Эндрю Мэйн – Між фазами Місяця (страница 41)
— Я думав, буде гірше, — відповідаю, намагаючись піднімати ноги, щоб не волочилися по землі.
— Дочекайтесь похмілля.
— А існують інші види магії? — питаю я, спотикаючись.
— Що ви маєте на увазі?
— Темніші. І ще потужніші.
Якийсь час Роберт веде мене в тиші.
— Знаю я ще одну людину. З якою Моховик і міс Вайолет не мають нічого спільного.
— А ви маєте?
— Ні, так не піде, — крутить він головою.
— А якщо я заплачу? Чимало.
Доки він обмірковує, триває довга мовчанка.
— Ні. Це дуже лиха людина. Моховик знає, як заморочити демонів та змусити виконувати його накази. Цей інший чоловік — він сам демон.
Розділ 43. Установлений порядок
Я прокидаюся від дзижчання телефона на нічному столику. Відповідаючи, відчуваю, як голова вібрує від затяжного ефекту суміші «Зміїного укусу», попелу й моєї крові.
— Крей, — кажу я, намагаючись не позіхнути.
— Я їм не дзвонив, — каже голос в слухавці.
Дивлюсь на екран. Код Лос-Анджелеса, номер незнайомий.
— Вам пощастило, бо я й гадки не маю, хто ви, — відповідаю, ведучи пальцем до червоної кнопки.
— Це Санджей.
— О, радий чути. Що сталося? Чен вас звільнила?
— Ще ні. В новини це не потрапило, та ми знайшли підозрюваного.
— Той тип із Бразилії? Найманий убивця?
— Так… не питатиму, звідки вам це відомо. Коротше, в будинку ми знайшли його відбитки. І на велосипеді, який належав Крістоферу Бострому, теж. Ми зняли відбитки під сидінням.
— Чудово, — відповідаю я.
— Це ще не все. Підозрюваного, Ордаво Сімса, учора вночі було вбито у тюремній камері. Ми не встигли його екстрадувати.
— Не скажу, що мені його шкода.
— Річ тут ось у чому. У справі він проходив як свідок, позаяк більшість відбитків у будинку належать не йому. Можливо, він був співучасником.
— Цього я й боявся.
— Так, але Чен і компанія надто вже прагнуть закрити цю справу. Ордаво вбивав у складі банди. Є навіть свідки, які бачили, як він зарізав людину ножем.
— Але коли зник Летрой, він сидів за ґратами, — нагадую я.
— Для Чен це не має значення. Їм є діло лише до тіл у вімблдонському будинку. Знайшлася людина, на яку їх можна повісити, — вважай, справу закрито.
— Але не для вас.
— З професійної точки зору — для мене теж. Мені сказали згортати дотичні дослідження, бо суду не буде. Чен проведе завтра прес-конференцію й повідомить, що слідство скінчилося.
Помітно, що Санджеєві не все одно.
— То чому ви мені телефонуєте?
— Бо це лайно собаче. Ми стільки всього знайшли… і Чен уб’є мене, якщо дізнається, що я комусь про це розповів…
— Канібалізм?
Мить мовчазного шоку.
— Так. Ми знайшли кілька невеликих зазубрин у кістках. Крім того, деяким добре збереженим трупам бракує частин. Пенісів, очей, сердець та інших органів. Ми вважаємо, що він їх з’їв.
— Або ж законсервував, — зауважую, згадуючи, що розповідав Артіс про побачене.
— Що? — перепитує Санджей.
— Цей тип вірить у магію. Для нього частини тіл мають надприродні властивості. Вона збирається розповідати про це на прес-конференції?
— Ні. На канібальський ракурс нам наказали не зважати. У їхній добре склепаній історії фігурує просто найманий убивця, який у вільний час полюбляв розбещувати та вбивати хлопчиків. Чим він платив за будинок, не кажуть. Може, орендував за копійки? Лайно собаче. Хай там як, я надішлю вам усе.
— Я не можу вас про це просити, — відповідаю, трохи переймаючись, що це пастка.
— А я не зможу жити з цим, якщо не відправлю. Я вже розповів вам про все, крім експертизи кількох додаткових знахідок на подвір’ї.
— Тіла?
— Так, і трохи сміття. Можете глянути. Я скину вам посилання на свій дропбокс. Якщо Чен щось питатиме, збрешіть.
— Не хвилюйтесь. Я вас не видам.
— Ем… вибачте, що так сталося, — каже він, повертаючись до теми мого арешту. — Я їй нічого не казав. Вона проглянула мій журнал дзвінків і побачила, що, отримавши доступ до профілів ДНК, я говорив із вами.
— Усе гаразд. Я б ніколи не назвав вас щуром. Ваша ситуація дуже відрізняється від моєї.
— О, це добре. Дякую. До речі, де ви зараз?
Доводиться глянути на готельний номер, аби нагадати собі, що я не вдома.
— Джорджія.
— Вирішили зістрибнути з усього цього лайна? Я вас не звинувачую.
— Не зовсім.
— То ви досі займаєтесь справою?
— Так.
— І гадаєте, він у Джорджії? — питає Санджей.
— Гадаю, Чен не поділилася з колегами моїми повідомленнями про кілька викрадень в Атланті.
Це й не дивно.
— Ні. Її цікавить тільки будинок у Вімблдоні. Ви зв’язувалися з офісом ФБР у Атланті? У них тепер є повноваження.
— Ще ні. Поки мене тривожить лиш похмілля та кілька здогадок.
— Дивна ви людина. Не знаю, чим іще можу вам допомогти, та якщо чимось можу — звертайтеся.
— Дякую. І, Санджею…
— Так?