Эрнст Юнгер – Вогонь і кров (страница 2)
У цьому сенсі Йозеф Геббельс, котрий належав до численних шанувальників військової прози Ернста Юнґера, помилявся, коли з нагоди виходу «Серця шукача пригод» зазначив у своїх щоденниках, що в порівнянні з «У сталевих грозах», «великою і героїчною книжкою», це всього-на-всього «чорнила» і «література», маючи на увазі жанровий перехід від героїчного до магічного реалізму. І не тому, що в цей період Юнґер насправді не відходить від військової тематики і навіть продукує оригінальну доктрину в царині філософії війни (вперше есе «Тотальна мобілізація» вийшло у збірці «Війна і воїн»). А тому, що в цей час починають увиразнюватися метафізичні ідеї Юнґера, які не вписувалися у канонічний націонал-соціалізм і зручним жанром для трансляції яких відтоді став як філософський трактат, так і роман, передусім футуристична антиутопія. Так, саме в першій редакції «Серця шукача пригод» (1929) з’являються ключові філософські концепції й поняття Юнґера — «прусського анархіста» та «нульового пункту цінностей», про які йтиметься далі.
В цьому контексті, Юнґер не може бути «анти-Ремарком» хоча б тому, що того самого 1929 року, коли виходить друком літературна класика «втраченого покоління» («На Західному фронті без змін» Ремарка, «Прощавай, зброє!» Ернеста Хемінгуея, «Смерть героя» Ричарда Олдінгтона), він уже давно завершив рефлексувати над воєнним досвідом, вийшовши на серйозний філософський рівень у романі зовсім не про стихійний авантюризм, що відображений у заголовку твору. Звичайно, можна сказати, що філософським підґрунтям «На Західному фронті без змін» Ремарка є щось на кшталт екзистенціалізму, та асиметрія зі славою мислителя й філософа, що закріпилася за Юнґером поряд зі славою талановитого письменника й «поета війни», зберігається. І саме це передумова розуміння ранньої військової прози Юнґера, яка уже має ознаки філософської.
У згорнутому вигляді метафізику надісторичних змін «зрілого» Ернста Юнґера легко знайти на сторінках романів, перекладених українською в цьому виданні. «Надісторичних», адже аналіз причин поразки в Першій світовій у політичній публіцистиці «міжвоєнного» Юнґера та варіації на тему сакраментального формулювання «Ми мали програти війну, аби виграти націю» Франца Шаувекера (з роману «Пробудження нації» того ж таки 1929-го року), яке лягло в основу нового націоналізму Юнґера, доволі швидко поступилися рефлексіям на тему титанізму як духовно-історичного стану сучасності, породженого явищем індустріальної війни, коли техніка вперше відсвяткувала свій жорстокий тріумф над людиною.
Командиру, на чиїх очах одного разу майже вся його рота була знищена прицільним влученням ворожого снаряду, коли зі ста шістдесяти учасників наступу повернулися лише шістдесят три особи, можна пробачити бажання відшукати вищий сенс у безкінечному вирі смертей і втрат. «І якщо наше покоління мало сплатити рахунок, який відкрили інші, то, можливо, у свої самотні й страшні години, у палаючому чистилищі, ми теж знайшли свій зиск, плоди якого ще зійдуть потім і важитимуть більше, ніж усі мертві та поранені», — пише на сторінках «Вогню і крові» Юнґер. Значно пізніше він говоритиме про «митний збір», який має сплатити людство за перетин метафізичного кордону.
Цим зиском, винесеним Юнґером з окопів Першої світової, як не стільки війни між європейськими народами, «томмі» та «гуннами», скільки «дуелі між машиною й людиною», передусім було внутрішнє Преображення солдатів, що увінчалося появою нового антропологічного, точніше, титанічного типу Робітника-Прометея. Тому ранні військові твори Юнґера як становлять самодостатню категорію, так і є свого роду пролегоменами до його magnum opus «Робітник. Панування і гештальт» (1932), а секвенція «люди-титани-боги», яка є стрижнем філософсько-історичної концепції мислителя, на 70 відсотків сформувалася саме в ці три, разом із публіцистикою, періоди його творчості.
У всесвітньо-історичній перспективі Юнґер вважав Першу світову більш вагомою, аніж Реформація й Французька революція. На зразок того, як він порівнював воєнний досвід із несподіваною благодаттю, що радикально змінює людину, в його інтерпретаціях індустріальна війна наближалася до «осьового часу» Карла Ясперса. Фактично вона була воротами, через які стихійні титанічні сили прорвалися в історію з міфологічних надр Тартару, адже впродовж останніх декількох століть їхнє «постукування знизу» було дедалі голоснішим.
