Евгений Федоровский – «Штурмфогель» без свастики (страница 44)

Увагу привернув ще один документ. Він був віддрукований шифрувальником на двох сторінках. Почавши його читати, Коссовські відчув біль у Фому місці, де була рана.

«Росіяни продовжують працювати над винищувачами з реактивними двигунами. Один з них уже створено. Силова установка — рідинний ракетний двигун — розміщена в хвостовій частині фюзеляжу. Літак забезпечено радіоапаратурою та двома авіаційними гарматами…»

Коссовські встав. Паркет пронизливо заскрипів під його чобітьми. Він розчинив вікно. Поряд на фронтоні коливалося величезне полотнище з білим кругом і чорною свастикою. «Ні, не втримати нам тебе, Німеччино… — подумав Коссовські, зціпивши зуби, від чого рубець на обличчі зачервонів іще більше. — Та перш ніж упаде Німеччина, я повинен піймати Марта».

Коли Вайдеман і Піхт повернулися до Лехфельда, еони застали на аеродромі велике будівництво. За три кілометри від колишнього аеродрому, в лісі, військовополонені зробили нову злітну смугу й накрили її величезною маскувальною сіткою. Вночі туди було перевезено випробний літак з двигунами Франца з фірми «Юнкере». Зандлер був тепер задоволений. Двигуни працювали безвідмовно.

На ««Штурмфогелі» поставили броньовані плити, чотири двадцятиміліметрові гармати. В носі фюзеляжу змонтували радарний пристрій для виявлення ворожих літаків уночі і в погану погоду.

Розрахункова швидкість досягла небаченої цифри — 900 кілометрів за годину.

«Могутність розуму безмежна», — так, здається, стверджують марксисти, — думав Зандлер, димлячи сигаретою. — Люди просто не зрозуміли природи, щоб володарювати над нею. Я в якійсь мірі загнуздав нову галузь. Адже швидкість — це та сама влада».

Через вікно Зандлер удивлявся в далеку синяву неба. Там висіли легкі, прозорі хмари. «Розріджений простір, стратосфера — область нових швидкостей і майбутніх боїв. На висоті понад дванадцять тисяч метрів можна досягти феноменальної швидкості. — Пускаючи кільця диму, професор спостерігав, як вони розбивались об шибку. — Зі «Штурмфогелем» тепер ми виграємо бій».

Вайдеман зробив кілька польотів і готувався до останнього стрибка в стратосферу. Випробний літак стояв тепер у спеціальному ангарі в лісі. Довкола нього Зейц поставив есесівську охорону. Солдати пропускали до літака лише інженерів та техніків, які обслуговували «Штурмфогель», конструктора Зандлера й пілота-випробувача. Піхт, як і інші льотчики із загону повітряного забезпечення, до цієї стоянки не допускався.

Політ у стратосферу призначався на ранній ранок.

Відлига зігнала з лісу сніг, але там ще стояли калюжі. Трохи щулячись від прохолоди, до Піхта на звичайну стоянку підійшов Вайдеман.

— Якщо я вцілію і машину буде запущено в серію, війні кінець, — промовив він.

— Тільки ти поспішай, щоб росіяни, бува, не закінчили війну самі, — посміхнувся Піхт.

— Не лякай, — грубувато відповів Вайдеман.

Останнім часом Піхт помічав, що стосунки між ним і Вайдеманом стали натягнуті. Вайдеман, правда, акуратно одержував гроші, які начебто пересилав йому Хейнкель за деяку інформацію про «Штурмфогель», але, мабуть, його обтяжувало це двоїсте становище. Якось він сказав Піхту: «Мені не подобається ця затія, Паулю. Я почуваю себе злодюжкою, який заліз у кишеню до Мессершмітта. Нумо покінчимо із старим індиком Хейнкелем». Піхт мовчазно погодився. Вайдеман дедалі частіше слухав зведення з фронтів, читав газети й журнали й інколи казав: «Зараз від кожного німця фатерланд вимагає повної віддачі сил».

В авіаційному військовому журналі «Адлер» про нього надрукували велику статтю, де перерахували всі його заслуги перед рейхом. У Берліні сам фельдмаршал Мільх уручив йому Рицарський хрест з дубовим листям. Вайдеман надувся як індик.

— При моєму польоті стеж за турбінами, — не дивлячись на Піхта, процідив він.

— Звичайно, стежитиму.

Вайдеман потупцював, мабуть, хотів іще щось сказати, але махнув рукою і пішов до своєї стоянки.

Рівно о шостій із лісу долинув свист запущених двигунів. Минула хвилина, друга, третя. Двигуни гуркотіли, то набираючи, то зменшуючи оберти. Небо ясніло, хоча земля й ліс лишалися в темряві.

Піхт заліз у кабіну й підключився до рації.

— Я «Штурмфогель», до польоту готовий, — почув він Вайдеманів голос.

— Четвертий, вам зліт, — скомандував Зандлер Піхту.

Піхт увімкнув запалення. Могутньо й рівно затріщав мотор. Спалахнули аеродромні вогні. Посунувши вперед сектор газу, Піхт почав розбіг.

— Я «Штурмфогель», прошу зліт, — почув він.

