Эрнест Хемингуэй – Чоловіки без жінок та інші оповідання (страница 3)

Але одного дня мій старий сказав у роздягальні, перебираючись у вуличну одежу: 

— То не коні, Джо. У Парижі з тих кляч вже би спустили шкуру. 

Це було тоді, коли він виграв Premio Commercio[17] на Ланторні — останні сто метрів коняка вистрілила уперед, наче корок із пляшки. Відразу по змаганнях ми забралися геть з Італії. Мій старий, Голбрук і товстий італійчик у солом’яному капелюсі, який без кінця витирав хустинкою лице, сварилися за столиком у «Ґаллерії». Балакали французькою, і двоє з них вчепилися за щось до мого старого. Врешті-решт він замовк і просто сидів і дивився на Голбрука, а ті двоє не давали йому спокою; спочатку говорив один, потім другий, товстун вічно перебивав Голбрука. 

— Іди купи мені «Спортсмена», Джо, добре? — сказав мій старий і простягнув мені два сольді, не зводячи погляду з Голбрука. 

Я вийшов із «Ґаллерії», купив перед «Ла Скала» газету, повернувся і став трохи осторонь, бо мені не хотілося втручатися в розмову, а мій старий сидів на кріслі, втупившись у свою каву, й теребив у руках ложечку, а Голбрук і товстий італійчик стояли, товстун витирав лице і хитав головою. Я підійшов, а мій старий повівся так, наче тих двох там не було, і спитав: 

— Морозива хочеш, Джо? 

Голбрук глянув на нього, повільно процідив: «Сучий син», — і пішов разом із товстуном-італійчиком поміж столиками до дверей. 

Мій старий сидів і силувано усміхався до мене, але його лице поблідло, він став блідий як смерть, і я злякався, в животі мені похололо, бо я знав: щось сталося. Я ще ніколи не бачив, щоби хтось обізвав мого старого сучим сином і щоби то зійшло йому з рук. Мій старий розгорнув «Спортсмена», переглянув замітки про перегони, а тоді сказав: 

— Багато всього на світі доводиться терпіти, Джо. 

А вже за три дні ми назавжди покинули Мілан і поїхали туринським потягом до Парижа, розпродавши на аукціоні перед конюшнями Тернера все, що не поміщалося у скриню і валізу. 

Ми приїхали до Парижа рано-вранці й вийшли на довгій брудній станції — старий сказав, що то Ліонський вокзал. Після Мілана Париж здавався страшно великим містом. Здається, що в Мілані всі кудись ідуть, і трамваї знають, куди їм їхати, і ніякої плутанини нема, а Париж — наче клубок з нитками, якого нізащо не розплутати. Хоча з часом мені там сподобалось, не все, правда, а іподроми там найліпші у світі. Здається, що на них усе там тримається, і розраховувати можна на одне: що автобуси кожного дня ходитимуть до іподромів, пробираючись через усю ту павутину простісінько туди, куди треба. Я так ніколи й не пізнав Парижа до кінця, бо приїжджав туди раз чи два на тиждень з Мезона зі своїм старим, а він завжди сидів разом зі своїми в «Кафе де ля Пе» на тому ж боці, що й Опера, а, по-моєму, це найжвавіша дільниця в місті. Але дивно, що в такому великому місті, як Париж, нема своєї «Ґаллерії», правда? 

Що ж, ми оселилися у Мезон-Ляфіт, де живуть усі, крім хлопців із Шантії, у пансіоні такої собі місіс Меєрс. У ліпшому місті за Мезон я ще ніколи не жив. Містечко таке собі, але там є озеро і чудесний ліс, де ми, хлопчаки, блукали з ранку до вечора, мій старий зробив для мене рогатку, і ми з неї багато пташок постріляли, а найліпшою з них була сорока. Малий Дік Аткінсон одного разу підстрілив зайця, ми поклали його під деревом, а самі посідали довкола, Дік пригостив нас цигарками, а заєць ні з того ні з сього як підскочить, як кинеться в кущі, ми його шукалишукали, але так і не знайшли. Ех, весело було в Мезоні. Місіс Меєрс давала мені вранці поїсти, і я гуляв собі цілий день аж до вечора. Французьку я швидко вивчив. Простенька мова. 

