Євгенія Кузнєцова – Драбина (страница 31)

— Звонить! Звонить! — залепетала Григорівна і схопила телефон. — Ліда! Ви де? Як ти? Нога болить? — вона схопилась з-за столу, і її голос зник за кухонними дверима. 

Залишитись у цій напівпорожній хаті не входило у Полінині плани. Рутина останніх тижнів, за яку вона так хапалася, розсипалась. Стало важко, як у перший день. 

Григорівна ж, здавалося, навіть не засмутилась, що поїздка зірвалась: занесла назад у свою кімнату валізку, наділа зелений халат у квіти і пішла підв’язувати помідори, наспівуючи. Навіть вдома Григорівна ніколи не співала одразу якусь пісню. Як справжня артистка, вона спершу розспівувалась: «А-а-а, о-о-о!». Часто вона це робила перед дзеркалом, старанно видуваючи губи. 

Поліна ж нервувалась, заводила машину ще і ще, вимагала від Толіка копирсатись у раптора в нутрощах, той безпомічно дивився під капот, і йому навіть не треба було імітувати нерозуміння. Зрештою, Поліна випхала Толіка на СТО, а сама, не розкладаючи рюкзака, сіла гуглити симптоми і методи лікування раптора. Не те щоб вона розбиралась і якось могла допомогти, але для самозаспокоєння їй треба було чимось зайнятися. 

Толік котився з гори, долоні його пітніли, а серце билось. Все було позаду. Хрущик не злетів. Толік заїхав у бар при дорозі — той самий, де Боб недавно призначав зустріч Ірусі. Він узяв кави, простягнув ноги і годину дивився на те, як трасою летять машини. Потім розрахувався і поїхав додому. 

— Ну як? — спитала Поліна з порога. 

Вона сподівалась виїхати ще сьогодні і наздогнати перший екіпаж до пізньої ночі. 

— Кажуть, евакуатор треба. 

— Ти не міг майстра привезти сюди? 

— Поліно, — Толік примружив очі, — тут тобі не Київ. 

Поліна зітхнула. Толік вперше бачив, як вона нервується. 

— Хочеш пройтись? — спитав Толік. 

— Я хочу проїхатись раптором, — відказала Поліна. — Даси мені свою машину? Я знайду майстра. 

— Поліно, я вже про все домовився. Не нервуйся. Ну що тобі той день чи два? 

— Я щось не вірю, що це буде день чи два з таким підходом. 

— Все буде добре. Приїде евакуатор. 

— Я хочу, щоб майстер спершу подивився. 

— Ну бери машину та шукай майстра. 

Толік простягнув Поліні ключі. 

— Добре, пішли пройдемось. 

Вони вийшли, коли вже починало пригрівати сонце. 

Виноградники покрилися світлим свіжим листям, липким і ніжним на дотик. 

— Погано почуваєшся? — спитав Толік. 

— Погано, — відповіла Поліна і глибоко вдихнула. Так, наче їй бракувало повітря. 

— Так, може, не така і біда, що лишишся ще на пару днів? 

— Я на таке не розраховувала, — сказала Поліна. 

— Не зайшла б до мене, аби знала? — спитав Толік. 

— Не зайшла б, — чесно відповіла Поліна. 

— Тільки в останній день зайшла б? 

— Тепер не знаю, — сказала Поліна, — якось воно все не так. Я тобі говорила, що всередині в мене пусто і чорно, і мені це все зараз абсолютно не треба. 

— Але ж чомусь ти прийшла? 

— Якби були інші обставини, — Поліна коротко глянула на Толіка. — А зараз я нічого не відчуваю. 

— Я не прошу тебе ні про що, ходім, обіймешся з кимось кращим за мене. 

Вони пішли вздовж дороги, відступаючи на узбіччя, коли повз проїжджали машини, і врешті прийшли до дуба. 

— Його йди обійми, — сказав Толік, — дуби дають енергію й силу. 

— У тебе що, Григорівна вселилась? — спитала Поліна, але пішла до дуба, притулилась до нього спиною, заплющила очі і знову вдихнула так глибоко, що і Толіку забракло повітря, ніби вона вдихнула його все. 

Толік сів поруч на ще зелену траву. У траві повзали бджоли — там цвіли якісь білі дрібні квіточки. Він мовчав, даючи Поліні набратися від дерева сил. 

Вона все стояла і стояла. Толік приліг, закинувши руки за голову. Високо в небі літав якийсь хижий птах. Толік ним не милувався, а думав про те, що десь зараз повзає, попискуючи, його майбутня жертва. 

— Ну як? — заговорив Толік. 

— Стало тільки гірше, — озвалась Поліна. 

Вона сіла поруч. На сонці було видно, що в неї ще довші вії, бо їхні кінці були світліші. На правій брові у неї росло кілька зовсім сивих волосків, і за вухо з того ж боку вона заправляла срібне пасмо. 

— Дивись, який птах, — сказав Толік, вказавши підборіддям у небо. 

— Яке щастя не боятись нічого, що прилітає з неба, — сказала Поліна. — Так дивно думати, що ще недавно до таких щасливих людей належали ми. 

— Знаєш, — сказав Толік, все ще дивлячись вгору, — я ж ні разу не чув тривоги і не бачив ніяких ракет, але вже не можу дивитись на літаки. 

— Раніше війна якась була краща, — казала Поліна. — Прибігли якісь варвари, награбували, попалили, їх відбили, і вони повтікали. А тепер сиди, вслухайся в небо, бо десь летить якась хрінь, над якою працювали найкращі уми планети, щоб якогось прекрасного дня вона знялась у небо і тебе прибила. А потім знімайся з місця, перепаскуджуй собі все життя, біжи кудись, тікай світ за очі. Вже краще просто пережити раптову навалу. 

— Або не пережити, — сказав Толік. — Поліно, лишайся тут. 

— Я вдячна тобі за все, і я ж кажу, аби інші обставини… 

— Наче мені ці обставини приємні. 

— Новини дивився? 

— Коли? 

— Ну оце, поки ми не вдома. 

— Одним оком. 

— Що там? 

— Наче нічого. Повітряна тривога в усіх областях. 

— Куди впало? 

— Не пишуть. 

— Подивись. 

— На ось, ти подивись, — Толік простягнув Поліні свій телефон. 

— Та не можу, давай ти. 

Толік відкрив телефон і подивився новини. 

— Нічого такого, — сказав він. 

— Добре, — відповіла Поліна і лягла поруч на траву, — іноді накотить таке лихе відчуття, що поки новини не гляну, дихати не можу. 

Толік подумав, що йому іноді просто вже хотілось кінця світу, щоб більше не мучитись. Але вголос нічого не сказав. Тим більше саме зараз, коли Поліна лежала поруч, буяла весна, а попереду було спекотне довге літо, йому більше не хотілось кінця світу, а просто мріялося, щоб цей час із Поліною йому випав просто так, без того, щоб війна винищила все навколо, без страху чистого неба і без чорноти всередині. «Якби інші обставини», — сказав Толік сам до себе одними губами. 

— Так шкода, що я не герой, — озвався Толік. — Чесно, думав і гриз себе за це. 

— Якщо ти чекаєш, що я казатиму, що кожен на своєму місці…