Піхт схилив машину в глибокий віраж і побачив у темряві лісу два величезні вогняні хвости. «Штурмфогель» стрімко набирав швидкість і висоту. На якийсь час Пауль утратив літак з поля зору, але невдовзі побачив сріблясту цятку, що спалахнула в променях сонця. «Штурмфогель» мчав, як жук-світлячок. Вайдеман розігнав літак до максимальної швидкості.

— Двигуни працюють нормально, Альберте, — сказав Піхт.

— Дякую, Зараз уходжу в напівпетлю, — відгукнувся Вайдеман.

Через двадцять хвилин «Штурмфогель» почав знижуватися, полишаючи за собою спіральний шлейф конденсованої пари. Літак низько пройшов над старим аеродромом і зник у лісі. Піхт повернув літак до свого посадочного майданчика.

В льотну кімнату Вайдеман увійшов з посинілим обличчям.

— Дайте скоріше випити. Комбінезон примерз до хребта.

— Холодно було? — запитав Піхт.

— Диявольськи. На висоті страшенний мороз. Я думав, що одубію й не доберусь до землі…

Льотчики допомогли стягнути з Вайдемана хутряний комбінезон і чоботи.

— Майора Вайдемана просить професор Зандлер, — долинуло з репродуктора.

Вайдеман поспішив до виходу..

Польотів більше не передбачалось, і Піхт пішов у ліс. Сонце блідою плямою прозирало крізь мокре голе гілля. В повітрі висіла болісна напружена тиша. З чорних в'язів стікали каламутні краплі. Вдалині, автострадою, тяглася жирна стрічка вантажних машин. У кузовах похитувались матово-сірі шоломи солдатів. Машини йшли одна за одною. І солдатам не було кінця. І танкам з екіпажами в чорних комбінезонах. І бронетранспортерам, пофарбованим під колір пізньої весни.

Піхт ішов лісом, безцільно дивлячись на чужу, холодну землю. Під чобітьми просочувались брудні струмки. Під шинель забирався вологий вітер. Далеко-далеко, десь біля меж пам'яті, жевріла його власна, справжня весна.

Він пам'ятав її, повну світла, сонця, зелені, неба і жайворонків. Пам'ятав блискучі від довгої роботи лемеші плугів. Вони підіймали ріллю, лякаючи глянсових чорних шпаків. У балках шуміли річки, коливалися верби, і вечорами, коли холонув весняний день і тиша опускалась на села Підмосков'я, далеко линули жваві дівочі пісні.

Усе, що вмирало тією весною, давало життя новим квітам і барвам. Круговорот природи був такий же природний, як рахунок простого людського життя. Але для нього, розвідника Павла Мартинова, прожите не вимірювалось роками. Не швидкоплинність часу карбувала зморшки. Нерви, напруження в очікуванні небезпеки, в постійній, навіть уві сні, страшній роботі голови й серця вели інший лік прожитому.

Він притиснув лоба до моховитого стовбура в'яза. Дерево, налите вологою, слабо постогнувало. Де-не-де не розтав сніг. Він лежав брудними сірими шапками біля пеньків, біля куп опалого листя. Чорна гілка зачепила обличчя й зронила холодну краплю.

Піхт одірвався від в'яза й повільно пішов у темну глибину лісу, чистого, чепурного й холодного, як парк. Цей ліс не знав тих пісень, яких співав ліс його батьківщини; ця гола земля з листям, що гниє о компостах, несла в собі інші запахи. І вітер гув не тим гулом…

Москва знову далеко відсунулась од нього, і те, що він там усе ж був, здавалось неправдоподібним, хистким і примарним, як сон. Що робить зараз Володимир Миколайович Зяблов, його Директор? Звичайно, обдумує яку-небудь нову ребусну загадку, за когось турбується, когось намагається врятувати з біди. Адже таких, як Павло, в нього, мабуть, чимало. І кожен по-своєму близький йому, як доброму командирові дорогий солдат.

Що поробляє Семен Бичагін? Підучує німецькі діалекти чи стрибає з парашутом? Тренується на рації чи стріляє в ціль? Скоріше б він приїжджав сюди! Воювати удвох легше. Цікаво, що придумав Зяблов, аби влаштувати його на експериментальний аеродром Лехфельда? Звичайно, в Москві забезпечать його відповідними документами. Але яка перевірка чекає його в імперському управлінні безпеки!

Порядок цієї перевірки Піхт вивчив досконало. Розгалужені, як кінцівки спрута, установи мали свої власні методи дослідження життів і душ громадян рейху.

Кожен поступаючий на таємний завод вивчався в шести відділах — у кримінальній поліції, військовому управлінні, державній таємній поліції, розвідувальній службі за кордоном, в управлінні по виявленню світогляду ворогів і в управлінні з расових питань.

Крім того, нового працівника випробного аеродрому Лехфельда перевіряли відповідні служби абверу й контррозвідки люфтвафе…

Зейц уперто просувався по службі. Тепер, в умовах війни, коли на авіаційні заводи Аугсбурга, в тому числі і в майстерні Лехфельда, на заміну німецьких робітників, які пішли на фронт, поступало багато іноземців, його посада стала необхідна Мессершмітту.

Коли Піхт перетнув ліс і вийшов на узлісся, вже вечоріло.

Сонце не заходило, просто кругом почало темніти. Вдалині він побачив людину й пішов до неї.