Эрнст Юнгер – Вогонь і кров (страница 4)
Наостанок слід сказати також про «Листи з фронту»[3]. Зібрання й публікацію цих 72 листів, поштових карток та телеграм здійснив Гаймо Швільк, історик та автор найбільш докладної біографії Юнґера. До зібрання увійшли не лише листи самого письменника, який на момент початку війни був 19-річним випускником гімназії, а й відповіді від членів його родини — серед них і молодшого брата Фрідріха Ґеорга Юнґера, у майбутньому також письменника та есеїста.
На відміну від творів, написаних вже у 1920-х, ці листи писалися та надсилалися під час війни, з моменту прибуття Юнґера на передову на початку 1915-го і до його останнього поранення восени 1918-го року, після якого він зустрів кінець війни в лазареті. Ці листи насправді показують зовсім іншого Юнґера, ніж той, яким може здатися автор «Сталевих гроз». У них автор багато пише про поточні проблеми, про нестачу харчів, холод, хвороби, описує поранення й смерті товаришів, розповідає, як сумує за домом, батьками, братами й сестрами. Зрештою, у цих листах майже немає пафосу та розмірковувань про політику й метафізику, з них швидше вимальовується образ простого солдата — такого ж, як і сотні тисяч інших. І якраз тому не менш цікаво нині читати про те, як бабуся Ернста Юнґера піклується про те, як його годують на фронті, щодо того, як він радіє кожній можливості приїхати додому і попри все — не шкодує про своє рішення стати на захист Батьківщини.
Ці листи є свідченням того, що кожна війна споріднена з труднощами, з виснажливою й зовсім не героїчною працею та нудьгою. Свідченням того, що на кожній війні трапляються проблемні «товариші», погані командири, пияки та дезертири. І попри все це, є також ті, хто готові воювати до кінця, хто не втомиться за чотири роки та воюватиме допоки існуватиме така необхідність: спочатку — з прагнення слави та бажання відчути війну на смак, потім — зі «старої доброї надійності», про яку Юнґер пише в «Переліску».
І саме тому так важливо, що ця збірка виходить нині. Роман «В сталевих грозах» був ідеальною книжкою, яку можна було покласти в рюкзак, вирушаючи на фронт у складі добровольчого батальйону в 2014-му році. Зрештою, я так і зробив, як і багато моїх однолітків. «Вогонь і кров» — це та книга, яку можна буде читати в холодних окопах Донбасу в році дві тисячі вісімнадцять.
Звичайно, що це видання призначається не лише для цього — так само актуальним воно буде і в мирному Києві, Харкові або Львові. По-перше, як нагадування про ту війну і про дещо забуті сторінки історії XX століття. По-друге, як приклад якісної літератури, що з’являється на хвилі політичних катаклізмів і з певного погляду завдяки ним. Хтозна, можливо, це надихне когось із українських ветеранів на написання своїх спогадів — таких текстів, що поєднували б справді майстерний художній стиль з усвідомленням значущості пережитих подій.
Зрештою, Юнґер не лише про війну. Його книги — це також історія про становлення особистості, про виховання волі та про вміння залишатися вірним собі та своїм ідеалам за будь-яких найважчих умов. Хіба це не ті риси, що необхідні кожному? Ми живемо в історичні часи, а історія, як говорить Юнґер у повісті «Вогонь і кров», сприймається лише з її епіцентру.
Ернст Юнґер
Вогонь і кров
Маленький уривок великої битви
1
У бурхливості часу, у його безперервному становленні, яке нас захоплює, трапляються моменти, коли ми раптово усвідомлюємо, що щось має статися. У такі хвилини ми бачимо, як мало пов’язує нас зі звичайним світом. Ми бачимо, як щось підіймається з безодні та входить у наше життя, аби за короткий час відбутися і знову минути, виконавши своє сповнене таємниці призначення в коловороті буття, становлення та знищення. Тільки людина, яка усвідомлює своє існування, болісно відчуває неминучість часу; вона ставить безглузді запитання про сенс життя та щохвилини відчуває безплідність цих шукань.
Ця плинність часу найкраще проявляється під час зміни пір року. Коли під змахами кіс жниво падає на полях, коли пожухле листя опадає з дерев, коли листопадовий вітер починає домішувати до холодного дощу крихти снігу, тоді ми раптово помічаємо, що настає осінь або зима, і в цьому становленні ховається також смуток про щось незворотне. Винятком є тільки весна, цей променистий образ самого життя, у якому немає місця для знищення або заперечення.
