Эрнст Юнгер – Вогонь і кров (страница 5)

Так, а потім був цей прекрасний марш крізь ранкову зелень листя і сонячні промені, у якому дивно поєднувалася радість із урочистою серйозністю. О так, ми відчували цю велич і чистоту, які наповнювали нас, цю легкість та важкість водночас. Мені завжди подобалося так марширувати в ранкові години, наповнені тривожним чеканням, — пробираючись через свіжу зелень кущів вузькими лісовими стежками, минаючи пагорби та низини. І це було наче свято, коли на якомусь перехресті ми зустріли довгу колону вдягнутих у вицвілі шинелі пригнічених полонених, і тоді якийсь бородатий ополченець із ландверу крикнув нам: «Хлопці, тут вже бережіться!».

Потім ми вийшли на широку лісову дорогу, на якій безперервно гриміли вагонетки з боєприпасами, і в цей час почули попереду підсилений у тисячу разів гул битви. А тоді, коли повз нас почали проносити одні за одними ноші з пораненими, одразу стало не до жартів. Всі думки були тільки про це, і кожного наче лихоманило. І коли перша граната впала біля нас у хащі та від вибуху почали розлітатися важкі кусні землі та гілки, одразу запала тривожна тиша, яку порушив вигук старого солдата: «Зараз вони нас виб’ють, як котлету!». Але тепер вже ніхто не сміявся, як могли сміятися перед тим. І коли потім ми просувалися під важким вогнем по галявині, повністю вкритій тілами, — після цього ми дійсно стали вже іншими людьми. Навіть сонце світило нам вже інакше.

Тепер у нас позаду була важка зима, і ми чесно заслужили на безтурботну, прекрасну весну. Ми провели останні дні осені в боях у Фландрії, із її сумними рівнинами, темними від густих дощових хмар. Потім ми опинились на позиціях у неспокійному та холодному Артуа, звідки нас несподівано закинули до вогняного пекла танкових боїв поблизу Камбре. Там ми могли вивчати форму війни, яка була для нас чимось новим та цікавим, і водночас у нас зароджувалася надія, що нарешті завершиться час безкінечного лежання-в-очікуванні-в-окопах.

Іноді, під час тупого вичікування за брустверами та щільною загорожею з колючого дроту, ми думали так: краще один раз вийти у потужну бурю назовні, у відкрите поле, нехай навіть там ховається сам Сатана; краще показати зуби ворогу, аніж дрімати без діла, наче кроти, які відсиджуються у своїх темних норах. Там, під Камбре, ми мали перейти у наступ, але не більше, ніж на декілька сотень метрів до визначеної цілі, сільських хатинок перед лісом. Тоді ми відчули, що бажання атакувати пробуджує в нас невідомі сили, і ці сили передаються всім — від командирів і до останнього рядового.

Що можна було очікувати від цих слабких, виснажених позиційною війною солдатів, яких раптово, у морозну грудневу ніч, запхали у вантажівки та закинули в гуркітливий котел битви? Ці зголоднілі та стомлені чоловіки, які тремтіли від холоду у своїх шинелях, невже залишилися в них хоча б рештки волі? І все ж, коли їхній залізний натиск на ворожі позиції був зупинений артилерією і вони знову отримали наказ перейти у наступ, цієї миті в них прокинулася грізна сила. Навряд чи після 1914-го десь іще була така відчайдушна атака, адже тоді це слово набуло нового сенсу: кулак, який міцно та безжально схоплює свою здобич. На лінії трьох кілометрів спустошених країв, які вздовж і впоперек були всіяні сильними окопними позиціями, розпочалося протиборство кулеметів та ручних гранат, а також артилерійського вогню, від якого земля тряслась, немов у пологових переймах. І ті, хто вийшли з битви цілими й неушкодженими та мали час замислитися, могли тільки дивуватися хоробрості та витримці, яку всі проявили в цей день. Тут із жорстокого матеріалу війни поставала нова раса, яка виховувалася у школі битв та знайомилася зі своїм смертоносним ремеслом. Тут зливалися в одне ціле воля командирів та доступний їм матеріал.

Та що ми знали у 1914-му про матеріал — про це чуже слово, яке скоро мало отримати для нас страшне значення, ще до того, як воно дало ім’я битвам, у яких ми мали взяти участь[4]? Гвинтівка, штик та декілька гранат — це все, що в нас було, і один-єдиний звичайний літак, який гудів над нашими позиціями, ставав для нас справжньою подією. Можливо, на воєнних кораблях знали більше, адже вимоги великих держав знайшли своє сталеве втілення саме у флоті, де вже готові були привести в дію дивовижний механізм смерті. Там все було зовсім інакше, ніж у нас.

