Эрнест Хемингуэй – Чоловіки без жінок та інші оповідання (страница 7)
Нічого з цього не вийде. Він не може їй цього розповісти, не може нічого пояснити. Нащо він це ляпнув? Тільки образив її. Він підійшов до неї і взяв її за руку. Вона плакала, обхопивши голову руками.
— Я не це хотів сказати, — мовив Кребс. — Я просто розсердився, сам не знаю чому. Я не мав на увазі, що я тебе не люблю.
Мати далі плакала. Кребс обійняв її за плечі.
— Ти не віриш мені, мамо?
Вона похитала головою.
— Мамо, ну будь ласка. Будь ласка. Повір мені.
— Добре, — схлипнула мати.
Вона підвела на нього очі.
— Я вірю тобі, Гаролде.
Кребс поцілував її волосся. Вона притулилась до нього лицем.
— Я твоя мама, — сказала вона. — Коли ти був немовлям, я тримала тебе коло серця.
Кребсові закрутило в животі й занудило.
— Я знаю, мамо, — мовив він. — Я постараюсь бути для тебе хорошим сином.
— Помолишся разом зі мною, Гаролде? — запитала мати.
Вони стали навколішки біля стола, і Кребсова матір промовила молитву.
— Тепер ти кажи, Гаролде, — сказала вона.
— Не можу, — відповів Кребс.
— Спробуй.
— Не можу.
— Хочеш, я прокажу молитву замість тебе?
— Ага.
Мати помолилася замість нього, а потім вони підвелись, Кребс поцілував її і вийшов з дому. Він так старався не ускладнювати собі життя. Та все ж материні слова його не зачепили. Йому було шкода маму, вона змусила його брехати. Він поїде до КанзасСіті, знайде роботу, і вона заспокоїться. Може, влаштує ще одну сцену перед його від’їздом. До батькової контори він не піде. Обійдеться без цього. Хочеться, щоб усе йшло гладко. Все якраз так і йшло. Ну, що ж, ішло-ішло і перестало. Він піде на шкільне подвір’я, подивиться, як там Гелен гратиме у бейсбол.
Кішка на дощі
У готелі мешкало тільки двоє американців. Вони не знали нікого, з ким перетиналися на сходах дорогою до кімнати. Кімната їхня була на другому поверсі й виходила вікнами на море. А ще на сад і пам’ятник полеглим на війні. У садку росли високі пальми й стояли зелені лавки. У гарну погоду туди завжди приходив художник із мольбертом. Художникам подобалися пальми і яскраві кольори готелів, що виходили вікнами на сади й море. Італійці здалеку приїжджали подивитися на пам’ятник полеглим на війні. Він був вилитий із бронзи й виблискував під дощем. Падав дощ. Краплини дощу скапували з пальм. На всипаних гравієм доріжках стояли калюжі. Хвилі накочувалися на берег під дощем однією довгою лінією, ковзали назад по піску, а тоді знову накочувалися однією довгою лінією під дощем. З майдану перед пам’ятником полеглим на війні роз’їхались автомобілі. На другому боці, на порозі кав’ярні стояв кельнер, роздивляючись спорожнілий майдан.
Американка стояла біля вікна й визирала на вулицю. Надворі, просто під їхнім вікном, під одним із зелених столиків, з яких скапувала вода, принишкла кішка. Вона намагалася згорнутися у клубок, щоб на неї не капав дощ.
— Йду заберу ту кішечку, — сказала американка.
— Давай я піду, — відповів її чоловік, який лежав на ліжку.
— Та ні, я заберу. Бідолашне кошеня — сховалося від дощу під столом.
Чоловік повернувся до своєї книжки, лежачи на ліжку й підклавши собі під спину дві подушки.
— Дивись не намокни, — сказав він.
Жінка спустилася сходами — власник готелю підвівся і вклонився їй, коли вона проходила повз його контору. Його стіл стояв у протилежному кутку кабінету. Господар був старий і дуже високий.
—
Власник готелю їй подобався.
—
Він стояв за столом у протилежному кутку тьмяної кімнати. Американці він подобався. Подобалось те, з яким серйозним виразом лиця він приймав компліменти. Його відчуття власної гідності. Те, як він хотів їй догодити. Те, як сприймав своє становище власника готелю. Подобалось його старе кругле обличчя і широкі долоні.
Думаючи про те, що він їй подобається, вона відчинила двері й визирнула на вулицю. Дощ змінився на зливу. Якийсь чоловік у дощовику йшов через порожній майдан до кав’ярні. Кішка мала б сидіти десь праворуч. Може, вдасться пройти попід карнизом. Коли вона стояла на порозі, над нею несподівано розкрили парасолю. Покоївка, яка прибирає їхній номер.
— Щоб не намокли, — сказала вона італійською, усміхнувшись.
Власник її послав, хто ж іще. Разом із покоївкою, яка тримала над нею парасолю, вона рушила стежкою до їхнього вікна. Столик стояв на своєму місці, вимитий дощем, яскраво-зелений, але кішка зникла. Її враз охопило розчарування. Покоївка глянула на неї.
—
— Тут була кішка, — відповіла американка.
— Кішка?
—
— Кішка? — розсміялась покоївка. — Кішка на дощі?
— Так, — мовила вона. — Під столом.
А тоді:
— Ох, як мені хотілось її забрати. Забрати собі те кошеня.
Коли вона говорила англійською, обличчя покоївки напружувалось.
— Ходімо, синьйоро, — сказала вона. — Йдемо всередину. А то намокнете.
— Ходімо, — відповіла американка.
Вони дійшли всипаною гравієм доріжкою до дверей. Покоївка затрималась на вулиці, складаючи парасолю. Коли американка проходила повз контору власника,
— Ну що — забрала кішку? — запитав він, відкладаючи книжку.
— Її там не було.
— Цікаво, куди вона поділась, — відповів він.
Очі його відпочивали від читання.
Вона сіла на ліжко.
— Я так хотіла її забрати, — мовила вона. — Не знаю чому. Так хотіла забрати те бідолашне кошеня. Невесело йому мокнути на дощі.
Джордж знову взяв до рук книжку.
Вона підійшла до туалетного столика, сіла перед дзеркалом, взяла люстерко й почала розглядати своє відображення. Уважно роздивилася профіль, спершу з одного боку, потім з другого. Далі перевела погляд на потилицю і шию.
— Може, мені варто відпустити волосся, як думаєш? — запитала вона, знову роздивляючись свій профіль.
Джордж підняв очі й побачив її потилицю з коротко підстриженим, як у хлопчика, волоссям.
— Ти й так гарна.
— Набридло вже, — мовила вона. — Так набридло бути схожою на хлопця.
Джордж засовгався на ліжку. Відколи вона заговорила, він не зводив з неї погляду.
— Ти дуже гарна, — сказав він.
Вона поклала люстерко на столик, підійшла до вікна й визирнула надвір. Сутеніло.