І кожен рік дарує нам щасливі дні, коли ми відчуваємо прихід весни. Але цим дивовижним дням цвітіння передують інші, трохи менш виразні. Це той момент, коли ми вперше помічаємо, що під мертвою маскою зими готові проступити чарівні життєві сили. Це час, коли юний сік починає нуртувати у деревах, і блискучий лак покриває крихітні бруньки, а кора набуває темно-коричневого та матово-фіолетового відтінку. Час, коли перший посвист шпаків разом із теплом проривається крізь голе гілля, і в холодних сутінках самотні лісові краї оживлює дзижчання крил вальдшнепів. Це суворий і таємничий час, коли життя прокидається не лише у зовнішньому світі, але також наповнює душу своїми обіцянками, наче певна туманна ідея.
Саме такий день був сьогодні, і я радів, що проживаю його. Напередодні я залишив свою квартиру в переповненому північно-французькому селі, взяв до рук дубовий дрючок та рушив через поля, віддаючись тій самотності, яка час від часу охоплює кожного і яка ще здавна невіддільно пов’язана зі службою у війську.
Коли ми дивимося в обличчя природі, кудись зникає плинність миті, думки вивільняються і замість поспішних рухів та дратівливості проступає спокій та тиша. Зрештою я опинився у вільховій хащі й присів на пні скраю галявини, аби перепочити. Дні були ще короткі; сонячні промені під нахилом падали на землю крізь гілля, аби заплутатися в ньому, немов у золотистих сітях. Цієї години все навколо здавалось просякнутим золотом. Гладка світло-сіра кора нечисельних буків, які ще стояли для вирубки, вкрилася мерехтливими крапками, і золоті промені пронизували мох на стволах дерев. Рої мошок танцювали у прохолодному повітрі — найтонший, найвишуканіший образ життя, зачаклованого зблиском сонця. Уночі вже був готовий піднятися над землею холодний туман, який узимку під час безкінечних дощових днів всотав у себе всю їхню вологу. Тож я міцніше закутався в довгу сіру шинель, багато разів подряпану об колючий дріт та забруднену жовтими й зеленими плямами, які залишилися від газу.
Я змерз, але мене зігрівали думки про пробудження життя в лісі та про те, що ми щороку знову стикаємося із цим відчуттям, а відтак щоразу стаємо вже новими людьми. Я тішився тому, що проживав ці години тут, у спокої, а не мусив стовбичити в траншеях, звідки сигнальні ракети з шипінням здіймалися в повітря і де крихкий ґрунт монотонно осипався в мутні підземні води. Там тривала боротьба, яка робила все інше несуттєвим. Безмовно минають пори року, і навіть тепер весна прийшла, здається, лиш для того, щоби вище в небо здіймалися хмари пилу від вибухів. Але для солдата весна — це також час наступу.
Як же брешуть усі ті, хто каже, що на великі битви чекають із радістю! Мабуть, так було лише одного разу, коли все це відбувалося вперше, поки жага до битви, що схожа на глибинний потяг до якогось дивовижного відчуття, не потонула у крові. Так було раніше, коли ми ще мали юні серця, коли звучали марші та войовничі пісні, і не можна було вигадати нічого гарнішого, ніж вогняний хміль дикої битви та мужніх подвигів.
О так, ця магія виблискуючої зброї, крові, що піниться, і сміливої гри на межі життя та смерті — все це здавалося чимось набагато більшим, аніж все інше, що могло запропонувати буття. Так здавалося дуже довго, а втім, невже я став старим із того часу? Смішно, та якби не почалася війна, зараз я би ще навіть не закінчив навчання. Ні, я не постарів, але все ж змінився. Іноді мені здається, що я просто ситий по горло спогадами та кров’ю. І тоді я думаю про те, що від нас забагато сподівалися, так, наче більше від усього на світі ми хотіли цієї служби.
Я дістав з кишені пальта люльку — старого доброго товариша, який ставав мені в пригоді в стількох нічних чергуваннях і складав компанію у найважчі хвилини. Мундштук весь щербатий — авжеж, стільки разів я стискав його зубами. Одного разу в Комблі я курив люльку на позиції в напівзруйнованому будинку, і в мене влучила куля; люлька все ще залишалась у роті, коли мене перев’язували в підвалі.
Тонкий дим тютюну легко звивався в нерухомому повітрі, кольором не відрізняючись від блідо-блакитного неба. Раптово мені спало на думку, що кілька років тому, перед моїм першим боєм, я вечеряв тієї самої пори та майже в такому самому місці. Хоча ні, це мало бути вже навесні, тому що тоді пень, на якому я сидів, був уже вкритий світло-синіми анемонами. Точно, це було в квітні, я пробрався зі свого намету до лісу, щоб побути трохи наодинці з собою та своїми тривожними думками. Коли смерть здається такою близькою, життя наче сповнене якогось солодкого болю; я згадую, як тоді, думаючи про слова «бойове хрещення», відчув щось на кшталт дитячої радості, згадую, як я, наче п’яний, пробирався через ряди сплячих до намету і розбудив там свого кращого друга, і ми довго говорили з ним, а потім разом складали листи до наших батьків — на випадок, якщо хтось із нас не доживе до наступного вечора.