли вниз. Полло пішов назустріч Палліні. Бабі залишила їх з’ясовувати стосунки й жваво підійшла до Степа.

— Що ти тут робиш? Можна дізнатися, навіщо ти сюди приїхав?

Степ усміхнувся.

— Гей, спокійно! По-перше, це громадське місце, а по-друге, я супроводжую Полло, який іде обідати з отією.

Показав на Палліну. Бабі гнівно подивилась на нього.

— Доводжу до твого відома, що «ота» є моєю найкращою подругою. І що Полло — злодій, тому що він украв гроші.

Степ передражнив її:

— Доводжу до твого відома, що Полло є моїм найкращим другом, а не злодієм. Це вона запросила його на обід. І, до речі, усе оплачує. Гей, але чого ти така вередлива? Тобі свербить, що я не запрошую тебе на обід? То я запрошу, якщо хочеш… Достатньо, аби платила ти…