У соціальній площині звільнення Прометея від кайданів проявилося передусім як розмивання всіх органічних спільнот та ієрархій у плавильному тиглі нової планетарної держави: відмінностей між станами, націями та расами, але, найголовніше, між цивільними і військовими. Нова реальність «тотальної мобілізації», проте, не означає, що на зміну старим відмінностям (або «нерівностям») приходить діалектика класової боротьби. Це означає, що кожен стає Робітником і в цьому сенсі є військовим, який мобілізується до виконання плану або наказу самим фактом належності до все більш технізованого світу.
Помітно, що вже у військовій прозі Юнґера карбується й той бездоганний тон і лексикон, якими вирізнялися його пізніші філософсько-політичні твори та притаманна їм двозначність в оцінці нових соціальних порядків, що ширилися світом у 20-30-х рр. минулого століття, двозначність, яку нерідко списують на славнозвісну «об’єктивність», «феноменологічний» погляд та футуристичний вектор класичних консервативно-революційних праць Юнґера.
Так, розуміння руйнівної сили й водночас необхідності тих трансформацій, яких зазнала воєнна справа, наклало свій відбиток на всю подальшу творчість Юнґера. Знищення «рангів» між людьми, верствами й станами суспільства, ерозію кордонів між державами та націями, безумовно, Юнґер оцінював зі знаком мінус. Відмова ж від реакційного засудження такого стану справ, точніше, незворотних тенденцій сьогодення була продиктована прагненням Юнґера адаптуватися до змінених умов з урахуванням неадекватності «лівого» вирішення проблеми (пацифізм, гуманізм, «демолібералізм»). Водночас творчість Юнґера добре показує безглуздя правоконсервативної критики нових порядків, що, як такі, не є сутнісно «лівими», як ними не є техніка сама по собі.
Антагонізм Юнґера та Ремарка, з одного боку, і чіткий незбіг військової мемуаристики Юнґера з патріотичними одами війні, з іншого — ця структура цілковито накладається і на його пізніше ставлення до ідеології націонал-соціалізму. Йдеться про опозицію до лівих і разом із тим «внутрішню еміграцію» в Німеччині 30-х, почасти на правах виразника класичних прусських ідеалів, почасти як нового націоналіста/пан’європеїста, для якого пангерманізм Третього Райху був кроком назад. Саме це, власне, й принесло Юнґеру славу «обличчя» Третього Шляху, також відомого під назвою «консервативна революція».
Втім, будь-то військова проза чи філософсько-політичний спадок, лейтмотив творчості мислителя лишається незмінним: вистояти в «сталевих грозах» сьогодення, що нівелюють людський вимір, та не для того, щоб звести захисний вал навколо індивіда, а вгледівши у цьому шанс стати Надлюдиною. Пізніше, зокрема, за підсумками філософської дискусії з Мартіном Гайдеґером, Юнґер диференціює «титанічні» та «божественні» аспекти такого виходу за рамки історично обумовлених концепцій суб’єктивності, що співвідноситься і з метаісторичною динамікою «переоцінки усіх цінностей» — метафори Фрідріха Ніцше, в руслі якої спершу розвивалась його думка.
Відмінність між пасивним (хворобливим) та активним (здоровим) нігілізмом, викладена на сторінках «Волі до влади» Ніцше — ось ключ до розуміння як «антигуманізму» раннього Юнґера, зворотнім боком якого є творення нових цінностей, так і відмінності його стратегії в до- й повоєнний періоди творчості, коли, за власними словами Юнґера, нові порядки просунулись далеко вперед, та відповідні цим порядкам нові цінності «так і не стали видимі», змусивши Надлюдину кинути виклик самому Ніщо.
Й саме тому добре знайомі зі стилістикою Юнґера миттєво впізнають у ранніх описах війни паростки зрілого філософського портрету автора, що неозброєному оку або довірливому читачу літературних критиків здаються актами «естетизації жорстокості». І саме «прусський анархіст» із «Серця шукача пригод», що коріниться в Першій світовій, стане прообразом духовно-історичної фігури з футуристичної антиутопії пізнього Ернста Юнґера «Евмесвіль» (1977) — Анарха, який давно перетнув «нульовий пункт цінностей», розширюючи горизонт війни, що випала на нашу долю.
Історія сприймається з її епіцентру
Коли на світ з’явилося перше видання Ернста Юнґера українською, багато хто говорив про «красиві дати». Мовляв, який збіг: влітку 1914-го дев’ятнадцятирічний Юнґер записується добровольцем і вирушає на Першу світову, і рівно сто років потому в Україні виходять друком його мемуари про цю війну — книжка, яку брали з собою на фронт вже молоді українські добровольці, часто його однолітки. Тоді переклад «Сталевих гроз» Юрка Прохаська з’явився саме вчасно, зробивши цей твір ледь не культовим. Тепер, на четвертому році війни, світ побачить збірка прози Юнґера «Вогонь і кров», у якій дві повісті присвячені подіям 1918-го. Та цього разу йдеться не лише про символізм та «красиві дати».