Ежи Эдигей – Смерть за алфавітом (страница 3)

Справа складалася з чотирьох грубезних томів. Кожен був перев’язаний мотузкою. Влаштувавшись у запропонованому кабінеті, Слівінська порозв’язувала томи. На кожному був зроблений крупним, дещо нахиленим почерком напис: «Справа про вбивство...» (далі — прізвище та ім’я), а нижче — дата. Найдавніший том складався з документів, які стосувались Вінцентія Адам’яка. Було зазначено число: 25 червня 1975 року.

Пані лейтенант заходилася вивчати справу. На початку, як звичайно, була коротка анотація, складена черговим.

Під час чергування старшого сержанта Яна Лісовського о дванадцятій годині тридцять хвилин до комендатури з’явилося двоє хлопців: Януш Малага та Ян Гавінський. Вони повідомили, що, ловлячи рибу на березі річки Стружанки, помітили людину в кущах. Людина не ворушилася. Коли підійшли ближче, то побачили калюжу крові. Перелякані прибігли в комендатуру. Висланий на місце патруль виявив у кущах молодого чоловіка, вбитого гострим предметом. Без особливих труднощів міліціонери встановили особу потерпілого. Ним був відомий забєговський бешкетник Вінцентій Адам’як, який часто конфліктував із законом. Тотожність підтвердила й мати вбитого Адам’яка, яку привезли на місце злочину.

Крім цього, у справі були протокол слідчого відділу й фотографії: кущі, з яких виглядали ноги догори п’ятами. Зроблені з ближчої відстані знімки дозволяли помітити, що сорочка з лівого боку, на рівні серця, закривавлена і розірвана. Виразно видніла й не дуже велика рана. На інших фотографіях було обличчя потерпілого, відбитки його пальців.

Протокол слідчого відділу був короткий. Тіло вбитого затягли в кущі. Про це свідчили виразні сліди крові на траві. Місцем злочину, найімовірніше, був високий берег, метрів за десять від місця, де лежало тіло. На березі знайшли шматок паперу з залишками ковбаси та крихтами хліба, а також дві порожні пляшки: одну з-під дешевого ягідного вина, відомого в Забєгові під назвою «чар пегіру», другу — з-під «стражацького лікеру».

Цікавим було те, що на жодній з пляшок не лишилось відбитків пальців небіжчика. Невже їх так старанно витер убивця? Чому ж у такому разі взагалі не викинув пляшки в річку?

Медична експертиза стверджувала, що смерть настала десь між дев’ятнадцятою й двадцять першою годиною 24 червня внаслідок пробиття лівої частини серця і наступного внутрішнього крововиливу. Рану під лопаткою зроблено вузьким предметом завдовжки щонайменше дванадцять сантиметрів, можливо, ножем з викидним лезом. Кухонний ніж або ніж м’ясника заподіяв би ширшу і глибшу рану. Жертва померла відразу ж, тільки-но лезо досягло серця.

Після розтину встановлено, що вбитий був страшенно п’яний, майже до непритомності.

Опитування людей не принесло нічого нового. Вінцентій Адам’як ніде не працював. Вряди-годи допомагав матері, яка тримала на ринку овочевий ларьок. Закінчив сім класів, потім навчався в професійному училищі, звідкіля був виключений за постійні пропуски занять і скандальний характер.

Мав двадцять три роки. В війську не був. Востаннє Адам’яка бачили близько четвертої дня біля ларка з пивом, неподалік залізничної станції. Як визнали дружки, що пили з ним, Вінцентій уже тоді був добряче п’яний: випив два чи три кухлі пива. Але на більше не мав грошей. Спробував був умовити товаришів узяти йому ще кухоль. Доходило навіть до невеличкого скандалу, але вчасно втрутився власник ларка, Бернард Формановський, якого любителі пива шанували за важку руку. Це заспокоїло молодого бешкетника, й він пішов до матері по гроші.

На жаль, не вдалося з’ясувати, котра була година. Щасливці з кухлями в руках не дивляться на годинник, а час для них плине швидко. Не зауважив часу й Формановський, бо стежив за тим, аби клієнти не дуже галасували, — власті могли позбавити його патенту. Отож ніхто не міг тепер сказати, о котрій саме годині молодий Адам’як подався додому.

Мати вбитого, Яніна Адам’якова, вдова, утримувала сім’ю (крім Вінцентія мала ще двох молодших синів і двох дочок), торгуючи овочами на базарі. Вона засвідчила, що востаннє бачила сина вранці, коли допомагав їй доставляти товар. За цю послугу виманив у матері тридцять злотих. По обіді ні на базарі, ні вдома, як підтвердили молодші члени сім’ї, Вінцентій не з’являвся.

Отже, свого майбутнього вбивцю Адам’як, найімовірніше, зустрів дорогою додому. Той мав що випити, й вони пиячили біля річки.

На тілі потерпілого не виявлено жодної подряпини. Сліди на траві не вказували на те, що між пияками почалась бійка, під час якої було нанесено смертельний удар.

