Ежи Эдигей – Смерть за алфавітом (страница 31)
— За свої добрі помисли жодного вдячного слова я не почула у відповідь, — відповіла Барбара, вдаючи, нібито має заплакати. — Наступного разу й слова не скажу, хоч би вам, пане майоре, й пальці з черевиків виглядали.
— Машину!
— Машина чекає внизу, — відказала Зося. — Водій уже знає, куди їхати.
Начальник вибіг із кабінету. Дівчата пирснули сміхом, якого вже не треба було стримувати.
— Перемога!
18.
Я також був чесною людиною
— Коли збираєтесь його затримувати? — спитав майор Станіслав Зайончковський лейтенанта Слівінську.
— Сьогодні, — відповіла лейтенант Слівінська. — Десь о дванадцятій дня.
— Будьте обережні. У нього зброя і йому вже нема чого втрачати.
— Та вже якось дамо собі раду, — відповіла Барбара, сповнена оптимізму.
— Чи знаєте ви, що за майстернею є ще одне приміщення? Двері його виходять на подвір’я. За флігелем є маленький палісадник, відгороджений од сусіднього обійстя низьким плотиком. У ньому — велика діра. Через неї можна легко пролізти на вулицю Марії Конопницької.
Барбара здивовано глянула на шефа. Їй здалося, що таємницю «алфавітного вбивці» знає лише вона. А начальник, виявляється, теж знав, хто саме та людина, ще й, крім усього, прекрасно орієнтувався на місцевості — ліпше, ніж вона.
— То ви все знаєте?
Зайончковський розсміявся.
— Молоді офіцери завжди припускаються однієї помилки — вважають своє начальство дурнішим від себе. Та це з часом минає. В міру збільшення зірочок на погонах. І в вас це мине.
— Перепрошую, — мовила Слівінська. — Я справді ніколи так не думала, однак вважаю, що ви цього разу нічого не зауважили.
— Признаюсь: не знав аж до того часу, поки ви поклали мені на стіл документи, в яких був висновок про результати розтину тіла Вінцентія Адам’яка. Доктор Нівінський дістане від мене по пиці, як і належить. Мусив відзначити, що, з огляду на задню ліву рану під лопаткою, стає цілком зрозуміло, що злочинець — лівша. Такого удару правою рукою завдати не можна. Звичайно, це зовсім не применшує того, що ми — роззяви. Передусім — я.
— Я також. Стільки разів перечитувала ті папери і нічого не помітила.
— Коли ви помітили моє зауваження про цю дрібницю, все решта стало само собою зрозумілим. Я не орієнтуюсь у всіх деталях слідства так, як ви, але часом і сліпа курка знаходить зернину.
— Пане майор, не будьте таким скромним, я справді дивуюся вам. Адже я лише поклала папку на стіл і жодним словом не прохопилася, що в ній слід перечитати протокол розтину трупа. Папка лежала на моєму столі два місяці, та я сама в ній нічого цікавого не знайшла. І раптом усвідомила собі справжній стан речей.
— Ви геній! — посміхнувся начальник.
— Ой, перестаньте! — вигукнула дівчина, хоча й не розгнівалась на комплімент. Навпаки, їй було приємно почути його саме з вуст Зайончковського — людини, яка колись так неприязно вітала її в Забєгові.
— Ще раз попереджую, будьте уважні! — застеріг начальник. — Він має пістолет, а, значить, вам потрібна буде охорона. Дозволите мені цим зайнятися?
— Так точно! — виструнчилась дівчина, стримуючи сміх.
Того дня, всупереч своїй звичці, начальник тримав двері кабінету не прочиненими, а широко відчиненими. В кабінеті ж, під стіною, так, щоб їх не було видно з приймальні, сиділи сержант Щигельський і капрал Вонсіковський.
За чверть до дванадцятої до приймальні ввійшов Юзеф Кунерт з пакунком, загорнутим у газету.
— Я до пані лейтенанта.
— Прошу, он ті двері, — вказала Зося на кабінет Слівінської.
— Бася з нетерпінням чекає на черевички.
Швець пішов до вказаних дверей, а майор з двома підлеглими — за ним.
Кунерт відчинив двері. Слівінська була в кімнаті сама. Сиділа за столом, обкладеним паперами.
— Доброго вам дня. Я приніс черевички.
— Дуже дякую, пане Бунерло. Сідайте.
Пакунок випав шевцеві з рук. Швець стояв посеред кімнати, ніби вражений громом. Не помітив навіть, що за ним увійшли Зайончковський і два міліціонери. Капрал Вонсіковський про всяк випадок тримав напоготові пістолет.
— То ви знаєте? — видихнув старий швець.
— Так, знаю.
— Яким чином ви до цього дійшли? — опанувавши себе, запитав Кунерт.
Двоє міліціонерів підійшли до шевця. Спритно його обшукали.
— Я не маю при собі зброї, — намагавсь усміхнутися Кунерт.
— Прошу сісти. — Слівінська знову кивнула на стілець, що стояв біля її столу. — Гра скінчилась, пане Бунерло, ви програли.
— Я програв двадцять вісім років тому, а зараз мені вже все одно. Але як ви до цього дійшли?
