Эрнест Хемингуэй – Чоловіки без жінок та інші оповідання (страница 13)

— Такі собі, — визнав Ретана. 

— Мені потрібен бодай один хороший, — сказав Мануель. 

— То найми собі, — мовив Ретана. — Знайди і найми. 

— За такі гроші я нікого не знайду, — зауважив Мануель. — Як я можу найняти собі квадрилью за шістдесят дуро? 

Ретана мовчки глянув на Мануеля з того боку великого стола. 

— Ви ж знаєте, що мені потрібний хоча б один хороший пікадор, — наполягав Мануель. 

Ретана далі мовчав, здалеку розглядаючи Мануеля. 

— Так не робиться, — сказав Мануель. 

Ретана міряв його поглядом, відхилившись на спинку крісла, — розглядав так, наче сидів далеко від нього. 

— У мене є свої пікадори, — сказав він. 

— Ага, — відповів Мануель. — Знаю я ваших пікадорів. 

Ретана не усміхнувся. Мануель зрозумів, що розмову закінчено. 

— Я хочу рівних шансів, ото й усе, — пояснив Мануель. — Коли виходиш на арену, хочеться приборкати бика. А для цього потрібен всього один хороший пікадор. 

Він говорив до чоловіка, який більше його не слухав. 

— Хочеш когось іншого, — сказав Ретана, — то найми собі. На арені працюватиме наша квадрилья. Можеш привести скільки завгодно своїх пікадорів. Клоунада закінчиться о пів на одинадцяту. 

— Добре, — відповів Мануель. — Якщо ви так кажете, то хай буде. 

— Кажу, — повторив Ретана. 

— Тоді до завтра, — промовив Мануель. 

— До завтра, — відповів Ретана. 

Мануель узяв валізу й вийшов. 

— Двері зачини, — гукнув Ретана. 

Мануель обернувся. Ретана сидів, схилившись над якимись паперами. Мануель потягнув до себе двері, поки не клацнув замок. 

Він спустився сходами і вийшов на гарячу, залиту сонцем вулицю. Надворі стояла немилосердна спека, сонячні промені відбивалися від білих будинків й боляче жалили очі. Він рушив затіненим боком крутої вулички у бік майдану Пуерта-дель-Соль. Затінок здавався чистим і прохолодним, як гірський струмок. На перехресті на нього зненацька хвилею накотилась спека. Серед перехожих Мануель не побачив жодного знайомого обличчя. 

Перед самим Пуерта-дель-Соль він звернув до кав’ярні. 

Усередині було тихо. За столиками вздовж стіни сиділо кілька чоловіків. За одним із них четверо грали в карти. Майже всі сиділи, спершись об стіну, і курили; на столиках перед ними стояли порожні чарки й горнятка з-під кави. Мануель перейшов через довгу залу до кімнатки у глибині. За столиком у кутку спав якийсь чолов’яга. Мануель сів за сусідній столик. 

Прийшов кельнер і зупинився біля Мануеля. 

— Ви не бачили Суріто? — запитав його Мануель. 

— Заходив перед обідом, — відповів кельнер. — І прийде знову не раніше п’ятої. 

— Принесіть мені каву з молоком і чарку коньяку, — попросив Мануель. 

Кельнер повернувся з тацею, на якій стояла велика склянка для кави і чарка. У лівій руці тримав пляшку коньяку. Він поставив тацю на стіл — хлопчик, який прийшов слідом за кельнером, налив у склянку кави й молока із блискучих кавника й молочника з довгими ручками. 

Мануель скинув капелюха, і кельнер помітив на його голові пришпилену до маківки косичку. Наливаючи коньяк у чарку біля склянки з кавою, він підморгнув хлопчикові. Той зацікавлено глянув на бліде обличчя Мануеля. 

— Будете тут виступати? — запитав кельнер, закорковуючи пляшку. 

— Буду, — відповів Мануель. — Завтра. 

Кельнер далі стояв коло столика, притискаючи пляшку до стегна. 

— Під час клоунади? — запитав він. 

Хлопчик присоромлено відвів очі убік. 

— Ні, в основній програмі. 

— А я думав, що виступатимуть Чавес з Ернандесом, — зауважив кельнер. 

— Ні. Буду я і ще один. 

— Хто саме? Чавес чи Ернандес? 

— По-моєму, Ернандес. 

— А з Чавесом що сталося? 

— Він поранений. 

— Хто вам таке сказав? 

— Ретана. 

— Гей, Луї! — крикнув кельнер у сусідню залу. — Чавес поранений! 

Мануель зняв обгортки з кубиків цукру й кинув їх у каву. Розмішав і випив усю до останньої краплі — солодка й гаряча, вона зігріла його порожній шлунок. Потім вихилив чарку коньяку. 

— Ще одну, будь ласка, — сказав кельнерові. 

Той відкоркував пляшку і налив повну чарку, аж вихлюпнулося на блюдце. До столика підійшов ще один кельнер. Хлопчик, який наливав каву, пішов геть. 

— Чавес сильно поранений? — запитав Мануеля другий кельнер. 

— Не знаю, — відповів Мануель. — Ретана не сказав. 

— Бо йому наплювати, — мовив високий кельнер. Мануель його раніше не бачив. Мабуть, щойно підійшов. 

— Тут так заведено: як працюєш на Ретану, то й горя не знаєш, — сказав високий кельнер. — А як ні, то ліпше йди і відразу пусти собі кулю в лоба. 

— Правду кажеш, — докинув другий кельнер, який підійшов пізніше. — Так воно і є. 

— А хіба не так? — запитав високий кельнер. — Я добре знаю, що то за один. 

— Подумай тільки, що він зробив з Вільяльти, — сказав перший кельнер. 

— І не тільки з нього, — додав високий. — А з Марсьяла Лаланду? А з Насьйоналя? 

— І не кажи, — погодився коротун. 

Мануель глянув на тих двох, що стояли й балакали біля його столика. Він уже випив другу чарку коньяку. Вони про нього забули. Він їх не цікавив. 

— Ви бачили те стадо верблюдів? — не вгавав високий кельнер. — А того Насьйоналя-другого? 

— Я бачив його минулої неділі, — сказав перший. 

— Справжня жирафа, — докинув коротун. 

— А що я вам казав? — промовив високий кельнер. — І то все хлопаки Ретани. 

— А налийте мені ще одну чарку, — втрутився Мануель. Поки кельнери теревенили, він вилив коньяк, який вихлюпнувся у блюдце, назад до чарки й уже випив. 

Кельнер, який підійшов до нього першим, машинально наповнив його чарку, і всі троє, балакаючи, вийшли з кімнати.