Ежи Эдигей – Смерть за алфавітом (страница 33)

— Пане Бунерло, ви помиляєтесь, — відгукнувся майор Зайончковський. — Ніхто не вповноважував вас бути суддею. Навіть у випадку з Червономєйським то була не справедливість, а помста. Міру справедливості визначає держава і тільки держава. Не люди, навіть не судді, бо вони оголошують вироки від імені Польської Народної Республіки. Тут ви дуже багато говорили про свою кривду. Про п’ятнадцять років ув’язнення, про те, як люди переслідували вас після виходу з в’язниці. Але ви ніколи не думали, що заслужили те ув’язнення. Червономєйський намовив вас до участі в грабунку. Це так. Проте, ви теж не були дітьми. Добровільно пішли по золото й діаманти, по те оксамитове життя на Заході. А там спокійнісінько дивились, як ваш ватажок катує стареньких людей, а потім їх убиває. Жоден з вас і не спробував оборонити Ротвальдів. Отож, ви обидва заслужили кари.

— Червономєйський також заслужив.

— Держава визначає міру справедливості, але держава не мстить. Якби Червономєйського тоді впіймали, для нього, як і для вас, вироком була б смертна кара. Можливо, той вирок і був би виконаний. Але держава призначає кару, залишаючи людині шанс. У виняткових справах призначається найвища кара — смертний вирок. Термін давності — це також шанс для виправлення. Якщо людина вчинила злочин, а пізніше не вступає у конфлікт із законом, веде всі двадцять років чесне життя, старі гріхи їй пробачаються. Тим це, власне, і відрізняється від помсти. Ви згадували, що після виходу на волю змушені були часто міняти роботу, згадували прізвисько «Бандит», яке постійно переслідувало вас. Це, звичайно, було важко пережити. Але чи ви шукали допомоги й підтримки?

— У кого я мав їх шукати?

— У профспілковому комітеті, у партійній організації чи й у нас, у міліції. Вам, напевно, простягли б руку допомоги, як простягаємо ми тисячам людей, що виходять із в’язниці й хочуть жити чесно. Навіть зміну прізвища ви могли б здійснити легально, а не з допомогою туші та бритви. Але ви не хотіли бачити тієї дороги.

Швець мовчав.

— Ви впивалися й пишались убивством Адам’яка, Боженцької й Делькота. Ви глузували з міліції, що злочинці сиділи в неї під носом, а вона про те й не здогадувалась. Це також правда. А чому міліція нічого не бачила? Бо такі, як ви, мовчали й терпіли тих бандитів, злодіїв і лихварів. Міліція також не всевидюща. Щоб діяти, треба бачити, хто вчинив злочин. Від кого ми могли довідатись про зґвалтування, якщо всі мовчать? Боженцька шантажувала? Але до нас не прийшла жодна людина і не розповіла про діяльність «тітоньки». Гірше того, коли ми йшли туди робити обшук з приводу нелегальної торгівлі горілкою, її завше намагалися попередити.

Майор помовчав і перевів розмову на Делькота і його банду:

— Вистачило одного слова, сказаного вами лейтенантові Слівінській, щоб цілу банду було ліквідовано протягом десяти днів. Але ви сказали те слово лише після того, як убили Делькота, хоч мали б сказати його ще три роки тому. На вісім тисяч мешканців міста і щонайменше дві тисячі заміських робітників, нас, міліціонерів, менше тридцяти. Звідки ми можемо знати про все і ефективно боротися зі злочинністю, якщо суспільство не хоче нам допомогти?

— Що б вам дало, якби я прийшов і розповів, що Адам’як і його дружки зґвалтували в лісі дівчину з сусіднього села? Ви йому нічогісінько не зробили б, бо дівиця вважає краще мовчати, ніж бути загальним посміховиськом.

Барбара Слівінська його перебила:

— Це саме ви та інші мешканці Забєгова створюєте такий клімат, коли скривджена боїться прийти до нас. Замість того, щоб затаврувати злочинця, насміхаєтеся з його жертви.

— Крім того, пане Бунерло, ви боролися зі злочинцями виключно для того, аби уникнути кари за вбивство Червономєйського. Гадали, що ми попадемо під чари тієї алфавітної послідовності злочинів і вишукаємо якогось маніяка чи вампіра, який убиває без жодної причини. Якби ви не знайшли злочинців, то вбивали б невинних людей, так як хотіли зробити з доктором Емільяновичем.

— Ні! — енергійно заперечив швець, — якби не було тих каналій, я не вбив би жодного безневинного. Знайшов би інший вихід, але садівникові за заподіяну мені кривду не подарував би. Ну, а щодо пана дантиста — це й справді був маленький жарт. Хотілося трохи побавитись і додати вам клопоту. Адже ви добре знаєте: я стріляв так, аби не вбити. Сам дивувавсь, що з такої відстані мені вдалося попасти в те велике вікно. Правда, хотів спрямувати міліцію на хибну стежку. Хотів трохи ввести вас в оману, але не для того, аби уникнути правосуддя. Це мені не загрожує, кажу вам навіть зараз, сидячи на цьому стільці.