— Це було нелегко. Однак бездоганних злочинів не буває. Спочатку ви були поза всілякими підозрами. Хто б запідозрив у чомусь такого поважного шевця? Старого чоловіка, який цілий день сидить і сумлінно ремонтує взуття. Однак я дійшла висновку, що всі ці злочини — не справа рук божевільного, маніяка, а є зручним камуфляжем одного вбивства. Я вивчила минуле чотирьох убитих. Воно не було світлим. Але одна біографія виділялася з поміж інших: бандит, двічі вбивця, який піддавав свої жертви жахливим тортурам, аби видерти з них таємницю схованого золота. А потім сам виказав співучасників злочину, аби загарбати всю здобич. Відбитки пальців, що збереглися в протоколах тієї давньої справи, й ті, зняті з убитого садівника, не залишили жодного сумніву, кого передусім хотів знищити «абетковий убивця». Прагнення помсти він носив у серці двадцять вісім років.
— А той заслужив на смерть, удесятеро страшнішу.
— Ані я, ані тим паче ви, пане Бунерло, не є суддями, — суворо мовила Слівінська. — Коли я дізналася, ким був Владислав Червономєйський насправді, мені було легко відповісти на наступне запитання: хто був найбільш зацікавлений у його смерті? Поїздка до Вроцлава і вивчення справи про вбивство Генрика й Емми Ротвальдів дали мені два прізвища: Влодзімєж Ковалевський і Юзеф Бунерло. Звичайно, сюди можна було зарахувати ще когось, але передусім справа вимагала знайти тих двох. Обидва провели багато років у в’язницях. Один — у Равічу, другий — у Вронках. Обох було випущено на волю. Амністія замінила їм пожиттєві ув’язнення п’ятнадцятирічним. Ковалевський сидів на рік менше, бо за зразкову поведінку йому зменшили частину терміну. Нам відома й подальша доля обох. Бунерло намагався повернутися до своєї старої професії — техніка-будівельника. Однак на його шляху зустрічалися постійні прикрощі. Він часто змінював роботу, зрештою 1969 року покінчив життя самогубством. На березі Вісли знайшли його одяг, документи, листи до рідних і міліції, у яких самогубець пояснював мотиви свого розпачливого кроку.
Чоловік, який сидів на кріслі, посміхнувся, але нічого не сказав.
— Отож, нам залишився Ковалевський. Того також відшукали, до речі, в сусідній Нисі. Він теж не змінив професії: вийшовши на волю, став працювати водієм. Але в житті йому поталанило більше.
— Був молодший. А це багато важить. Легше витримати, — втрутився швець.
— Може бути, — визнала пані лейтенант. — Він зустрів дівчину, яка, не дивлячись на минуле Ковалевського, покохала його і вийшла за нього заміж. Мають двох дітей, гарне помешкання в новому мікрорайоні Ниси. Ковалевський працює водієм складу «Сполем». Щонайменше раз чи два на тиждень буває в Забєгові, доставляючи до наших магазинів товари зі свого складу.
— Невже? — здивувався швець. — Я не зустрічав його ніколи.
— Бо не шукали його так, як Владислава Червономєйського. До Ковалевського ви не мали жодних претензій. Навпаки, під час процесу намагалися його захистити.
— Він був молодший і ще дурніший, ніж я. Я хотів, щоб хоч він вижив. На собі я ще тоді поставив хрест. Справді був щиро здивований, коли повідомили, що Верховний Суд замінив нам смертну кару на довічне ув’язнення. А до того мені страшенно хотілося, щоб вирок виконали якомога швидше. Чекання здавалось гіршим, ніж сама страта.
— Спочатку, — вела далі Слівінська, — Влодзімєж Ковалевський був нашим основним і єдиним підозрюваним. І нас, і Ковалевського від великих прикрощів урятував його велетенський зріст, понад метр дев’яносто. Балістична експертиза дійшла висновку, що в Червономєйського стріляла особа, набагато нижча, — щонайбільше метр сімдесят. Крім того, в Ковалевського ми не знайшли пістолета.
— У мене також не знайдете. Хіба що скажу сам.
— Знайдемо. Той низький стіл, на якому підбиваєте взуття, має надзвичайно грубу стільницю. Цікаво, що там ще сховано, крім пістолета?
— Ви все знаєте, — здивувався Бунерло-Кунерт.
— Не все і не завжди. У вашій справі я також помилялась, одного разу навіть дуже серйозно. Але про це потім. Факт той, що Ковалевського ми змушені були викреслити зі списку підозрюваних. Ви ремонтуєте наше взуття. Буваючи у вас, я зауважила, що ви лівша, адже так? Молоток тримаєте в лівій, а черевик — у правій руці. Спочатку повз мою увагу пройшов той факт, що Вінцентій Адам’як загинув од рук лівші. На цій помилці я впіймала себе лише три дні тому. Власне тоді ваша особа привернула мою увагу. Я привезла з Вроцлава відбитки пальців Юзефа Бунерла й могла перевірити, чи вони співпадають з відбитками Юзефа Кунерта. Ви ремонтували черевики майора, на яких залишили слід своїх пальців.
— Зрозуміло, — здогадався швець. — Ось чому ви не дали начистити до блиску ті черевики. Вирвали їх у мене з рук, сказавши, що майор і так дуже нервується.
— Звичайно. Адже витираючи черевики ганчіркою, ви б витерли й свої сліди. Я принесла черевики до комендатури, й технік тут же зняв з них відбитки ваших пальців. Ми порівняли їх з тими, вроцлавськими. Абсолютно ідентичні. Але мені було замало й цього. Послала кілька телеграм — до Вронків і до Варшави. Вчора надійшли відповіді. У Вронках пам’ятають в’язня Бунерла. Пригадують, що працював там на взуттєвій фабриці й відзначався великим умінням. Варшава дала відповідь, що тіло потопельника так і не було знайдено. Того року сталася велика повінь, Вісла тоді була дуже глибока. Її течія швидка і бурхлива. Коло замкнулось, але ви так і залишилися у його центрі.