Эрин Хантер – Ліс таємниць (страница 32)
Неподалік на рівні важко підводився Орляколап. Шерсть у нього на плечі була геть розтріпана, шубка закаляна пилюкою і кров’ю, але його очі палали.
— Ти молодець, — нявкнув Вогнесерд. — Ти бився як вояк.
Очі новака засяяли ще яскравіше.
Тим часом добряче пошарпані Громові коти обступили Синьозірку. Всі вони були брудні, стікали кров’ю і виглядали настільки ж виснаженими, наскільки виснаженим почувався і сам Вогнесерд. Спершу коти сиділи тихо, понуривши голови. Вогнесерд не відчував тріумфу від їхньої перемоги.
— Ти накликала це на нас! — першим озвався Темносмуг, люто докоряючи провідниці. — Ти змусила залишити Хвостолома, а тепер нас просто пошматували, поки ми намагалися його захистити. Коли вже когось із нас уб’ють заради нього?
Синьозірка, здається, справді стривожилася.
— Я й не думала, що це буде легко, Темносмуже. Але ми мусимо робити те, що вважаємо правильним.
Темносмуг зневажливо кинув у відповідь:
— Заради Хвостолома? Та я його сам за «спасибі» прикінчу!
Ще кілька вояків підтримали його.
— Темносмуже, — Тигрокіготь вийшов із юрби і став біля Синьозірки. — Ти зараз до провідниці говориш. Май повагу.
Якусь хвилю Темносмуг дивився на них обох, а тоді схилив голову. Тигрокіготь обвів усіх котів поглядом, але більше нічого не сказав.
— Вогнесерде, сходи приведи Жовтоіклу, — нявкнула Синьозірка.
Вояк повернувся в напрямку до кубла медикицьки, але вона й сама вже поспішала галявиною. За нею, намагаючись не відставати, шкандибала Попелапка. Обидві кішки негайно почали оглядати поранених вояків, відбираючи тих, кому потрібне було невідкладне лікування. Вогнесерд, чекаючи своєї черги, помітив кота, який щойно увійшов до табору. То був Сіросмуг. Його хутро було прилизане і чисте, у роті він тримав кілька шматків свіжини.
Перш ніж Вогнесерд устиг навіть поворухнутися, Тигрокіготь відійшов від Попелапки й перестрів Сіросмуга на середині галявини.
— І де ж ти був? — суворо запитав воєвода.
Сіросмуг виглядав геть ні в сих ні в тих. Він поклав на землю свіжину і нявкнув:
— Полював. Мамцю рідна, що тут трапилось?
— А на що це схоже? — пирхнув Тигрокіготь. — Вітряний і Тіньовий Клани напали, намагаючись захопити Хвостолома. Нам кожен вояк був потрібен, але тебе не було. То де ж ти вештався?
«Зі Срібнострумкою», — подумки відповів Вогнесерд. Він дякував Зореклану за те, що Сіросмуг принаймні приніс трохи здобичі, тож це могло пояснити його відсутність у таборі.
— Ну звідки я мав знати, що тут відбувається? — уже трохи роздратовано відповів Сіросмуг воєводі. — Чи треба питати твого дозволу?
Вогнесерда пересмикнуло. Сіросмугові варто було б подумати двічі, перш ніж провокувати Тигрокігтя.
Тигрокіготь загарчав:
— Як на мене, вас тут надто часто не буває — що тебе, що Вогнесерда.
— Ану зачекай! — не зміг не втрутитися Вогнесерд. — Я був тут, коли ці коти напали. І то не Сіросмугова провина, що його не було.
Тигрокіготь холодно глянув на Сіросмуга, тоді на Вогнесерда.
— Ви там обережніше, — кинув він. — Бо я за вами наглядаю — за вами обома.
Воєвода повернувся і побрів до Попелапки.
— Ніби мене це хвилює, — пробурмотів Сіросмуг, уникаючи дивитися Вогнесердові в очі.
Поки сірий вояк відносив свою здобич на купу свіжини, Вогнесерд побрів до Жовтоіклої, щоб і його рани полікували.
— Гм-гм! — прогарчала Жовтоікла, оглянувши його оком професіонала. — Якби з тебе повисмикували ще трошки шерсті, ти був би схожим на вугра. Але жодна рана не глибока. Житимеш.
