Евгений Федоровский – «Штурмфогель» без свастики (страница 30)

До Зандлера долинув м'який, вібруючий звук — запрацював компресор. За хвилину пролунав гучний вихлоп. Із турбін вирвалися хмара білого диму й струмені синьо-червоного полум'я.

— Створюю тиск, — передав Франке.

Інженери й техніки кинулись до автомашин, щоб супроводжувати літак під час розбігу й стежити за роботою турбін.

Винищувач з гуркотом пішов уперед. Ось машини відстали — літак помітно збільшив швидкість.

— Франке, дайте повну тягу! — закричав Зандлер у мікрофон.

— Тяга, повністю, — передав Франке.

— Як злетите, відразу прибирайте шасі!

«Штурмфогель» важко повис над землею, мляво хитнув крилами. І раптом сильний білий спалах різонув очі Зандлерові. За кілька секунд долетів гуркіт вибуху — шибки в диспетчерській із брязкотом розсипалися по підлозі.

Завили сирени. Пожежні машини рвонули до місця катастрофи. «Штурмфогель» горів, окутавшись чорно-жовтим полум'ям.

— Франке! Франке! — тряс мікрофон Зандлер, не усвідомлюючи, що льотчик уже загинув.

Коли він це збагнув, то тицьнувся в пульт керування й судорожно стиснув скроні.

В гурті генералів, які мовчки розходились до своїх машин, похмуро йшов Мессершмітт. Головний конструктор розумів, що тепер ані підтримки, ані тим паче кредитів він не дістане.

Коссовські одержав повідомлення про рехлінську катастрофу того ж дня ввечері. Він узяв із сейфа теку з матеріалами про випробування Ме-262. В першому зошиті було записано всі аварії та катастрофи, що сталися відтоді, як Мессершмітт почав займатися реактивною авіацією.

Двигуни не розвивали тяги. Аварія. Випробувач Вайдеман… «Штурмфогель» з додатковим поршневим мотором злетів. Прогоріло сопло лівої турбіни. Випробувач Вайдеман…

На висоті 40 метрів обрізало правий двигун. Випробувач Вайдеман… Вибух мотора «брамо» на випробному стенді. Причину не з'ясовано… «Штурмфогель» з триколісним шасі не розвинув злітної швидкості. В кінці смуги Вайдеман загальмував…

І ось 11 серпня вибухнув літак. Випробувач Франке загинув. У Вайдемана був підвищений тиск. Про день випробувань знали Зандлер, Вайдеман, Франке, Гехорсман та інший обслуговуючий персонал.

«А таємниче зникнення потужного передавача з транспортного Ю-52?» — подумав Коссовські.

У вечірні години його мозок працював із завидною чіткістю. Вайдеман, Вайдеман… У ту мить, коли сталась катастрофа, в нього раптом підвищився кров'яний тиск… надто прозоро. Втім, ні. Якщо так насторожує Вайдеман, значить, не він. Чуття досвідченого контррозвідника поставало проти Вайдемана. Хто ж рекомендував його у Лехфельд? Удет? Але Удет — це Піхт. Вайдеман — Піхт. Це Швеція, це Іспанія, Франція… І це Зейц. І ще Гехорсман… Гехорсман — Зейц — Вайдеман — Піхт… Тьху! Яке смішне поєднання.

Коссовські звернув увагу, що за будь-яких розкладок з'являється Піхт. Піхт — це Іспанія, Залізний хрест, Мельдерс, Удет, Герінг… «Цікаво, з ким останнім часом зустрічався Піхт? — подумав Коссовські — Зустрічатися він міг де завгодно. На іподромі, в театрі, кіно, ресторані, просто на вулиці, навіть на службі, поки працював в Удета. На службі? Це можна перевірити. Звичайно, це соломинка…»

Коссовські написав заявку в бюро перепусток. Там зберігалися корінці з прізвищами відвідувачів міністерства авіації і вказувалося, до кого йшла та чи інша людина.

Коссовські відчинив вікно. Велике чорне місто спало. Ані вогника, ані живої душі на вулицях. Берлін у затемненні. Нічною прохолодою віяло од Тіргартена, головного парку берлінського центру.

«Мабуть, треба йти додому. В сина простуда. Дивно, така спека в серпні — й простуда…»

Коссовські віддав ключі черговому офіцерові і пішов у насторожену, майже непроглядну ніч, лише зверху зрідка накриту зірками.

… Вранці, голячись, Коссовські уважно подивився на своє відображення в дзеркалі. Волосся над лобом рідшає. Рубець — данина хвацьким юнкерським часам — ховався вже за глибокими борознами зморщок. Кінчики вусиків повисли; доведеться їх підрівняти в перукарні пана Бішофа — в нього він підстригався все життя.

За чверть до восьмої Коссовські з'їв бутерброд з ковбасою, підсмажені скибочки білого хліба з ячмінною кавою.

За п'ять до восьмої спустився до зеленого армійського «опеля», що курсував між квартирами співробітників «Форшунгсамту» й міністерством авіації.

До свого кабінету він увійшов тієї миті, коли великий електричний годинник у коридорі з глухуватим передзвоном вибив вісім ударів.

