Эрин Хантер – Ліс таємниць (страница 5)

Коли віче добігло кінця, Вогнесерд роззирнувся в пошуках Сіросмуга. Щоб знайти Круколапа, їм слід вирушати негайно, поки інші Громові коти були ще в лощовині й не побачили, в якому напрямку вони зникли.

Вогнесерд перехопив винуватий погляд Прудколапа — учня Довгохвоста. Новак сидів посеред гурту молодих котів із Тіньового Клану. Іншим разом Вогнесерд гукнув би його, наказавши відшукати наставника та рушати з ним додому, але зараз йому хотілося якомога швидше знайти Сіросмуга. Він забув про Прудколапа, щойно побачив, як друг прямує йому назустріч. Поблизу не було ані сліду Срібнострумки.

— Ось ти де! — гукнув Сіросмуг, сяйнувши своїми жовтими очима.

Вогнесерд бачив, що Зборище сподобалось його товаришу, хоч той навряд чи слухав багато балачок.

— Готовий? — нявкнув він до Сіросмуга.

— Маєш на увазі піти зустрітися з Круколапом?

— Не так голосно! — зашипів Вогнесерд, стривожено роззираючись.

— Так, готовий, — уже тихіше нявкнув Сіросмуг. — Хоч і не скажу, що мені аж кортить. Проте я ладен на все, аби скинути собі з хвоста Тигрокігтя. Чи ти маєш кращі ідеї?

Вогнесерд похитав головою.

— Це єдиний варіант.

Лощовина досі кишіла котами, які тепер ладналися рушати на всі чотири сторони. Ніхто, здається, не звернув уваги на Вогнесерда і Сіросмуга. Друзі вже майже вилізли угору схилом, що вів до височин Вітряного Клану, аж тут позаду них пролунав нявкіт:

— Агов, Вогнесерде! Куди це ти?

То була Піскошторма.

— Ем… — Вогнесерд безпорадно глянув на Сіросмуга. — Ми підемо кружним шляхом, — на ходу вигадував він. — Вояк із Вітряного Клану розповів нам про кролячий садок просто біля наших угідь. Хотілося б принести додому трохи свіжини.

Раптово Вогнесерд збагнув, що Піскошторма може запропонувати свою допомогу, тому швиденько додав:

— Ти ж передаси Синьозірці, якщо вона запитає, куди ми поділися?

— Звісно, — позіхнула Піскошторма, демонструючи гострі білі зуби. — Я буду уявляти, як ти ганяєшся за кроликами, коли вляжуся собі в гарному теплому гніздечку!

Махнувши на прощання хвостиком, вона рушила геть. Вогнесерд відчув неабияке полегшення, хоч йому й неприємно було брехати.

— Ходімо, — нявкнув він Сіросмугові. — Поки нас іще хтось не помітив.

Двоє молодих вояків шугнули під кущі й попрямували вгору схилом. На верхівці Вогнесерд на мить затримався, роззираючись і перевіряючи, чи ніхто часом не йде за ними назирці. Тоді вони із Сіросмугом проминули гребінь улоговини й помчали в напрямку трясовини, за якою стояла ферма Двоногів.

«Це єдиний спосіб», — знай повторював собі Вогнесерд, біжучи вперед. Він мусив дізнатися правду. Не лише заради Рудохвоста і Круколапа, але заради усього Клану. Тигрокігтя треба спинити… перш ніж йому випаде нагода вбити ще когось.

Розділ 2

Вогнесерд обережно принюхався до стежки. Сніг був прим’ятий, на ньому були сліди Двоногів. У їхньому гнізді світилися вогні, десь неподалік було чутно собачий гавкіт. Вогнесерд пам’ятав розповідь Ячменя про те, що Двоноги спускають своїх псів із ланцюгів на ніч. Але сподівався, що їм із Сіросмугом вдасться знайти Круколапа до того, як їх помітять.

Сіросмуг прослизнув крізь огорожу й підійшов ближче. Морозяний вітер притискав попелясте хутро вояка до тіла.

— Чуєш що-небудь? — запитав він.

Вогнесерд підвів голову, щоб понюхати повітря, і майже відразу вловив запах, який шукав, — слабкий, але знайомий. Круколап!

— Сюди, — нявкнув він.

Кіт плазував стежиною, під його лапами хрумтіла паморозь. Він крадькома йшов за запахом до щілини під дверима стодоли, де прогнила деревина.

Вогнесерд принюхався знову, вдихаючи аромат сіна і сильний, свіжий запах котів.

— Круколапе? — прошепотів він і, оскільки не почув відповіді, повторив голосніше: — Круколапе?

— Вогнесерде, це ти? — почувся здивований голос з-за дверей.

— Круколапе! — Вогнесерд протиснувся у щілину, радий сховатися від вітру. Від запахів, які долинули до нього, у вояка потекла слинка. Він зачув мишу! Крізь маленьке вікно під стелею тьмяно пробивалося місячне сяйво. Коли очі звикли до темряви, Вогнесерд побачив чорного кота, який стояв за кілька хвостів від нього.

