Эндрю Мэйн – Між фазами Місяця (страница 43)

Припустімо, ви вважаєте, що терорист А входить до терористичної мережі, але вам невідомо, чи знайомий він із терористом В з іншої країни. Якщо вони розумні, не користуються електронними засобами зв’язку й завжди спілкуються через посередника — терориста Б — то як поєднати А і В, не катуючи Б і навіть не даючи зрозуміти, що ви за ним стежите?

Можна простежити за всіма, хто зустрічається з А, потім за всіма, хто зустрічається з цими людьми, і, якщо пощастить — знайти слабенький зв’язок із терористом В. Але проблема в тому, що на стеження за всіма можливими посередниками забракне агентів. Гілки дерева людських зв’язків галузитимуться, і незабаром ви зрозумієте, що для справи замало буде навіть усіх людей на планеті.

Саме з такою проблемою зіткнулася розвідувальна спільнота: величезні витрати співіснували з цілковитою неможливістю задіяти достатню кількість людей для стеження за іншими людьми.

Одним із рішень — і проєктом, куди мене запросили консультантом, — було використання не людей, а бактерій.

Багата наддержава з першокласною науковою програмою могла б нанести на нешкідливу бактерію з вашої склянки води спеціальну позначку, яка дозволила б відрізнити її від братів і сестер.

Потім її можна розпорошити на терориста А, коли він проходитиме повз вас на вулиці. Бактерія розмножиться в його роті й носових пазухах, і кілька днів він ходитиме з нею в організмі, доки імунна система її не виведе.

З погляду втілення звучить як потенційний кошмар.

Так і є — але не зовсім.

Проблема з експериментом у Сан-Франциско (як не брати до уваги етичний аспект) була у відсутності доступу до модифікованих бактерій. Доводилося використовувати штами, які були нешкідливими й водночас досить рідкісними, аби їх поширення можна було зафіксувати.

Звичайні бактерії не спрацювали би, позаяк вони й так процвітали на кожному перехожому в Сан-Франциско.

Сьогодні ж ми можемо взяти нешкідливий штам типу Neisseria lactamica (але не перебіжчика Streptococcus pneumonia, зав­жди готового мутувати в щось шкідливе), додати до геному кілька маркерів і перевірити, чи наш особливий штам з’явиться на терористі В, — поцупивши стаканчик його кави та взявши мазки з усього, до чого він торкався.

Завдяки магії адаптації ми навіть можемо приблизно підрахувати, через скількох людей нашому бактеріальному шпигуну довелося пройти, перш ніж він потрапив на терориста В. Ми можемо отримати «дистанцію», використати програмне забезпечення, яке я допоміг створити, й вирахувати приблизний розмір мережі, оцінивши кількість мутацій, знайдених на терористах Г та Д.

Для когось це може прозвучати моторошно. Для мене — ні. Статистична ймовірність того, що в такому проєкті по­шириться мутований небезпечний штам Neisseria lacta­mica, становить одну трильйонну ймовірності того, що, знову вдихнувши в «Макдональдсі» Streptococcus pneumoniae, ви створите супергрип, здатний знищити всю цивілізацію.

Лякає те, що мені розповів один товариш. Під час полювання на Осаму бен Ладена велися серйозні розмови про особливий, персональний штам вірусу грипу. Дослідники були тільки на п’ятдесят відсотків упевнені, що їм це вдасться зробити з кількамільярдним бюджетом. Але їм довелося пояснювати керівництву про інші п’ятдесят відсотків — імовірність того, що найменша мутація знищить цілу сім’ю Бен Ладенів включно з невинними. Серйозніша мутація, дефект у тій частині, що відповідала за пошуки особистих генетичних маркерів, із високою ймовірністю призвела б до винищення дев'яноста від­сотків усіх приматів на планеті, включно з Homo sapiens.

Проєкт згорнули. Втім, можливо, лише на словах.

Переносимось у сьогодення: розвідувальна спільнота має доступ до спеціально розроблених вірусів і бактерій, здатних виконувати певні чітко сформульовані несмертельні завдання. Ці мікроби не називають за їхніми справжніми намірами. Замість назв вони отримують нудні послідовності чисел і класифікуються за використанням, яке повинно обмежуватися чашкою Петрі.

Я замовив п’ять окремих штамів Neisseria lactamica з декількома особливими модифікаціями. Не маючи доступу до високотехнологічного лабораторного обладнання чи навіть якісного сканера з налаштованими чипами, я муситиму виявляти свої штами в полі. Тому в них є спеціальний ген, який за умови розпилення з білковою суміш­шю змусить їх світитись рожевим під ультрафіолетовим ліхтарем.

Установивши камери стеження, я планую зайти до всіх трьох крамниць і обробити своїми мікробними нишпорками кожну пляшку «Зміїного укусу», яка трапиться на очі.

Назвемо це помстою за головний біль, який не минув навіть сьогодні.

Розділ 46. Упередженість

Прилаштувати крихітні шпигунські камери в алюмінієві одвірки й обробити кожну пляшку «Зміїного укусу», йдучи назирці за вантажівкою від крамниці до крамниці, не так і складно. Куди марудніше було передивитися тисячі знімків і відібрати трьохсот двадцятьох трьох відвідувачів за останні два дні.