Як тільки ми перебралися до Мезона, мій старий написав до Мілана, щоб прислали його посвідчення, і не знаходив собі місця, поки воно нарешті не прийшло. Він любив сидіти з компанією у «Кафе де Парі» в Мезоні, багато його знайомих з тих часів, коли він працював у Парижі, до війни, мешкали тепер у Мезоні і мали час сидіти в кав’ярні, бо робота в конюшнях закінчувалась до дев’ятої ранку — для жокеїв, я маю на увазі. Першу партію коней виводять на пробіжку пів на шосту, а другу — о восьмій. Треба рано вставати і рано лягати. Якщо жокей на когось працює, то не може пиячити, бо тренер завжди за ним наглядає, якщо той ще шмаркач, а як не шмаркач, то він сам себе тримає в руках. Так ось, якщо жокей не працює, то переважно сидить у «Кафе де Парі» зі своєю ватагою; сидять собі по дві-три години, потягують вермут із зельтерською, балакають, розказують всілякі байки, грають у більярд — чисто тобі клуб чи міланська «Ґаллерія». Хоча не зовсім «Ґаллерія», бо там весь час всі ходять туди-сюди, а тут сидять за столиками. 

Що ж, посвідчення своє мій старий дістав. Вони прислали його без зайвих слів, і він кілька разів виїжджав. В Ам’єн, у провінцію і далі, але постійної роботи так і не знайшов. Усі його любили, і хоч коли б я зайшов до кав’ярні перед обідом, завжди з ним хтось випивав, бо мій старий не був такий скупий, як ті жокеї, які заробили перший долар на Всесвітній виставці у Сент-Луїсі у дев’ятсот четвертому. Так казав мій старий, коли хотів подразнити Джорджа Бернса. Але коней моєму старому ніхто чомусь не хотів давати. 

Ми щодня їздили з Мезона туди, де відбувалися перегони, і то були найвеселіші дні. Я зрадів, коли коні повернулися наприкінці літа з Довілля. Хоч то й значило, що більше не погуляєш у лісі, бо ми весь час їздили до Енґена, Трамбле чи Сен-Клу спостерігати за перегонами з трибун для тренерів і жокеїв. Ті веселі поїздки з усією ватагою багато чого навчили мене про перегони. 

Пам’ятаю, як ми їздили одного разу до Сен-Клу. Там відбувалися великі перегони з сімома заїздами і призом у двісті тисяч франків, фаворитом був Ксар. Ми з моїм старим пішли до загону подивитися на коней — таких я ще ніколи не бачив. Той Ксар — красивий, великий, золотаво-жовтий скакун, якому б тільки мчати уперед. Я ще ніколи такого не бачив. Його водили довкола загону, він схилив голову, а коли проходив повз мене, мені аж у животі похололо, такий він був гарний. Ніколи ще не бачив такого чудесного, стрункого, мов народженого для перегонів коня. Він обходив загін, ступаючи м’яко й обережно, рухався так легко, наче сам знав, що йому робити, не смикав, не ставав на диби і не витріщав очей, як ті коняки на аукціоні, яким чогось підсипали. Натовп був такий щільний, що я більше не побачив того коня, тільки ноги його промайнули і щось жовте; мій старий почав пробиратися крізь юрбу, а я за ним до роздягальні для жокеїв серед дерев, там теж зібрався натовп, але чоловік у котелку, який стояв коло дверей, кивнув моєму старому і ми зайшли всередину. Там було повно людей, вони сиділи, вдягалися, натягували через голову сорочки, а на ноги чоботи, було душно, тхнуло потом і маззю, а знадвору заглядали люди. 

Мій старий пройшов уперед, сів біля Джорджа Ґарднера, який натягував штани, і запитав: 

— Ну що там, Джордже? — звичайним голосом, бо нема змісту випитувати: Джордж як щось знає, то скаже, а як ні — то ні. 

