Ежи Эдигей – Смерть за алфавітом (страница 6)

Зайончковський прокинувсь і потягся до слухавки, за професійною звичкою зиркнувши на годинник, що лежав неподалік. Було двадцять п’ять хвилин на третю.

З трубки долинув голос чергового по комендатурі, капрала Вонсіковського.

— Сержант Щигельський повідомив з вокзалу: на колії знайдено вбитого.

— Хто то? — Майора заполонили щонайлихіші передчуття.

— Стрілочник Адам Делькот.

— Як загинув?

— Убитий з пістолета.

— Підняти по тривозі слідчий відділ. Хай негайно вирушають на місце пригоди й знімають сліди. Я зараз прибуду.

— Може, по вас послати машину?

— Ні. Машина нехай збирає по домівках працівників слідчого відділу. Так буде швидше. До вокзалу мені й так недалеко.

— Слухаю! — Капрал поклав трубку.

Майор поспіхом одягся.

«Адам Делькот, Адам Делькот... — напружено думав майор. — Його прізвища не було в нашому списку. Той чоловік не був попереджений. Я їм дам...»

За п’ятнадцять хвилин Зайончковський уже слухав рапорт старшого сержанта Анджея Щигельського, який разом із сержантом Бітонем чергував на вокзалі.

— Тут ніч була спокійна, — доповів старший сержант. — Навіть пияків не було. О першій сорок сім до кімнати чергового вбіг заступник начальника станції Стефан М’єнкош. Ви його знаєте, пане майор?

— Продовжуйте.

— Пан М’єнкош був дуже знервований. Сказав, що до нього зателефонували з сортувальної гірки: на колії лежить убитий.

— Звідки зателефонували?

— З сортувальної гірки, — повторив сержант. — Це таке підвищення, з якого вагони котяться самі. Так формують состави товарних поїздів.

— Зрозуміло. Не пояснюйте мені, що таке сортувальна гірка. Продовжуйте далі.

— Убито Адама Делькота, стрілочника. Він цієї ночі там чергував. Ми тут же разом з Бітонем і товаришем М’єнкошем подались на місце події.

— Це далеко?

— Добрий кілометр.

— Продовжуйте, — витягав з сержанта слово за словом майор.

— Адама Делькота ми знайшли там, де й казав М’єнкош. Лежав на колії навзнак. Спочатку він лежав долілиць, але, знайшовши його, колеги перевернули, думали, може, живий, лише погано себе почуває. На грудях з лівого боку в нього рана. Наче від кулі. Залишивши там Бітоня, я побіг на вокзал сповістити комендатуру. Саме чергував капрал Вонсіковський.

— Співробітники слідчого відділу вже приїхали?

— Ще ні. Вонсіковський сказав, що посилає по них машину з радіоустановкою. Вони мешкають у різних районах міста, — пояснював сержант, — та й телефони є не в усіх. Поки зберуться, поки приїдуть у комендатуру по прилади... Але повинні незабаром бути тут.

— А хто той Делькот?

— Не знаю. Вперше чую.

— А М’єнкош десь тут?

— Ні. Заступник начальника станції М’єнкош лишився біля сортувальної гірки. Нещастя нещастям, але сформовані состави повинні відійти за розкладом. Товариш М’єнкош має знайти когось замість убитого Делькота. При мені телефонував з поста начальника станції, щоб узяв на себе вокзальну службу.

— Правильно, — погодився майор, — потяги мусять відходити вчасно. А начальник уже прибув?

— Я тут. — На порозі відчинених дверей з’явився чоловік у формі залізничника. — Мене сповістив мій заступник М’єнкош. Ну й жахлива історія! Аж не хочеться вірити. Значить, у Забєгові знову сталося вбивство? Як усі й припускали, загинула людина, прізвище якої починається на літеру «D».

— Ви його знали? — запитав Зайончковський.

— Звичайно. Дванадцять років працювали разом. Спокійний чоловік, кваліфікований стрілочник, і така лиха доля його, бідолаху спіткала. За що?

— Я також хотів би це знати. Де він мешкав?

— У Папротні. Шість кілометрів звідси, у напрямку Катовіць. Спочатку був там робітником по ремонту доріг. Потім закінчив курси стрілочників і складачів, після чого його перевели до Забєгова. На роботу доїжджав поїздом. У Папротні мав будинок з присадибною ділянкою.

— Скільки мав років?

— Мав біля п’ятдесяти. Батько чотирьох дітей. Двоє синів також працюють на залізниці. Одна дочка вийшла заміж, найменша, мабуть, цього року отримала атестат зрілості.

