Эрин Хантер – Ліс таємниць (страница 31)

Кіт пригнувся і поплазував до птаха. Дрізд уже вицупив черв’яка і прийнявся його клювати. Вогнесерд приготувався до стрибка.

— Вогнесерде! Вогнесерде!

Різкий нявкіт Орляколапа пронизав тишу навколо. Новак з усіх сил біг до Вогнесерда. Під його лапами хрускотіло торішнє листя. Вогнесерд спробував упіймати дрозда, та сполохана пташка вже злетіла на гілку, панічно клекочучи.

— Що ти собі думаєш? — роздратовано обернувся Вогнесерд до учня. — Я мав упіймати того дрозда! А тепер він так кричить, що всі в лісі вже…

— Вогнесерде! — задихано крикнув Орляколап, зупинившись перед ним. — Вони йдуть! Я почув їхній запах, а потім побачив!

— Чий запах? Хто йде?

Очі Орляколапа округлилися від жаху.

— Тіньовий і Вітряний Клани! — нявкнув він. — Вони прийшли напасти на наш табір!

Розділ 20

— Де вони? Скільки вояків? — одразу запитав Вогнесерд.

— Отам, — Орляколап махнув хвостом у гущавину. — Не знаю скільки. Вони пробираються підліском.

— Добре, — Вогнесерд швидко метикував, намагаючись не зважати на шалене серцебиття. — Біжи до табору. Попередь Синьозірку і Тигрокігтя. Треба, щоб сюди відрядили вояків.

— Гаразд, Вогнесерде, — Орляколап повернувся і кинувся вниз.

Коли він пішов, Вогнесерд заглибився в ліс, із потроєною обережністю пробираючись під арками папоротей. Спершу все наче було тихо, але невдовзі він відчув кислий запах великого гурту котів Вітряного і Тіньового Кланів.

Десь попереду тривожно затьохкала пташка. Вогнесерд заховався за деревом. Він усе ще нікого не бачив, але його шерсть уже наїжачилась від передчуття…

Вояк присів на задні лапи, а тоді стрибнув угору, вчепившись кігтями у стовбур, аж поки дістався нижніх гілок. Там він затих і став спостерігати.

На лісовій долівці було порожньо, ані жучок не пробіжить. Тоді Вогнесерд побачив, як захвилювалася папороть. Зблиснуло й одразу зникло щось біле. За якусь мить із підліску просто під деревом вистромилася темна голова. Вогнесерд упізнав Ночезора.

Тіньовий провідник тихенько нявкнув:

— За мною!

Ночезір вийшов із хащ орляка і кинувся навпростець через смугу відкритої землі. Гурт котів побіг услід за ним. Вогнесерд захвилювався значно сильніше, коли побачив, як їх багато. Чи не всі вояки Вітряного і Тіньового Кланів разом мали напасти на його табір. Вогнесерд помітив там Високозорого і Попелюха, Мертвонога і Короткохвоста, Мокронога і Одновуса, які бігли настільки злагоджено, ніби змалечку разом тренувалися.

Не так давно ці коти билися одне з одним у засніженому Вітряному таборі. Зараз же вони об’єдналися у своїй ненависті до Хвостолома і Громового Клану, що надав йому притулок.

Вогнесерд знав, що йому доведеться з ними битися. Навіть попри те, Вітряні коти були для нього друзями. Вояк повинен стояти за свою провідницю і свій Клан.

Поки Вогнесерд спускався, до нього долинув лютий крик із табору, за яким залунав знайомий голос — Тигрокіготь закликав вояків до бою. Незважаючи на всю свою недовіру до воєводи, Вогнесерд відчув полегшення. Саме зараз Громовий Клан потребував несамовитої хоробрості Тигрокігтя, усіх його вояцьких навичок.

Вогнесерд зліз із дерева, вірніше, зістрибнув на усі чотири лапи, і кинувся в бій, не намагаючись більше ховатися від нападників. Коли він вибіг на узлісся, то побачив, що на схилі всюди шипіли і терзали одне одного коти. Тигрокіготь і Ночезір зійшлися у двобої, люто гамселячи одне одного. Темносмуг повалив на землю якогось Вітряного вояка. Мишошубка, не тямлячись від люті, скочила на Попелюха. Ранньоквітка, Вітряна королева, вчепилася кігтями в бік Довгохвоста, і той, вирвавшись, кинувся униз зі схилу.

Вогнесерд стрибнув просто на Ранньоквітку, відчуваючи, як у його жилах пульсує лють. Якось само собою пригадалося, що він допомагав цій королеві нести її кошеня до табору під час повернення Вітряних котів після вигнання. Коли Вогнесерд приземлився біля киці, вона трохи подалася назад — лише для того, щоб краще замахнутися. Кілька митей вороги пильно дивилися одне на одного. Погляд Ранньоквітки був сповнений гіркоти. Вогнесерд розумів, що вона теж пам’ятає, скільки всього вони звідали разом. Він не міг її вдарити, а королева, вичекавши ще якусь мить, позадкувала і зникла десь у гущавині котів.

Та не встиг Вогнесерд перевести дух, як у нього на бігу влетів інший кіт, збивши його на вологу землю. Громовий вояк марно намагався підвестися. Повернувши голову, він зустрівся з лютим поглядом Короткохвоста. Ще мить — і Тіньовий вояк глибоко впився зубами у Вогнесердове плече. Закричавши від болю, Вогнесерд задніми лапами затопив Короткохвосту в пузо, вириваючи звідти жмутки бурої шерсті. На нього бризнула кров, і Тіньовий вояк, поточившись від болю, побрів геть.

