Евгений Федоровский – «Штурмфогель» без свастики (страница 45)

— Добрий вечір, пане офіцере, — першим привітав його літній чоловік у єгерській куртці, потертих шкіряних штанях і гольфах.

— Здрастуйте, — відповів Піхт.

— Гуляєте? — підозріливо запитав чоловік.

— Як бачите… Я люблю ліс.

— О, всі люди повинні любити ліс, — менторськи промовив чоловік.

— Ви тут живете?

— Так. На фермі біля Лехфельда.

— Ви селянин?

— Що ви? — образився чоловік. — Я дорффюрер[20].

— Прошу вибачення, — промимрив Піхт і заспішив геть від цього благовидого «фюрера».

Відтоді як Пауль повернувся з фронту, Еріка проникливим жіночим чуттям збагнула, що він у чомусь змінився, почужів. Вона горнулась до нього всією душею, але інколи зустрічала холодне, навіть вороже до себе ставлення. Вона мучилась, страждала і врешті вирішила поговорити з ним серйозно. Пауль, думаючи про щось своє, зняв шинель і кашкета, машинально поцілував їй руку.

— Я бачу, ти знову не в настрої, Паулю? — холоднувато запитала Еріка. — Чи я стала байдужа тобі?

Пауль здивувався з її тону й заглянув їй в очі — вони швидко наповнилися слізьми. «Біляве гарне волосся, великі гарні сині очі, великі, неначе наклеєні, вії, примхливі губи — і все чуже», — подумав він, і раптом йому стало шкода дівчини: адже вона, по суті, добра, мила, вірна.

— Я не знаю, що зі мною діється, — щиро признався Піхт. — Утомився.

— Може, тато дасть тобі легшу роботу?

— Ні, Еріко, мене мучить зовсім інша втома. Ми починаємо втомлюватись од війни.

Еріка притулилась до нього щокою.

— Я бачу, Паулю, розумію…

— Нас кидають у пекло, вбивають, калічать, нам брешуть, на нас не зважають.

— Бідний мій Пауль! Я так кохаю тебе, я думаю лише про тебе, — промовила Еріка. — Фрау Шольц-Клінк, ця перша жінка рейху, писала мені, що зараз треба стати поруч з чоловіком — справжнім арійцем і народжувати більше дітей, майбутніх солдатів фатерланду. А я не хочу, щоб моїми дітьми розпоряджалися чужі люди, щоб їх мучили і вбивали на війні.

Піхт здивовано глянув на Еріку:

— Будь обережна, дитинко. Тебе можуть схопити чорти.

— Я хочу виїхати з Німеччини куди завгодно. Тільки якнайдалі од війни. До Швейцарії, Бразілії, Африки, — мені байдуже. Тільки врятувати тебе. Тільки врятувати наше щастя.

— Дурненька… — Піхт лагідно поплескав дівчину по щоці. — Від самого дня народження кожен мріє про такий острівець, але ніхто не знаходить його. Ми всі, як білки, влазимо одне колесо і крутимось там до самої смерті. А смерть уже в дорозі до нас.

— Невже росіяни переможуть?

— Росія виявилась сильнішою, ніж уявляв собі фюрер.

— Боже, ці азіати знищать країну, як Атілла. — Еріка взяла в долоні обличчя Піхта: —Мені страшно за тебе, Паулю. Я молитимуся богові.

— Якому богові? — усміхнувся Піхт. — У нинішній Німеччині нема навіть пристойного бога. Християнство ми назвали релігією іудеїв і в язичеських предків украли Вотана — бога вітру, бурі й війни, оголосивши це буйволоподібне чудовисько своїм богом…

— У мене є свій бог. Тут. — Еріка притиснула руки до грудей. — Це ти! Ти мій бог!

Піхт сумно усміхнувся й похитав головою.

— Ми народилися в нещасливий час, і всіх нас забрала собі війна, — сказав Піхт, устаючи з дивана.

Була вже за чверть дев'ята вечора. За всі роки, проведені в Німеччині, в нього, як у кожного німця, виробилася повага до порядку. На фронті, на заводах, на аеродромі, в найнесподіваніших умовах німці суворо дотримувалися раз і назавжди заведеного порядку. Вони вчасно снідали, обідали й вечеряли, лягали спати, вставали на роботу.

Рівно за чверть до дев'ятої у пивну «Фсліна» приходив механік Карл Гехорсман і замовляв вечірній кухоль. Піхт хотів зустрітися з ним.

— Я піду з тобою, — рішуче мовила Еріка.

Повагавшись, Піхт погодився.

Вони побачили Гехорсмана страшенно п'яним. Старий механік сидів у кутку за столиком і тупо дивився на напівпорожню пляшку дешевого угорського рому. По його щоках котилися сльози. Він не витирав їх, вони збиралися в щетині на підборідді й крапали на зім'ятий френч.

Піхт і Еріка мовчки сіли поруч… Підбіг кельнер.

— Пляшку «Гюблю», — замовив Піхт.

Гехорсман підняв очі й довго, не впізнаючи, дивився на Піхта:

— Пауль?