— Зрозуміло, — мовив майор. — Делькот мешкав не в Забєгові, тому його і не було в моєму списку.

— Звичайно, він, як і всі мешканці повіту, знав, що міліція застерігала людей з прізвищами на «D», але самого застереження мало, — думав уголос начальник станції. — Вбити залізничника на сортувальній — зовсім не важко. Досить причаїтися за вагоном і чекати зручного моменту.

— Але ж є охорона товарної станції!

— Двоє вартових на кілька кілометрів колій — те саме, що й нічого.

У цей час до поста ввійшли міліціонери зі слідчого відділу і лікар. Майор підвівся.

— Ходімте, — мовив він до них, а тоді до начальника. — Не підете з нами?

— Ні. Не хочу дивитись на цього бідолаху. До всього, повинен бути тут, на вокзалі, доки колега М’єнкош повернеться і приступить до чергування. Чи, може, я потрібний вам?

— Та навряд, — заперечив майор. — У разі чого, знаємо, де вас розшукати.

— А туди можна доїхати? — запитав працівник слідчого відділу.

— Попід колією є стежка, — пояснив начальник. — Вдень, може, й пощастило б проїхати машиною, але вночі я не став би ризикувати.

— Підемо пішки, — вирішив майор. — Старший сержант Щигельський дорогу знає і нас проведе.

— Тільки будьте уважні: в цей час на станції досить жвавий рух — саме формуються чотири товарні потяги, а вагони без локомотива котяться з сортувальної гірки безшумно.

Довго блукали плутаними коліями. Вся територія товарної станції освітлювалась потужними електричними лампами на високих металевих стовпах, тож було досить добре видно. Вдалині вимальовувався будиночок, що стояв на високому — метрів з десять увишки — насипному пагорбі.

— Це і є сортувальна гірка, — пояснив Щигельський, котрому часто доводилося чергувати на товарній станції. — Отой будиночок — диспетчерський пост, у ньому стрілочні передачі. Згори видно всі дороги і, таким чином, можна керувати складанням вагонів. Делькота вбито з того боку гірки. Якихось півкілометра від поста.

— Хто його знайшов?

— Кароль Ліпковський, помічник диспетчера. Я йому сказав чекати нас на посту.

На першому поверсі будинку, схожого на квадратну вежу, міліціонери застали трьох чоловік. Одного з них, заступника начальника станції Францішка М’єнкоша, майор знав в обличчя, бо часто зустрічався з ним на вокзалі. Двоє інших відрекомендувались: Кароль Ліпковський і диспетчер Едвард Новак.

— Це ви знайшли вбитого? — запитав майор у Ліпковського.

— Я помітив, — відповів замість того диспетчер, — що вагони не зчеплені. Отож послав колегу Ліпковського дізнатися, в чому справа. Ліпковський шукав Делькота, гукав його, нарешті знайшов — той лежав між третьою і четвертою коліями. Сповістив мене і решту працівників нашої гірки.

— Як ви збагнули, що вагони не зчеплені? — Майор не дуже добре орієнтувався в ситуації.

— Може, я вам поясню, пане майор, — утрутився М’єнкош, — в чому полягає робота цього поста і сортувальної гірки. Прошу підійти до вікна.

Три стіни приміщення були суціль засклені. До однієї з них М’єнкош підвів міліціонерів.

— З цього боку гірки ви бачите залізничні колії, які розходяться великим віялом. А з протилежного боку гірки всього одна колія. Тут можемо формувати одразу шість чи сім товарних составів. До нас прибувають залізничні вагони з Катовіць, Битома, Сосновця та інших великих міст Сілезії. Ми їх сортуємо — з’єднуємо в один состав ті вагони, які мають іти з Забєгова в одному напрямку. Відтак, прямі потяги їдуть швидко, майже ніде не зупиняючись, аж до кінцевих станцій. Їх можна назвати товарними експресами. Змішаний же зупиняється скрізь, де потрібно відчепити один чи більше вагонів, або ж там, де необхідно причепити нові вагони.

— А хіба цього не можна зробити відразу в Катовіцях чи в Битомі?

— Звичайно, що можна. В Сілезії є кілька великих станцій, де щоденно формуються сотні найрізноманітніших товарних составів. Але їх не вистачає. Навіть найбільша сортувальна станція має оптимальні розміри, подальша її розбудова обертається для держави збитками. Ось чому повинні існувати такі товарні станції як Забєгово, куди з різних місць Сілезії прибувають вагони з товаром, що має бути доставлений на північ і на захід: ми ж тут формуємо з них відповідні состави.

— Як це робиться? — Майорові здавалося: що більше залізничних таємниць вони знатимуть, то легше буде вести слідство.