Вогнесерд підвівся і роззирнувся, віддихуючись. Найгарячіша битва зараз перемістилася до підніжжя схилу. Ворожі вояки напирали, явно плануючи увійти до табору. Переважені кількісно, Громові коти не могли більше стримувати їх. І де ж це Синьозірка?

А тоді Вогнесерд побачив її. Провідниця стояла разом із Білоштормом і Порохошубом на вході до табору, готова оборонити його навіть ціною життя. Одновус і Мокроніг уже прорвали оборону Тигрокігтя, і нажаханий Вогнесерд побачив, як Мокроніг кинувся просто до Синьозірки.

Вогнесерд помчав гребенем яру. З усього Громового Клану лише йому та Жовтоіклій було відомо, що Синьозірка проживала вже останнє зі своїх дев’яти життів. Якщо вона загине в цій битві, Громовий Клан втратить провідника.

Опинившись над входом до табору, Вогнесерд стрілою кинувся вниз, заледве торкаючись лапами крутої скелі. Він приземлився і різко загальмував просто в гущавині битви. Не гаючи часу, вояк відразу вчепився зубами в шию Мокронога, відтягуючи його від Синьозірки. Громова провідниця одразу ж кинулась на сірого смугастого кота, аж поки не відігнала його геть.

У запалі битви Вогнесерд разом з іншими опинився майже поруч із входом у табір. Вояк інстинктивно кусав і дряпав, не знаючи навіть, із ким він б’ється. Чиїсь гострі кігті розпанахали йому чоло — очі залило кров’ю. Вогнесерд судомно вдихнув, здавалося, він ось-ось задихнеться від кислих запахів ворогів.

Раптом зовсім поруч крикнула Синьозірка:

— Вони проривають стіну! Всі назад — захищайте табір!

Вогнесерд якось спромігся не впасти, коли хвиля нападників із боєм прорвалася до самого тунелю. Гілки ялівцю шарпали його хутро, мов ворожі пазури. Тут неможливо було битися, тож він спробував розвернутися і кинувся вглиб, до табору.

На галявині Верболоза, Вітрогон і Піскошторма стали на захист ясел, королев та їхньої малечі. Довгохвіст стояв, похапцем зализуючи рани, біля кубла Хвостолома, поруч із Орляколапом. Серед гілок поваленого дерева Вогнесерд розрізняв темну смугасту шерсть і матовий блиск невидющих очей колишнього Тіньового провідника. Колись жорстокий і деспотичний, кіт був винуватцем нападу на Громовий табір. Розуміючи це, Вогнесерд почувався геть розчавленим.

Ночезір з Одновусом перші прорвалися крізь тунель, кинувшись тереном одразу до кубла Хвостолома. Високозорий проліз крізь колючу огорожу і теж приєднався до них. За провідником Вітряного Клану повалили нові нападники.

— До мене! — закричав Вогнесерд, обганяючи на галявині вояків із власного Клану. — Їм потрібен Хвостолом!

Він кинувся на Ночезора, поваливши чорного кота на вкриту пилюкою землю. «Цікаво, — подумав Вогнесерд, — скільки Громових вояків насправді хотіли захищати колишнього Тіньового провідника?» Багато з них радо б позбулися Хвостолома, віддали б його на розтерзання іншим Кланам. Але, з іншого боку, Вогнесерд не сумнівався, що всі Громові коти будуть віддані до останнього. Як би вони не ставились до Хвостолома, вони все одно битимуться за Громовий Клан.

Рудий вояк збив із лап Ночезіра, глибоко вчепившись зубами в кощаве плече провідника. Ночезір засмикався і, зрештою, таки підірвався на рівні. Вогнесерд утратив рівновагу і збагнув, що таки попався — Тіньовий провідник був старий, але дуже сильний.

Ночезір вищирив зуби і блиснув очима. Аж раптом він зненацька позадкував, відпустивши Вогнесерда. Обтрусивши кров з очей, Вогнесерд побачив, що на Тіньового провідника кинувся Орляколап. Новак вчепився в спину ворога пазурами усіх чотирьох лап. Ночезір кілька разів марно пробував скинути його, а потім, зрештою, перекинувся на спину, вдаривши Орляколапа об землю. Новак розлючено закричав.

Вогнесерд замахнувся на Ночезора своїми кігтями, але між ними, ніби з-під землі, зринув Високозорий і спробував дістати Хвостолома у його кублі. На превеликий жаль, Вогнесерда відтіснили назад.

Зате Тигрокіготь підбіг саме вчасно. Великий воєвода був геть зранений і стікав кров’ю, його хутро було закаляне багном, але бурштинові очі все ще палали вогнем битви. Він ударив Високозорого своєю масивною лапою, збивши його з ніг, і відкинув геть.

На допомогу Тигрокігтю підоспіли свіжі Громові коти: Білошторм, Мишошубка, Вітрогон і сама Синьозірка. Хід битви було переломлено. Нападники почали відступати, безладно тікаючи до тунелю і прогалин у таборовій стіні. Важко дихаючи, Вогнесерд спостерігав, як Одновус одним з останніх вибігає з табору. Битва закінчилась.

Хвостолом так само сидів у кублі, як завжди опустивши голову і втупивши в землю невидющий погляд. Під час битви він ані писнув. «Цікаво, — подумав Вогнесерд, — чи він узагалі знає, як заради нього щойно ризикував Громовий Клан?»