Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 32)

— Я знаю, що ти не казатимеш, — відповів Толік, а потім встав і додав: 

— Хоча могла б. 

Григорівна тимчасом закінчила підв’язувати у фонтані помідори. До завдання вона підійшла творчо й винахідливо: знадобився старий карниз із підвалу, стенд від лампи, якісь два патика, підібрані при дорозі, шпиця від старої парасолі, кочерга, знайдена у дворі в бур’янах, і кілька палиць, обламаних з інжиру вітром. Все це разом являло собою довершену композицію, яку будь-який дослідник побуту легко б ідентифікував як дачне мистецтво кінця двадцятого століття. 

— Красиво, — сказав Толік, зайшовши у двір. 

— Коли буде евакуатор? — спитала Поліна, спершись на мертвого Хруща. 

— Зараз подзвоню. 

Толік відійшов і набрав якийсь випадковий номер, а потім підійшов до машини і сказав, що о сьомій приїде майстер. 

— Аж о сьомій? — спитала Поліна. 

— Сьогодні, значить, не виїдемо, — сказала Григорівна. 

— Скажи, щоб раніше під’їхав, ми доплатимо. 

— Ніяк, — сказав Толік. — І так пощастило, що він приїде. 

Поліна мовчки пішла в хату. Там її зустріли невістка зі свекрухою. Пересидівши пару годин у сховку після стресу пакування в машину, кицьки вилізли просити їсти. І якщо чорна Друся бігла на всіх чотирьох лапах, то замучена Зуся повзла по-пластунськи. Поліна сіла навпочіпки: 

— Боже, що з тобою? 

Зуся не відповіла. 

— Це від стресу, — винесла діагноз Григорівна. — Толік, у тебе є ромашка? 

— Яка ромашка? 

— Травичка. 

Толіку підступила нудота від дитячих спогадів про ромашковий чай. 

— А звіробій? — спитала Григорівна. 

Толік похитав головою. 

— Кицьку треба в тепле, — продовжила вона. 

— До лікаря її треба, — сказав Толік. 

— Так майстер же, — заперечила Поліна. 

— Я лишу ключі. 

Узявши Зусю, вони виїхали у клініку. 

— А якби таке з нею в дорозі сталося? — спитала Поліна Толіка, тримаючи на колінах Зусю, загорнуту в ковдру. 

— Умерла б кицька. Отакий з мене герой, бачиш? — сказав Толік. — Рятую котів. Нравлюсь тобі? 

Поліна усміхнулась і глянула у вікно на виноградник. Вони проїжджали обнімальний дуб. Зуся кілька разів нявкнула страшним горловим звуком, наче в неї вселився котячий нечистий. 

У черзі до лікаря було троє котів: трилапий, рудий і сіро-біле кошеня, яке лаштувало віроломний напад на папугу. Папуга сидів апатично, і якби в нього була брова, то він нею і не повів би. Лікар запросив Толіка, Поліну і Зусю, щойно з його кабінету вийшов принижений на вигляд бульдог. 

Ветеринар був у паскудному настрої. Глибока зморшка між бровами вказувала на те, що більшість свого життя він проводить у задумливо- печальному вигляді. Дужка окулярів Gucci свідчила, що платять йому за це непогано. 

— Машина збила? — спитав він, глянувши на Зусю в ковдрі. 

— Ні, — сказав Толік, — їй ноги відняло. Мали сьогодні їхати в дорогу, запакували у переноску, а вона… 

— Ага, ну ясно. У мене на руках сьогодні умер щур. Важкий день. Де ви її знайшли? — спитав ветеринар, дивлячись на Зусю із сумішшю втоми й нещастя. 

— Це домашня киця, — сказав Толік. 

Кудлата занехаяна Зуся усім своїм виглядом заперечувала цю тезу. 

— Вона з України приїхала в евакуацію, — сказав Толік, щоб хоч якось виправдати Зусин зовнішній вигляд. 