— Він не виграє, — тихо сказав Джордж, нахилившись, щоб застебнути ґудзика внизу на штанах. 

— А хто ж? — запитав мій старий, нахиляючись і собі, щоб ніхто не почув. 

— Керкуббін, — відповів Джордж, — і якщо виграє, лиши пару квитків для мене. 

Мій старий сказав щось до Джорджа звичайним голосом, а той відповів жартома: 

— Ніколи не роби ставки, моя тобі порада. 

Ми вийшли звідти і пробралися через натовп до стофранкового тоталізатора. 

Але я знав, що не все так просто, бо Джордж їхав на Ксарі. По дорозі мій старий узяв жовту табличку зі ставками, і там було написано, що за Ксара дають тільки 5 до 10, за Сефізідота — 3 до 1, а за Керкуббіна — п’ятого у списку — 8 до 1. Мій старий поставив п’ять тисяч на Керкуббіна на перемогу й тисячу на призове місце, і ми обійшли трибуну, щоб піднятися сходами і знайти собі місце, з якого стежити за перегонами. 

Нас тиснули з усіх боків, спочатку вийшов чоловік у довгому сюртуку, сірому циліндрі й з батіжком у руках, а за ним один за одним повиходили коні: жокеї сиділи верхи, а конюхи, тримаючи ліворуч і праворуч вуздечки, вели їх уперед. Першим ступав той великий золотаво-жовтий кінь — Ксар. Спочатку він не здавався таким великим, аж поки в очі не впадали його довгі ноги і те, як міцно він збудований і як рухається. Ох, такого коня я ще ніколи не бачив. У сідлі сидів Джордж Ґарднер, і вони рухалися поволі за чоловіком у сірому циліндрі, який ішов, мов на цирковому манежі. Позаду Ксара, що м’яко ступав, відблискуючи жовтим на сонці, йшов випещений вороний кінь з гарною головою, на ньому їхав Томмі Арчібальд; а за вороним тягнулася вервечка ще з п’яти коней, які повільно пройшли повз трибуни й pesage[18]. Мій старий сказав, що вороного звати Керкуббін, я придивився до нього уважніше — гарний кінь, нема що казати, але з Ксаром йому не зрівнятись. 

Коли Ксар проходив повз трибуни, всі його радісно вітали, чудесний кінь. Процесія пройшла другим боком, повз pelouse[19], а тоді повернулась до нашого краю, і чоловік, що мов зійшов із циркового манежу, сказав конюхам відпустити коней одного за одним, аби вони пробігли галопом повз трибуни до старту і всі їх добре роздивились. Ледве вони добігли до старту, як прозвучав гонг, і ось вони вже по той бік поля, скачуть, збившись докупи, і огинають свій перший поворот, наче іграшкові конячки. Я спостерігав за ними через бінокль, Ксар добряче відстав, першим ішов один із гнідих. Вони повернули й промчали мимо, Ксар пас задніх, минаючи нас, а той Керкуббін плавно біг попереду. Ох, нема нічого гіршого, як вони минають тебе, а ти потім дивишся, як вони скачуть все далі й далі, все меншають і меншають, потім збиваються в купу на поворотах, а тоді вириваються на пряму, і ти ледь стримуєшся, щоб не вилаятись. Нарешті вони востаннє повернули й вийшли на пряму, а той Керкуббін вирвався далеко вперед. Усі розгубились і здивовано бурмотіли «Ксар… Ксар», а коні бігли по прямій, аж тут щось вирвалось із табуна й промчало повз мій бінокль, наче жовта блискавка з кінською головою, і всі зарепетували, мов несповна розуму: «Ксар! Ксар!». Я ще не бачив, щоб хтось так летів уперед, як Ксар, — він наздогнав Керкуббіна, який мчав так швидко, як усякий вороний, коли жокей цвьохкає його щосили батіжком; на мить вони зрівнялися голова до голови, хоч Ксар, здавалося, мчав удвічі швидше, так він далеко стрибав, витягнувши уперед голову, і стовп вони теж минули голова до голови, але коли виставили номери, першою була двійка, а це означало, що виграв Керкуббін.