Хвилиною пізніше штаб-фельдфебель з бюро перепусток приніс йому об'ємистий пакет з корінцями перепусток.

— Я можу запропонувати свої послуги, — сказав фельдфебель.

— Ні, дякую. — Коссовські нікого не хотів утаємничувати в план, що визрів у його голові.

Через дві години нескладного, але досить стомливого гортання корінців Коссовські наткнувся на прізвище Пфістермайстера, який відвідав 28 серпня 1939 року Пауля Піхта.

«Навіщо знадобився Піхт постійному представникові Хейнкеля в Берліні?» — подумав Коссовські.

Деякий час він розмірковував, потім узяв телефонну книжку й набрав потрібний номер.

— Пан Пфістермайстер? Вас турбує капітан Коссовські з науково-дослідного відділу міністерства авіації.

— Слухаю вас, — поспішно відповів Пфістермайстер.

— Чи не можу я поговорити з вами, скажімо, за тридцять хвилин?

— Добре, чекаю в себе в конторі.

Колись пан Пфістермайстер був метким, удачливим дідком, з лукавими, близько посадженими очима. Зараз назустріч Коссовські дріботів геть зів'ялий дід у простому піджакові, без знаменитого золотого ланцюжка на пенсне.

Два його сини — правда, інтенданти — служили в Богемії. Але там партизани, а їхні кулі мало знаються на посадах і чинах солдатів фатерланду.

— Чим можу служити? — запитав Пфістермайстер.

— Чи не пригадаєте ви, пане Пфістермайстер, з якою метою ви відвідували ад'ютанта Удета?

— Ад'ютанта Удета? Назвіть, будь ласка, його прізвище.

— Піхт, Пауль Піхт.

— Ах, чудово пам'ятаю цього молодого й надзвичайно люб'язного офіцера. А-але… ми говорили… про справжнісінькі дрібниці.

— Нам важливо знати подробиці цієї розмови, — суворішим голосом промовив Коссовські.

— Не пам'ятаю… Ні, не пам'ятаю. Здається, я передав якогось листа на прохання пана Хейнкеля.

— Листа? Ви не знали його змісту?

— Даруйте, але це таємниця фірми, — посуворішав Пфістермайстер.

— Я виконую важливе державне завдання.

— В такому випадку запитайте про це в самого доктора Хейнкеля.

Пфістермайстер хотів дізнатися, чи не трапилося чого з Піхтом, але Коссовські його випередив:

— Пауль мій добрий знайомий, навіть друг, зараз він працює в Мессершмітта.

— Тоді запитайте Пауля, — промовив Пфістермайстер і встав, даючи зрозуміти, що більше він не може затримувати гостя.

Коссовські нічого не лишалось, як вийти. «Все ясно. З того, як раптом уперся цей старий віслючок, видно, що Піхт годується у Хейнкеля. Невдачі в Мессершмітта вигідні йому. А може, він і сам улаштовує ці невдачі…»

Остання думка здалась Коссовські блюзнірською.

Повернувшись до себе, він знову дістав особисту справу Піхта й намагався між рядками довідок, сухих документів та характеристик знайти лазівку, щоб проникнути в справжню душу Піхта. Діяльність у Швеції та Іспанії була бездоганна. Франція? Францію слід перевірити. Адже й він був свідком випадку в «Каруселі», й до нього могло стосуватися слово «март». Помітив Коссовські й таку особливість: тільки-но почалися випробування реактивних літаків, Піхт розвинув надзвичайну активність. Він присутній, правда з Удетом, на випробуваннях Хе-176 в Рос-току, потім у Рехліні. Приїжджає на випробування «Штурмфогеля» до Мессершмітта…

Раптом якесь незбагненне почуття примусило Коссовські розсердитися на самого себе:

«Дався мені цей Піхт. Старієш, друже. З розуму виживаєш! Ось довідка. Піхт передав у фонд авіації двадцять тисяч марок. Не із платні ж. Ясно, такі гроші він міг одержати від Хейнкеля. І Пфістермайстер їх вручив Піхту». Коссовські знову подзвонив представникові Хейнкеля. І той нарешті підтвердив, що вручив премію Піхту, нтім, як і іншим ентузіастам реактивної тяги.

«Треба негайно виїхати до Лехфельда. До речі, перевірю, чого добився Фліке», — вирішив Коссовські й пішов до Регенбаха.

— Так, так, я вже знаю про катастрофу, — зустрів його майор. — Що ви збираєтесь робити?

Коссовські хотів відбутися загальними фразами, але Регенбах зажадав раптом, щоб той розповів про все найдокладніше. Він ставив запитання одне за одним, і хотів чи не хотів Коссовські, але йому довелося викласти всі підозри, що стосувалися Вайдемана, Зейца, Піхта, Гехорсмана, інженерів Зандлера.

— А Март, а радіостанція в Аугсбургу й Брюсселі? — сухо запитав Регенбах. — Мені здається, шукач пішов фальшивим слідом.

— Можете на мене покластися, пане майоре, — офіційним тоном промовив Коссовські.

Регенбах близько підійшов до капітана й пильно подивився йому в очі.

— Ви добрий шахіст, Зігфріде? — несподівано спитав він.