— Однак, ви не уникнете тієї справедливості, так висміюваної вами ж.

— Уникну, уникну. Ось уже кілька років я відчуваю страшенні болі в животі. Лікувався. Приписували мені порошки та інші ліки і для печінки, і для жовчного міхура. Нічого не допомагало. Вісім місяців тому мені порадили зробити операцію. Згодився. Ніби все було добре, але через три місяці після операції болі відновились. Я здогадався, що мені не так багато лишилось ходити цим світом. Смерті я не боюся. Боявсь одного: що мені не пощастить звести порахунки з Червономєйським. Тому й просив лікаря розповісти мені всю правду.

19.

Прощання з Забєговом

Спакована валізка вже з самого ранку стояла в приймальні. Напередодні від’їзду колеги влаштували маленьку вечірку. Лейтенант Анджей Стефанський люб’язно запропонував для такої оказії свою квартиру. Барбара Слівінська була по-справжньому зворушена щирою атмосферою прощання й подарунком, який отримала від людей, котрих ще два місяці тому взагалі не знала. Було жаль розлучатися, та й колеги вмовляли її залишитися в Забєгові назовсім.

Начальник комендатури майор Станіслав Зайончковський рішуче відмовивсь од тієї прощальної врочистості.

— Не люблю цирку! — мовив він і пополудні демонстративно поїхав до сусіднього міста.

Зараз Барбара ходила по комендатурі й прощалася з усіма. Від самого початку тутешнє товариство так сердечно до неї поставилося й виявило стільки зичливості.

Правду кажуть французи, що від’їздити — це ніби трохи помирати. Дівчині направду було сумно розлучатися. Не знала, чи то з Забєговим, таким маленьким і спокійним проти гамірливої Ченстохови, чи з колегами. Відчувала, що тепер їй бракуватиме спокійного й стриманого капітана Зигмунта Полєщука, гострої іронії Анджея Стефанського, а також не завжди доречних і мудрих запитань підпоручика Едмунда Жешотка. Або завзятого капрала Вонсіковського, або щирої усмішки готового прислужитися в будь-який момент сержанта Бітоня.

А може... й майора?

Ще перед приїздом до Забєгова Слівінська багато чула про Зайончковського, його черствість і суворість. У розповідях згадували і про його дивацтва. Отож Барбара і не сподівалась на надто теплу зустріч з боку начальника. Була однак здивована тією ворожістю, якої «Старий» взагалі не думав приховувати. Згодом службові взаємини більш-менш склалися. Начальник мав почуття справедливості, і незабаром став поглядати на прислану з Ченстохови пані лейтенанта з прихильною цікавістю.

Барбара помітила, що ця людина вміє бути й доброю. Раз чи двічі майор навіть спромігся на цілком вдалий комплімент. Але одразу ж прибирав звичного вигляду, як слимак, що ховається до своєї шкаралупи. У фіналі ж справи «абеткового вбивці» майор проявив справжню турботу про безпеку підлеглої.

Позаду в Слівінської були важкі дні. За годину її не буде в Забєгові. Вона попрощалася з усіма, за винятком начальника. Однак настала й ця хвилина. З почуттям замішання дівчина ввійшла до кабінету начальника.

— Слухаю вас. — Майор сидів за столом і не підвівся назустріч гості. Взагалі поводився так, наче не здогадувався, з якою метою пані лейтенант увійшла до його кабінету.

— Я прийшла попросити дозволу на від’їзд, — виструнчилася Слівінська.

— Сідайте, — кивнув на стілець біля столу майор. — Отже, сьогодні від’їжджаєте, — мовив він, коли дівчина сіла навпроти.

— Так точно, громадянине майор. За годину.

— Чудово.

Запала незручна мовчанка. Порушив її Зайончковський:

— Ваше відрядження, підписане мною, лежить у Зосі.

— Дякую, я його вже взяла.

— Я напишу листа до Воєводського управління міліції в Ченстохові. Подякую полковникові, що направив вас до Забєгова. Ви тут дуже знадобились.

— Дякую за добрі слова.

— Пошлемо рапорт і до Воєводського управління в Катовіцях. Гадаю, наш лист буде прийнятий до уваги, коли дійде черга до якихось нагород, а також при наданні чергових звань і підвищення по службі.

— Дякую, громадянине майор.

— Оце, мабуть, і все. — Сьогодні голос Зайончковського мав винятково сухий, неприємний відтінок.

— Так точно, громадянине майор, — підвелася зі стільця дівчина.

— Ну, бажаю вам щасливої дороги і подальших успіхів у роботі. — Майор також підвівся зі свого стільця, ніби підкреслюючи, що «аудієнція» закінчилась.

— До побачення, громадянине майор.

— До побачення, — відповів Зайончковський, не рухаючись із місця.

«Навіть руки не подав», — злісно подумала дівчина. Випросталась, легко стукнула підборами і, зробивши правильне «кругом», рушила до дверей. Коли вже клала руку на клямку, раптом почула:

— Басю...

Вона обернулась. Майор так само стояв за столом. На його обличчі відбивалася боротьба. Видно було, що це слово коштувало йому чималих зусиль.