Його товариш виглядав ще гладшим і вгодованішим, ніж тоді, коли вони востаннє бачилися. Вогнесерд усвідомив, яким миршавим й обшарпаним виглядає порівняно з ним.

Круколап щасливо замуркотів, підійшов до Вогнесерда і доторкнувся носом до його носа.

— Ласкаво просимо, — нявкнув він. — Радий вас бачити.

— Раді тебе бачити, — відповів Сіросмуг, протискаючись крізь щілину під дверима услід за Вогнесердом.

— Ви провели котів Вітряного Клану до їхнього табору живими-здоровими? — спитав Круколап. Вогнесерд і Сіросмуг ночували в нього під час своєї подорожі з Вітряним Кланом.

— Так, — нявкнув Вогнесерд, — але це довга історія. Ми не можемо…

— Що відбувається?

Вогнесерд почув голос іншого кота неподалік. Він крутнувся, прищуливши вуха, готовий до бою, якби новоприбулий їм чимось загрожував. Але це був Ячмень, чорно-білий самітник, який охоче прийняв до себе Круколапа.

— Привіт, Ячменю, — пронявчав Вогнесерд. — Нам потрібно поговорити з Круколапом.

— Та я зрозумів, — нявкнув Ячмінь. — Це мусить бути щось важливе, якщо ви прийшли аж сюди через болота в таку погоду.

— Саме так, — погодився Вогнесерд. Він поглянув на колишнього новака Громового Клану, і його ніби мокрим рядном накрило від усвідомлення нагальності їхньої справи. — Круколапе, не можна гаяти часу.

Круколап виглядав збентеженим.

— Ти знаєш, що ми можемо говорити скільки завгодно.

— Тоді я вас залишу, — запропонував Ячмінь. — Не соромтеся, полюйте, як удома. Тут багацько мишей.

Він дружньо кивнув гостям і протиснувся надвір крізь щілину.

— Полювати? Справді? — нявкнув Сіросмуг.

Вогнесерд відчув, як у нього замлоїло в животі.

— Звісно, — відповів Круколап. — Чом би вам спочатку не поїсти? Тоді зможете мені розповісти, чому прийшли.

***

— Я знаю, що Тигрокіготь убив Рудохвоста, — наполягав Круколап. — Я був там і бачив, як він це зробив.

Троє котів влаштувалися на сіні у стодолі Двоногів. Полювання не зайняло багато часу. Після того як воякам доводилося шукати здобич у засніженому лісі, стодола здавалася їм котячим раєм. Тепер Вогнесерд зігрівся та наївся. Йому хотілося б скрутитися клубочком і заснути у м’якому пахучому сіні, але він знав, що треба поговорити з Круколапом негайно. Вони із Сіросмугом повинні повернутися в табір до того, як їхню відсутність помітять.

— Розкажи нам все, що ти пам’ятаєш, — попросив Вогнесерд, глянувши на Сіросмуга, який підбадьорливо кивнув Круколапові.

Очі чорного кота потемніли, коли він подумки перенісся до битви на Сонячних Скелях. Вогнесерд помітив, що його впевненість потрохи вгасала. Круколап розчинився у спогадах, знову переживаючи страх і тягар того, що йому було відомо.

— Мене поранили у плече, — почав він, — а Рудохвіст (тоді він був воєводою) сказав мені заховатися в ущелині, поки не буде безпечно звідти вийти. Я вже було кинувся до укриття, аж побачив, як Рудохвіст атакує Річкового кота. Думаю, це був вояк на ім’я Каменешуб. Наш воєвода збив Каменешуба з лап і, судячи з усього, планував увігнати в нього ікла.

— Чому ж він цього не зробив? — втрутився Сіросмуг.

— Раптом казна-звідки прибіг Дубосерд, — пояснив Круколап. — Він схопив Рудохвоста зубами за карк і відтягнув від Каменешуба. — Голос оповідача затремтів від напруги. — Каменешуб утік.

Чорний кіт замовк, несвідомо притискаючись до землі, ніби був наляканий чимось.

— Що було далі? — м’яко заохотив його Вогнесерд.

— Рудохвіст гаркнув на Дубосерда й запитав, чи Річкові коти настільки слабкі, що не можуть битися самі за себе. Рудохвіст був хоробрий, — додав Круколап. — Воєвода Річкового Клану був удвічі більший за нього. А тоді… тоді Дубосерд сказав дивну річ: «Жоден Громовий кіт не зачепить Каменешуба».

— Що? — жовті очі Сіросмуга звузилися. — Це не має сенсу. Ти впевнений, що все правильно почув?

— Так, — наполягав Круколап.

— Але Клани воюють весь час, — нявкнув Вогнесерд. — Що такого особливого в Каменешубові?

— Не знаю, — знизав плечима Круколап, ніби ухиляючись від їхніх доскіпливих запитань.