— А-а, — сказав ветеринар і перетворився на лагідного котячого тата, — бідне моє створіння. Це Путін тобі долю загубив, ага? — бурмотів він, перебираючи Зусині безвольні лапи, якими вона під його руками хаотично задригала. 

— Стрес, — сказав він, — це саме той випадок, коли візит до мене зробив тільки гірше. Лишити вдома у спокої, давати води, їжу, снодійне. Медсестра вам випише рецепт. 

— Що він каже? — спитала Поліна. 

— Естрес, — повторив для Поліни ветеринар з англійською фрикативною «р». 

Поки на касі Толік платив за цю цінну інформацію еквівалент двох пляшок непоганого вина, Поліна стояла із Зусею коло інформаційної дошки. Зусі щось вкололи, і вона спала. 

— Отак буду знати, — прошепотів Толік, підійшовши до Поліни, — що від стресу може й ноги відняти. 

— Подивись, — сказала Поліна. 

На інформаційній дошці було фото йоркширського тер’єра. 

— На Владіка похожий, — сказала Поліна. 

— Мабуть, вони всі стають такі з часом. 

Йоркширський тер’єр дивився з фото із виглядом, який буває тільки в деяких собак: веселий без жодних на те причин, чиста придуркувата радість. 

— А що пише на оголошенні? — спитала Поліна. 

— Кажуть, знайшли. 

— Давай заїдемо? — спитала Поліна. — Раптом це Владік. 

Григорівна тимчасом підійшла до кактуса із ножем і відрізала йому лапу, яка лізла на поріг. Лапа дуже важко різалась, наче кактус був пластмасовий. Та все ж з нього бризнув сік, і Григорівна капцем розмазала зелену рідину по порозі, щоб швидше висохло, і приставила до кактуса відро, щоб закрити його свіжу рану. 

«Нічого, — сказала Григорівна сама до себе, — недовго тобі лишилось». 

Поліна ж, тримаючи на колінах Зусю в анабіозі, переживала, чи встигнуть вони до приїзду майстра додому, якщо заїжджатимуть до гіпотетичного Владіка, тому попросила Толіка заїхати потім, хоча Толік знав, що майстер не приїде і можна хоч цілу ніч кататися за Владіком. З іншого боку, думала Поліна, якщо не заїхати по Владіка зараз, то завтра перед такою далекою дорогою, якщо відремонтують раптора, заїжджати ще дивитись, чи то не Владік, буде надто стресово. 

Толік набрав номер Владіка. Відповів молодий жіночий голос. Будинок за вказаною адресою був на вулиці нового району, де в останні роки виріс цілий ліс люксових вілл. Владікова вілла була біла із живою хвойною огорожею і статуєю Венери посеред газону. Хазяйка запросила Толіка всередину. Вона була нетипово висока, на довгих худих ногах, з великими грудьми і вишневими кучерями. Жінка йшла попереду доріжкою, коридором, вітальнею аж до веранди із вікнами в сад і, обертаючись через плече, розказувала, як саме знайшла пса при дорозі. Нарешті вони дійшли до веранди із величезним бежевим диваном-тахтою, вікнами в два людських зрости і срібними підсвічниками, що віддзеркалювались на скляному столі. 

Владік лежав на дивані на атласних подушках. Він глянув на Толіка з байдужою зверхністю. 

— Не видається, що він вас впізнає, — сказала господиня вілли. 

— Це тітчин пес. 

Григорівна телефоном перерахувала, яких зубів бракує Владіку. 

— У нього немає чотирьох зубів, — сказав Толік, — трьох зверху, в тому числі одного ікла… 

— Я не рахувала його зуби, — відповіла хазяйка вілли. 

— Нам треба якось впізнати Владіка. 

— Покличте його на ім’я, — запропонувала Владікова рятівниця. 

— Владічок! — сказав Толік дурним голосом. 

Владік вишкірився, показавши відсутність ікла. 

Хазяйка з недовірою глянула на Толіка.