Міліція вислухала всіх працівників торговельних точок, що продавали вино й горілку. Забєгово було місто невелике, нараховувало заледве 8 тисяч мешканців. Усі всіх знали. Жоден з продавців не пригадував, щоб того дня Адам’як купував спиртне. Ніхто не купував і пляшки «ягідного» та пляшки горілки.

Зіставивши зібрані факти, міліція зробила правильний висновок: убивство не випадкове, а заплановане й холоднокровно здійснене. Адам’яка заманили до річки, щоб убити ударом ножа в спину. Тіло затягли в найближчі кущі. Вбивця навіть не дуже приховував сліди злочину, не подбав, щоб труп знайшли бодай трохи пізніше. Через те й не забрав пляшок, не кинув їх у річку, де б їх було не так просто знайти.

Встановити особисті зв’язки вбитого також було неважко — міліція чудово знала місцеву «золоту» молодь. Дружки, котрі, як і Віцюсь, не заплямували рук працею, кілька дівчаток, які обслуговували це товариство, сусіди, що боялися молодого розбишаки більше, ніж вогню, — на цьому коло свідків замикалось.

Усіх їх було уважно розпитано. Аби попередити змову і виключити будь-яку солідарність, що керується старим християнським принципом «de mortuis nil nisi bene»[1], викликаних до комендатури, про всяк випадок, допитували в окремих кабінетах. Однак про злочин свідки не могли розповісти нічого конкретного.

Дружки були здивовані і навіть перелякані. Стверджували, що ця смерть є для них цілковитою несподіванкою. Кожен намагався представити міліції більш-менш вірогідне алібі.

Усі свідчення були ретельно перевірені. В них виявились прогалини й розбіжності. Особливо, коли йшлося про той час, коли Адам’як сидів над річкою зі своїм майбутнім убивцею. Однак бракувало доказів, аби будь-кого з викликаних молодих пройдисвітів звинуватити в причетності до вбивства.

До всього, які були мотиви злочину?

Напевно, не грабунок, адже Адам’як не мав ані шеляга. Не носив годинника, бо вже давно його пропив. У товаристві не раз доходило до непорозумінь, скандалів і навіть кривавих бійок, але цей злочин був зовсім іншого характеру. Вбивство було скоєне холоднокровно, обдумано.

Читаючи матеріали справи, лейтенант Барбара Слівінська високо оцінила працю тутешніх колег. Розслідування вони виконали швидко й професійно. Допитали багатьох свідків. Провели необхідну експертизу. І все-таки слідство зайшло в глухий кут.

Поки міліція тупцювала на місці, намагаючись розв’язати загадку смерті Вінцентія Адам’яка, городян приголомшив новий злочин.

У неділю, 18 липня, до міської комендатури прибігла Юстина Феліксякова, мешканка вулиці Сверчевського, і заявила таке: хотіла була позичити склянку цукру в сусідки, Марії Боженцької, й постукала до неї в двері. Коли ж сусідка не відгукнулась, пані Феліксякова заглянула в вікно й побачила жахливу картину — Боженцька лежала на підлозі в калюжі крові.

Висланий на вулицю Сверчевського патруль підтвердив розповідь Феліксякової. Відчинивши двері маленького будиночка, де мешкала самітня вдова Марія Боженцька, співробітники слідчого відділу засвідчили, що жінка мертва. Вся потилиця була побита обухом сокири, що валялася тут-таки, і, як з’ясувалось, належала небіжці.

Найдивнішим було те, що на топорищі не знайшли жодних відбитків пальців. Убивство, як видно було з усього, вчинено також не задля грабунку. У дерев’яній скриньці під ліжком, замкненій досить-таки примітивною колодкою, міліція виявила понад вісімнадцять тисяч злотих, а також три золоті п’ятидоларові монети, загорнені в білу шматину.

Розтин тіла підтвердив: смерть настала внаслідок ударів по потилиці й ушкоджень мозку. Лікар засвідчив: жінка померла в суботу, між вісімнадцятою й двадцять третьою годинами.

Забєговська міліція добре знала Марію Боженцьку, вдову залізничника, яка одержувала невелику пенсію й потай підторговувала горілкою. Хто не встиг запастись алкоголем у державних магазинах, при нагальній потребі міг будь-якої пори дня чи ночі дістати півлітри в тітоньки Боженцької.

Міліція неодноразово відвідувала маленький будиночок на вулиці Сверчевського, конфісковувала чималі запаси алкоголю й передавала справу до суду. Боженцьку обкладали високими штрафами, бо від в’язниці вона викручувалась через похилий вік і важкий стан здоров’я — хворіла на гостру форму бронхіальної астми. Штрафи вона сплачувала й згодом знову поверталася до підпільної торгівлі. Навіть коли «тітоньку» знайшли мертвою, міліція виявила під підлогою схованку — два десятки півлітрів.

Останнє вбивство сталося в Забєгові сімнадцять років тому. Тоді один молодик убив наречену, яка його покинула, й покінчив життя самогубством, повісившись на дубі в приміському лісі.

А зараз, протягом якихось чотирьох тижнів — аж два трупи. Й нічого дивного, що про це точилося багато балачок у цілому воєводстві. Справжня сенсація.