Эрин Хантер – На волю! (страница 2)
Тіні хиталися, і по скелях звідусюди підкрадалися гнучкі темні постаті. Голі пазурі поблискували у місячному сяйві. Насторожені очі спалахували бурштином. І тоді, ніби за мовчазним сигналом, створіння підскочили одні до одних, і за мить скелі кишіли котами, які борюкалися і верещали.
Посеред цієї хутряно-пазурної галабурди великий смугастий кіт пришпилив до землі бурого супротивника і тріумфально підняв голову.
— Дубосерде! — прошипів смугастий. — Як ти смієш полювати на нашій території? Сонячні Скелі належать Громовому Кланові!
— Відсьогодні, Тигрокігтю, вони стануть ще одним ловищем Річкового Клану! — різко відповів бурий кіт.
З берега долинув попереджувальний клич, пронизливий і тривожний:
— Стережіться! До Річкового Клану наближається підмога!
Тигрокіготь обернувся і побачив лискучі мокрі тіла, що висковзали з води під скелями. Промоклі воїни Річкового Клану тихо і швидко піднялися берегом і кинулися в бій, навіть не зупинившись, аби обтруситися від води.
Смугастий кіт люто глянув на Дубосерда:
— Може, ви і плаваєте, як видри, але тобі та твоїм воякам не місце в цих лісах!
Він вищирився, показуючи зуби, поки кіт борюкався під ним.
Відчайдушний крик кішки з Громового Клану пролунав над полем битви. М’язистий кіт з Річкового Клану вклав брунатну войовницю прямо на живіт. Він припав до її шиї своїми щелепами, з яких досі стікала річкова вода.
Тигрокіготь почув крик і відпустив Дубосерда. Одним могутнім стрибком він збив ворожого воїна з кішки.
— Швидше, Мишошубко, тікай! — наказав він і обернувся до кота, який їй загрожував. Мишошубка зіп’ялася на лапи, здригнувшись від болю, який розходився із глибокого порізу на її плечі, і побігла геть.
Позаду неї кіт з Річкового Клану розпанахав ніс Тигрокігтеві, і той зашипів від люті. Кров на мить засліпила його, але він не звернув на це уваги і кинувся до ворога, впиваючись зубами в його задню лапу. Кіт з Річкового Клану заверещав і вирвався на волю.
— Тигрокігтю! — закричав воїн із лисячо-рудим хвостом. — Це все марно! Воїнів з Річкового Клану надто багато!
— Ні, Рудохвосте. Громовий Клан ніколи не зазнає поразки! — вигукнув Тигрокіготь, перестрибнувши на бік Рудохвоста. — Це наша територія!
Кров стікала по його широкій чорній морді, і він нетерпляче потряс головою, розбризкуючи багряні краплини по камінню.
— Громовий Клан не забуде твоєї відваги, Тигрокігтю, але ми не можемо дозволити собі втрачати воїнів, — наполягав Рудохвіст. — Синьозірка ніколи б не змусила свою армію битися проти стількох ворогів. Ми ще матимемо нагоду помститися за цю поразку.
Він спокійно зустрів бурштиновий погляд Тигрокігтя, подався назад і застрибнув на брилу біля лісу.
— Відступаймо, Громовий Клане! Відступаймо! — кричав він. Раптом його воїни ухилилися й визволилися від своїх супротивників. Вертячись і звиваючись, вони позадкували до Рудохвоста. На мить коти з Річкового Клану спинилися, збиті з пантелику. Невже вони так легко виграли цю битву? Дубосерд видав тріумфальний клич. Як тільки його почули воїни Річкового Клану, вони підвищили голос і приєдналися до переможного завивання свого воєводи.
Рудохвіст глянув на своїх вояків. Змахом хвоста він подав сигнал, і Громовий Клан пірнув за дальній схил Сонячних Скель, зникаючи поміж дерев.
Тигрокіготь замикав ходу. На краю лісу він зупинився, вагаючись, і обернувся на закривавлене поле битви. Його лице було похмуре, а очі злісно зіщулилися. Він повернувся і зник за деревами услід за своїм Кланом.
На покинутій галявині самотньо сиділа стара сіра кішка, заглядаючи у чисте нічне небо. У тінях навколо неї було чути розмірене дихання сплячих котів.
Невелика плямиста кицька виринула з темного кутка, ступаючи швидко і беззвучно.
Сіра кішка кивнула їй.
— Як Мишошубка? — пронявкала вона.
— Її рани глибокі, Синьозірко, — відповіла плямиста кішка, вмощуючись на траві. — Але вона молода і сильна; вона швидко видужає.
— А як щодо інших?
— Вони теж усі швидко оклигають.
Синьозірка зітхнула.
— Наше щастя, що ми не втратили жодного воїна. Ти дуже талановита медикицька, Плямолистко.
Вона знову підвела голову і почала розглядати зорі.
— Я дуже стурбована сьогоднішньою поразкою. Громовий Клан ще жодного разу не був розбитий на власній території, відколи я стала провідницею, — промурчала вона. — Настали скрутні часи для нашого Клану. Сезон новолисту вже закінчується, а кошенят народжується дедалі менше. Громовому Кланові потрібно більше воїнів, якщо нам судилося вижити.