Камера в «Духовних чудесах благословенного янгола» на другий день трохи змістилася, і мені придалися лише відображення відвідувачів у дверях.

Одного з клієнтів інтуїція виокремила. Це водночас підбадьорює й розчаровує, бо його знімок дуже неякісний. А ще я просто можу бути упередженим. Я вже сформував у голові образ Іграшкового Майстра, і цей чоловік йому відповідає. Мені здається, що він підпадає під Артісів опис, — чи я собі так уявляю моторошного чорного чоловіка?

Можна хоч цілий день гадати про свої упередження, та фахової думки вони не замінять. У нашому випадку — думки Артіса.

Я записався на відеодзвінок до нього. Може, він пригадає ще щось важливе — а я дам знати, що активно займаюся справою й ні про що не забув.

Чекаючи, доки на екрані з’явиться сповіщення про вхідний дзвінок, дивлюся у вікно готельного номера на спадний місяць. Якщо Іграшковий Майстер дотримується графіку, до чергового вбивства лишається чотири дні.

Інший убивця на час розслідування міг би зачаїтися, але не він… із декількох причин. По-перше, поліція полює на нього зовсім в іншій частині країни й проводить обшук у будинку, з якого він виїхав багато років тому. Вони навіть не спромоглися знайти лос-анджелеське лігво. По-друге, він зарозумілий. Як і іншим розумним убивцям, йому хочеться вірити у власну невловимість. Зупинившись, йому довелося б визнати, що копи принаймні не тупіші за нього. Остання причина, чому я вважаю, що за нового місяця він знову вб’є, — віра в чаклунство. Для кривавого ритуалу ця фаза найвдаліша.

З комп’ютера чути дзвінок, і переді мною з’являється понуре обличчя Артіса. Це вже не той незворушний юнак, я кого я бачив раніше.

— Артіс?

— Йоу, Тео.

Зиркає вбік. Зазвичай під час таких розмов у кімнаті стоїть охоронець, тож, напевно, він просто мені про це нагадує.

— Як ти?

— Так… ем… нещодавно приходила детективка Чанґ.

— Чен?

— Так, вона і якийсь чувак, прокурор, із яким я раніше не говорив. Мені показали фотографію і спитали, чи то не Іграшковий Майстер.

— І що?

Артіс нахиляється і шепоче в телефон:

— Тільки між нами. Ні. Я того типа ніколи не бачив. Але вони дуже, дуже, дуже сильно хотіли почути від мене «так».

— Вони назвали ім’я?

— Так. Якийсь там Сімс.

Очевидно, тиснуть на єдиного свідка, аби назвав прізвище покійного бразильського найманця Ордаво Сімса. Але як далеко вони хочуть зайти?

— Чуваче, вони добряче на мене натиснули. Хотіли, щоб я перед присяжними засвідчив, що то був він. Без ніякого суду.

Так неправильно накидатися на Артіса з оцим усім. Я ледве стримую гнів.

— Але я сказав, що не певен, а вони відповіли, що я тоді був малим пацаном і спогади згодом могли перемішатися.

— То чим усе закінчилося?

— Послав їх під три чорти. Я через таке вже проходив, коли мене запевняли, ніби я вигадав Іграшкового Майстра. Тепер вони вірять, що він існує, але будуть вказувати мені, хто він, а хто не він? Та пішли вони. Мені начхати, що вони обіцяють і чим залякують. Якщо це не Іграшковий Майстер — це не він, і все, розумієш? Я їм так легко не здамся, знаючи, що він десь там кривдить чергову дитину. Як узагалі нормальна людина може з таким жити?

Точно. Навіть Артіс, який і сам не раз порушував закон, це розуміє.

— І що тепер?

— Сказали, що дадуть мені подумати й повернуться завтра.

— Тобі запропонували щось конкретне, якусь угоду?

— Ні. Але, здається, той чувак, прокурор, хоче побалакати з суддею про мою справу і якось допомогти. Хтозна. Я їм не довіряю. Пофіг, а в тебе що?

— Теж кілька фотографій. На жаль, твоїй справі я мало чим можу зарадити.

Артіс киває.

— Розумію. Та якщо все закінчиться так, як і минулого разу, коли ти вистежував схожого виродка, — мене це влаштує.

Я кахикаю.

— Ну, я все ж сподіваюся, що до такого не дійде.

Дістаю з папки фотографії, тримаючи зворотами до себе. Я добряче їх перетасував, аби не знати, де яка. Я хочу почути від Артіса його думку й не впливати на неї своїми реакціями. Нам усім здається, що ми добре вміємо їх приховувати, та часто що вправнішим ти собі здаєшся, то гірший ти насправді.

— Показуватиму по черзі. Коли побачиш когось схожого на Іграшкового Майстра, дай знати, і я відкладу знімок. Попереджаю — деякі кадри досить розмиті.

— Зрозумів.

Він підсовується ближче.

— Ні. Ні. Ні. Ні.

Навіть не вагається.