Ні, у 1914-му ми ще нічого не знали про жоден матеріал. Ми вперше задумалися про це тільки під ураганним вогнем, коли артилерійські обстріли наших позицій стали вестися особливо жорстоко та вміло. Та коли у 1916-му нас не розмололи жорна Вердена і замість цього доля закинула нас до мальовничих пейзажів Сомми, у цьому проявилася воля великих держав, втілена у вогневі розриви усіх фронтів. Я дуже добре пам’ятаю, як швидко зблідло гостре обличчя лейтенанта Фогеля, коли у вересні 1916 ми висадилися з вантажівки біля якогось хутора, і тоді побачили перед собою червону заграву, схожу на палаючий океан, що простягався аж до зірок у нічному небі. Шум, який нам здавався звуками жахливої машини десь вдалині, набирав обертів, немов гарчання хижака, здатного поглинути цілу країну. Прямо над нами промайнуло палаюче дихання смерті, і Фогель, затинаючись, прокричав мені прямо у вухо: «Зайти туди? Ми вже ніколи не виберемось!»

Та все ж нам треба було сховатися на цьому хуторі, адже мільйони феєрверків запускали на горизонті зовсім не для нашої розваги. І в цей момент нам здавалося, що не набагато страшніше було би стрімголов кинутись у палаючу піч або навіть у вулкан під час виверження. Але лейтенант сказав правду, він уже ніколи не вийшов звідти. Пощастило не всім: вижила лише купка людей з усіх, хто приїхав туди.

Ці люди отримали певне уявлення про те, що таке матеріал. І ще одна картина пригадується мені, поки довкола повільно сутеніє, і я сиджу на своєму пні посеред цієї тихої галявини, з погаслою люлькою в руках.

Я думаю про іншу лісову галявину, над якою, мов зграя грифів, кружляла ескадрилья чорних літаків. На однаковій відстані звучали довгі, потім знову короткі сигнали сирен, чиї загрозливі завивання, схожі на моторошну мову демонів, пригнічували чуття.

Ця самотня й забута Богом лощина, яка лежала посеред похмурого пейзажу, мала справді дивний вигляд. Її ґрунт ніби постраждав від плугів, які вздовж і впоперек вгрузали в землю. Були часи, коли в ній один глибокий хід сполучення межував із іншим, але постійні роботи зрештою зробили ґрунт крихким та унеможливили подальші розкопки. Земля була всіяна різними предметами, наче якийсь лахмітник повикидав весь запас крамнички через вікно просто на вулицю: консерви, ранці, зброя, шоломи, уламки, гранати, що не розірвалися, — все це хаотично розкидано навколо. Хоча вночі я закопав усі блискучі предмети, аби вони не видавали наші позиції у світлі сонця, але нові вибухи гранат знову дістали їх з-під землі. Гранати також розторсали та витягли мертвих, затіявши з ними свою гру, в ході якої розкидали тіла довкола пагорбу, ні на мить не лишаючи їх у спокої.

На західному схилі розташувались декілька вузьких лисячих ходів, біля одного з яких стирчав гострий край сталевого шолому. Якщо придивитися, можна було помітити, що з-під землі виглядають чиїсь обличчя. Ці обличчя були виснажені, бліді та брудні. Двох днів вистачило, аби вилиці загострилися, і під шкірою намітилися обриси носової кістки. Це зробило їх схожими на черепи і цю неприємну схожість підкреслювали темні, запалі очі.

Люди, яким належали ці обличчя, були тепер по-справжньому бездіяльні. Вони мали вдосталь часу, аби розшифрувати кожен сигнал, який посилали з літаків наверху. І вони знали, що означають ці сигнали. Це були заклики до важкої артилерії, розташованої вдалині, у зруйнованому селі. Те, що нагорі — це очі, а там, унизу — рука. Менше ніж за хвилину, у монотонному ритмі, пролунали чотирма ударами потужні залпи. Розриви гранат було чути то десь поруч із галявиною, то нижче, а потім вони знов почали лягати в центрі, так що всю лощину наповнило полум’я і здійнялася їдка хмара пилу. Але також артилерія влучала у схили пагорбу, вириваючи важкі шматки землі, що з силою парових молотів обрушувалися на мешканців тамтешніх нір. Так тривало весь день, у пекельній одноманітності, і це видовище посеред, здавалося, мертвої місцевості не бачили нічиї очі, крім тих, хто мусив лежати там.

Ось що таке матеріал. Перед очима немов проходять промислові райони з вежами вугільних шахт і нічним світінням доменних печей: машинний зал із ременями та блиском маховиків, потужні вантажні двори із залізничними коліями, блимання яскравих сигнальних ліхтарів і геометричний порядок білих дугових ламп, які освітлюють приміщення. Так, саме там викували та припасували цей матеріал, у складному механізмі гігантського виробництва, а згодом викотили по великих рейках на фронт — як результат всієї роботи, накопичення сили, що може звернути свою нищівну міць проти людини. Битва — це страшне змагання індустріальних потужностей і перемога сильнішого — того, хто працює швидше та відчайдушніше.

У цьому розкриває свої карти доба, до якої ми належимо. Панування машини над людиною, раба над своїм господарем стає очевидним, і глибокий розпад, який у мирному житті вже похитнув економічний та суспільний лад, проявився також на війні, ставши смертельним. Так проявляється стиль матеріалістичної доби, і техніка святкує свій кривавий тріумф. Тепер ми маємо сплатити рахунок, про який вже давно забули, і тому ми потрапили на цю війну зовсім не випадково. Якщо на нас самих і не лежить жодної провини — доля все одно набагато вище від того, аби мати особисті рахунки.