Попелапка підійшла до нього із клубком павутини і притиснула його до подряпини над оком. Тоді лагідно торкнулась до носа Вогнесерда.
— Ти дуже хоробрий, — прошепотіла вона.
— Не надто, — засоромився Вогнесерд. — Ми всі робили те, що повинні були робити.
— Але й це нелегко, — несподівано гаркнула Жовтоікла. — Я свого часу теж повоювала, я точно знаю. Синьозірко, — продовжила вона, щиро глянувши на провідницю, — дякую тобі. Для мене дуже багато важить те, що ви ризикували життям, захищаючи Хвостолома.
Синьозірка похитала головою.
— Немає за що дякувати, Жовтоікло. Це справа честі.
Стара медикицька схилила голову. Тихенько нявкнула:
— Він накликав велику небезпеку на мій названий Клан, і за це я прошу пробачення.
Синьозірка підійшла до неї і заспокійливо лизнула її шубку. В ту мить у її очах був такий вираз, який буває у мами, що втішає своє вередливе кошеня. І тут Вогнесерд пригадав, як у ніч після Зборища провідниця йшла крізь ліс, а місячне світло грало на трьох сріблястих шубках — Синьозірки, Мрячконіжки і Каменешуба.
Вогнесердові зненацька забракло повітря. Чи справді він бачив те, що бачив? Троє котів були настільки схожими, наче
Чи може бути таке, що кошенята Синьозірки не загинули? Чи може бути, що Мрячконіжка та Каменешуб — втрачені діти провідниці Громового Клану?
Розділ 21
Щойно Попелапка закінчила обробляти Вогнесердові рани, як він одразу ж рушив до Сіросмуга. Друг сидів у вояцькому кублі, а погляд його золотавих очей був геть стурбований.
Коли Вогнесерд прослизнув досередини, він підвів голову.
— Мені шкода, — мовив Сіросмуг. — Я знаю, що мав бути в таборі. Але я
Вогнесерд зітхнув. На мить він пошкодував, що не може поділитися з товаришем підозрами стосовно Мрячконіжки та Каменешуба. Але Вогнесерд і сам розумів, що Сіросмугові зараз не до цього, йому є чим перейматися.
— Усе гаразд, Сіросмуже. Будь-хто міг опинитися на твоєму місці. Але раджу тобі найближчі кілька днів сидіти в таборі, як приклеєному, щоб Тигрокіготь це бачив.
Сіросмуг байдуже колупався в купці моху. Вогнесерд здогадався, що він уже домовився ще раз зустрітися зі Срібнострумкою.
— Я тут тобі дещо хотів сказати, — нявкнув рудий вояк, розсудивши, що не варто через це сваритися. — Про Орляколапа.
Вогнесерд швидко переповів, як вони з новаком раненько пішли тренуватися і як Орляколап ще здалеку зачув нападників.
— І він дуже відважно бився, — відзначив Вогнесерд. — Гадаю, час йому стати вояком.
Сіросмуг муркнув — він був не проти.
— Синьозірка вже знає?
— Ще ні. Ти ж виховник Орляколапа. Ти повинен його висунути.
— Але ж мене тут не було.
— Це неважливо, — Вогнесерд штурхнув свого друга. — Ходімо, треба зараз же поговорити із Синьозіркою.
Провідниця Громового Клану, як і більшість вояків, досі сиділа на галяві. Жовтоікла і Попелапка все так само розносили павутину від кровотечі та макові зерна від болю. Ряболиця вивела своїх кошенят назовні — глянути, що відбувається. Тож Хмарко уже сновигав галявиною, діймаючи кожного першого вояка питаннями про битву. Орляколап теж був на галявині. Вогнесерд глянув на новака, який саме вмивався, і з полегшенням відзначив, що його не дуже поранили.
Друзі рушили прямо до Синьозірки. Вогнесерд розповів їй про неабиякі вмілості, які виявив Орляколап, та про його хоробрість у бою.
— Завдяки Орляколапу ми були хоч якось попереджені про напад, — нявкнув він.
— Ми думаємо, пора йому стати вояком, — додав Сіросмуг.
Синьозірка замислено кивнула:
— Я теж так гадаю. Орляколап сьогодні проявив себе з найкращого боку.
Провідниця підвелася, стала посеред котів і голосно мовила:
— Нехай усі коти, здатні спіймати собі здобич, зберуться під Високим Каменем на віче Клану.