— Що трапилося, Карле?

Гехорсман з внутрішньої кишені вийняв білий стандартний конверт із зображенням орла, що широко розплатав крила:

— Він поліг за честь Німеччини та її фюрера… Останній!

Кулак Гехорсмана впав на стіл, від чого пляшка й чарки стрибнули і задзвеніли. Карл поліз у кишеню куртки, дістав пачку фотографій і розсипав по столу:

— Один під Смоленськом, двоє біля Пскова, четвертий в Одесі… Від'їжджаючи, вони казали мені: «Старий, ми переможемо! Переможемо навіть тоді, коли закінчиться ця кампанія й почнеться інша. Доки на землі житиме хоч один німець, який уміє стріляти, він буде воювати». Тепер він… останній… Не в бою. Просто росіяни вибили їх з окопів у відкритий степ, і він замерз.

Піхт скоса глянув на Еріку. В її очах блищали сльозинки, їй було жаль старого Гехорсмана.

— Я бачу їхні трупи. Вони валяються в заметах у найпотворніших позах.

— Тихіше, тихіше, — спробував угамувати його Піхт, але Гехорсман відштовхнув ліктем його руку.

— До біса! Я не можу зараз тихо говорити. Мої дурні хлопчаки кричали: «Ми, молоді, ображені на вас, старих. Ви програли одну війну й кинули Німеччину на поталу. Ми, молоде, енергійне покоління, яке йде за фюрером, плюємо на вашу боязкість! Ми поставимо світ на коліна!» — Гехорсман круто повернувся до Еріки і, здавалось, тепер говорив лише до неї: — Вони марширували із заступами на плечах, коли потрапили на трудовий фронт. «До біса білоручок! Праця оздоровить націю!» Ач як? «Нація солдатів» привчила своїх співгромадян до праці. До якої? Двоє моїх хлопців будували. Але що? Автостради. Ними пішли танки й машини. Двоє інших будували заводи. На них робили літаки, які сипали бомби на чужі міста. Один варив сталь для «фердинандів»… Вони будували, щоб сіяти смерть по землі.

Гехорсман упустив руду голову на стіл і затрясся від ридань.

Відвідувачі, побоюючись неприємностей, одійшли зі своїми пляшками й кухлями далі від столика, де сиділи Гехорсман, Піхт й Еріка.

— Що ж ми, німці, зробили з собою? — застогнав Гехорсман. — Дурні! За яким правом ми пішли туди і намагаємось відібрати в росіян їхню землю? Таж вони не йшли до нас, вони займалися своїми справами і нічого не просили в нас!

Піхт сильно стиснув лікоть Гехорсмана — й тихо, але значуще промовив:

— Карле, якщо ти не замовкнеш зараз же, тебе, й мене, й Еріку запроторять у концтабір або повісять на шибениці, ми перетворимося в ніщо, так нічого й не встигнувши зробити для Німеччини.

Гехорсман довго, не кліпаючи, дивився на Піхта і, щось зрозумівши, промовив тихо:

— З усіх німців я найбільше вірю тобі, Паулю…

— Ти необережний, — шепнула Еріка Піхту.

Піхт і сам уже подумав, що сказав зайве…. Провівши Еріку додому, він поїхав до себе, знову й знову думаючи про «Штурмфогель». Павло погоджувався із Зябловим у тому, що тепер треба зчинити гамір на всю Німеччину, тобто підірвати «Штурмфогель», а для цього йому потрібен був Гехорсман.

Найзручніше зробити це під час нічного бомбардування.

Але тоді буде відсутнє головне, заради чого задумувалась операція.

Адже треба зробити так, аби всі відчули, що літак підірвано навмисне.

Потрібна неприхована диверсія!

Значить, підірвати чи спалити його треба серед білого дня. Тоді його, Павла, чекає видима смерть. А чим може допомогти Гехорсман? Не полізе ж він сам у зашморг. Добре б підняти «Штурмфогель» у небо. Винищувач за кілька хвилин набирав дванадцять тисяч метрів висоти і там мчав зі швидкістю 850 кілометрів за годину, тож ніякі поршневі «месершміти» і «фокери» там його не доженуть. Але він не долетить ні до лінії фронту, ні до партизанського загону. Лишається ризикувати. Ризикувати йому, Павлові.

Минуло півтора місяця після сталінградської катастрофи. Вона приголомшила не лише вермахт, що утрати найбоєздатніші, кадрові дивізії довоєнного призову, л її багатьох німців, які досі вірили в непереможність німецької армії. Вони замислились над майбутнім. Зневіра відразу ж позначилася на працездатності механіків, техніків, інженерів аеродрому в Лехфельді. Відчуваючи це, Зейц вирішив скликати мітинг.

На крило одного з літаків накинули червону тканину. Службовці, робітники, льотчики вишикувались на бетонні. Зейц швидко збіг по драбинці й оглянув різноманітний натовп. Зейц був у чорній парадній формі, перетягнутій блискучою портупеєю, в білосніжних рукавичках. На рукаві червоніла нацистська пов'язка.