— Але ж рік лише починається, — спокійно зауважила Плямолистка. — З’явиться більше кошенят, коли настане зеленлист.
Сіра кішка стенула широкими плечима.
— Можливо. Але підготовка молодих воїнів забирає багато часу. Якщо Громовий Клан хоче захистити свою територію, йому потрібні нові воїни якнайшвидше.
— Ти просиш Зоряний Клан про відповіді? — м’яко пронявчала Плямолистка, стежачи за поглядом Синьозірки і дивлячись на широку смугу зірок, що блищали на темному небі.
— У такі часи, як зараз, нам потрібна мудра порада стародавніх вояків. Чи промовляв до тебе Зоряний Клан? — запитала Синьозірка.
— Ні, уже кілька місяців, Синьозірко.
Раптово яскрава зірка впала над верхівками дерев. Хвіст Плямолистки здригнувся, а хутро на її спині настовбурчилося.
Синьозірка нашорошила вуха, але залишилася тихо сидіти, поки Плямолистка вдивлялася вгору.
За кілька секунд Плямолистка опустила голову й обернулася до Синьозірки.
— Це було повідомлення від Зоряного Клану, — промурчала вона. Її погляд став холодний. — Лише вогонь може врятувати наш Клан.
— Вогонь? — повторила Синьозірка. — Але всі без винятку Клани бояться вогню! Як він може нас врятувати?
Плямолистка похитала головою.
— Я не знаю, — визнала вона. — Але це знак, який мені вирішив подати Зоряний Клан.
Провідниця Громового Клану подивилася своїми блакитними очима на медикицьку.
— Ти ніколи раніше не помилялася, Плямолистко, — нявкнула вона. — Якщо Зоряний Клан дав знак, то так і має бути. Вогонь врятує наш Клан.
Розділ 1
Було дуже темно. Рудько відчував близьку присутність
Раптом повз нього промайнула сіра блискавиця. Рудько завмер, прислухаючись.
Хтось ховався серед листя менш ніж за два хвости від нього. Рудько знав, що це миша — чув швидкий-швидкий стукіт її маленького серця. Він ковтнув, тамуючи буркотіння в животі. Скоро він утамує і голод.
Рудько повільно припав до землі, приготувавшись до атаки. Він стояв проти вітру від миші.
Знав, що вона нічогісінько не підозрює. Востаннє перевіривши позицію своєї жертви, Рудько різко присів на задні лапи і стрибнув, здійнявши довкола себе вихор опалого листя.
Миша кинулася до сховку, до нори, виритої в землі. Але Рудько опинився там раніше. Він здійняв її в повітря, підчепивши безпомічну істоту своїми гострими гачкуватими пазурами, і, описавши лапою дугу, кинув на вкриту листям землю. Миша впала приголомшена, але жива. Вона спробувала втекти, але Рудько знову схопив її. Він ще раз підкинув мишу — цього разу вона відлетіла трохи далі. Миша змогла проповзти ще кілька мишачих кроків, перш ніж Рудько остаточно її наздогнав.
Раптом неподалік почувся рик. Рудько озирнувся — тим часом миша змогла виборсатися з його пазурів. Коли Рудько знову звернув на неї свою увагу, то побачив уже, як вона стрілою мчить серед сплутаного коріння.
Розлючений Рудько припинив полювання. Він бігав колами, його зелені очі палали — він мусить знайти джерело звуку, через яке втратив здобич. Звук повторювався дедалі частіше, став знайомим. Кіт примружив очі.
Ліс зник. Рудько лежав посеред спечної, задушливої кухні, згорнувшись клубочком на своєму ліжку. Сяйво місяця проникало крізь вікно, відкидаючи тіні на гладеньку тверду підлогу. Звук виявився лише шурхотінням твердих, сухих гранул корму, який насипали у миску. Допіру Рудько просто снив.
Піднявши голову, він сперся щокою на бильце ліжка. Нашийник неприємно натирав шию. Уві сні він відчував, як свіже повітря куйовдить його шерсть там, де її зазвичай притискав нашийник. Рудько перевернувся на спинку, досмаковуючи останні миті сну. Він досі ще відчував запах миші. Це вже втретє від повні йому снився такий сон, і щоразу миша втікала від його лапи.
Він облизнувся. Зі свого ліжка відчував пісний запах їжі. Господарі завжди наповнювали його миску, перш ніж лягати спати. Сухий запах геть розвіяв теплі аромати його сну. Але шлунок і справді голодно бурчав, тож Рудько струсив із себе сонливість і побрів через кухню до своєї вечері. Їжа смакувала сухо і прісно. Рудько знехотя проковтнув ще трохи корму. Відвернувся від миски з їжею і пішов геть, протиснувшись крізь котячі дверцята. Він сподівався, що запахи саду повернуть йому відчуття зі сну.
Назовні яскраво сяяв місяць. Рудько прокрадався вздовж доглянутого садочка осяяною зорями доріжкою, всипаною гравієм, відчуваючи під лапами холодні й гострі камінці. Він справив свої потреби під великим кущем із лискучим зеленим листям і важкими пурпуровими квітами. Їх солодкий запах наповнював усе повітря довкола, тож кіт закопилив губу, намагаючись дістати той запах зі своїх ніздрів.