Эндрю Мэйн – Між фазами Місяця (страница 3)

Вона надсилає мені ще одне повідомлення: «Зустріч з босом о дев’ятій».

Наш бос Брюс Кавано (як не дивно, не керівник OpenSkyAI, а працівник РУМО[2], уповноважений контролювати наш бюджет) мене лякає. Йому трохи за п’ятдесят, і він справжній геній. Із тих добродіїв, що на День подяки годують бездомних у церкві чи допомагають незнайомцям замінити колесо посеред дороги.

Лякає мене влада, яку він має. Кілька тижнів пропрацювавши на OpenSkyAI, під час першого візиту до нього, я висловив стурбованість із приводу наших методів профілювання.

Коли він запитав, що саме я б хотів змінити, мені подумалося про Джо Віка. Я згадав про пошук певних генетичних факторів ризику в потенційних новобранців-терористів.

— Дев’ятисот тисяч доларів вистачить?

— Для чого?

— Щоб створити необхідну технологію. Якщо не вистачить, на більшу суму доведеться просити дозволу. Поки я можу дати зелене світло на побудову лабораторії. За п’ять місяців нам знадобиться польовий комплект.

Після одного мого побіжного зауваження Кавано був готовий виділити майже мільйон доларів, аби я розробив для них пристрій, здатний визначати ДНК-маркери, які могли б корелювати з поведінкою терористів.

Могли б. Причиновість — не кореляція, хоч вони часто й живуть по сусідству. Мене жахала вже сама думка про те, що можна вкласти сумнівний псевдонауковий пристрій до рук шпигуна з ЦРУ чи РУМО, аби тому було чим підкріпити власну інтуїцію. Я уявляв, як зібрані з «супутніх жертв» ДНК стають доказами: мовляв, можливо, вбили тих, кого і слід було. Чергове потенційне виправдання для держави, щоб применшити значущість смертності мирних жителів у війні з тероризмом.

Кавано ні про що таке не думав. Йому просто хотілося ловити поганців.

Справжня небезпека не в тому, що статті з «Атлантік» чи редакторські колонки з «Нью-Йорк Таймс» переконують, ніби хороші хлопці стають поганцями. Справжня небезпека в тому, що хороші хлопці сліпо чинитимуть зло, бо не вважатимуть свої вчинки поганими. Саме тому готові віддати останню сорочку бідному та голодному йдуть протестувати проти генетично модифікованих продуктів (хоча такі продукти здатні врятувати від сліпоти чи голоду мільйони дітей), а поборники демократії на Близькому Сході замість шкіл чи лікарень будують військові бази.

Тому хлопці на кшталт Брюса Кавано й пропонують таким, як я, необмежені бюджети на пристрої та програми, що можуть забрати ще більше життів через неправильний розподіл часу й коштів, — адже справжні відповіді значно менш привабливі і з набагато меншою ймовірністю приваблять сенатора.

Відтоді я взяв собі за правило не роззявляти рота поруч із Кавано. На жаль, завдяки зусиллям Біркетт він вважає мене якимось аналітичним генієм. І доки академічний світ уникає мене через історію з Джо Віком, у військово-розвідувальних колах, судячи з усього, мене мають за Темного лицаря[3], такого собі вченого-месника.

Джилліан каже, що я беру це надто близько до серця; втім, багато про що їй просто не можна знати. Наприклад, про те, що ракетний удар із дрона в Ємені, про який сьогодні ввечері пишуть у всіх новинах, трапився, бо кількома годинами раніше з мого рота вилетіло кілька слів.

Або про те, що одна з жертв, чиє фото пхають у всі арабські ЗМІ, — зеленоока жінка, яку я бачив на холодильнику Йосефа.

Випадкова жертва.

Розділ 3. «Предокс»

Коли я заходжу до зали засідань, Кавано широко мені усміхається. Під час візитів до OpenSkyAI він засідає тут. Біркетт сидіть навпроти, поруч із Тревором Парком, генеральним директором і засновником компанії.

Перш ніж почати продавати державі технології, Парк працював із відеоіграми та візуалізацією. Ходять чутки, що «Віртуальний тактичний театр воєнних дій» було створено після скарг працівників розвідки на необхідність збирати дані в полі. Їм хотілося чогось «безпілотнішого». За безпілотними операціями командир спостерігає з-за плеча оператора дрона дистанційного керування, сидячи посеред Невади в кімнаті з кондиціонером, і не гасає там, де уряд планує наробити шкоди.

Я далеко не експерт із розвідки, та науковець у мені підказує, що до бажаної інформації слід підбиратись якнайближче, бо найважливішими стануть питання, про які ти міг просто не здогадуватись.

Ми змогли перевернути весільне фото, і це зіграло ключову роль — хай там що буде далі. Втім, зовсім нещодавно РУМО взагалі не дало б доступу до «театру» такому низькорівневому аналітику, як я. Цю честь берегли лише для верхівки.

Політика змінилася після першого ж мого знайомства з системою. Я вказав буквально на сорок місць, звідки їхній експерт не зібрав корисних зразків, а також на те, що пристрій для формування зображень пропускав деталі: наприклад, не перевіряв, чи відповідають книжки на полицях своїм обкладинкам.

«Вір­туальний тактичний театр воєнних дій» мав сучасне про­грамне забезпечення, здатне збирати дані про книжки з полиці потенційного терориста й повідомляти, чи не мають вони радикального змісту й чи не знаходили таких у інших підозрюваних. Однак чи вирізали з них сторінки, аби сховати одноразовий телефон, про який нам нічого не відомо, — воно не сповіщало.

Усім тут, здається, досить весело. Біркетт дивиться на Кавано, чекаючи, що ж він скаже.

Він підсовує мені конверт із написом «Таємно».

— Французи з Генерального директорату внутрішньої безпеки надіслали. Гадаю, тобі варто знати, що ти зробив.

Я обережно витягаю фотографії, очікуючи побачити наслідки удару в Ємені, але бачу заповнений футбольний стадіон. Сотню людей обведено колом.

— Це радіус вибуху бомби, яку ми знайшли в Ніцці. Її було вшито в куртку колеги Йосефа Аміра. Він мав квитки на цю гру, ось у цей сектор. Фото зроблене минулого вечора, після рейду на його квартиру.

Я роздивляюсь обличчя колег і раптом уявляю альтернативний перебіг подій: читаю про трагедію, на кілька секунд відчуваю щось типу провини й переходжу до іншої статті, від якої стане краще… Модель поведінки, про яку я дізнався від Керрі Сандерс.

Кладу фото назад.

— А що з Єменом?

— Перепрошую? — каже Кавано.

Я помічаю, як напружується Парк. Йому не подобається, коли я лізу сперечатися, втім, він чудово розуміє: мені достатньо одного слова, щоб отримати власну лабораторію й бюджет.

— У новинах повідомляли про єменський удар. Загинуло кілька ватажків ІДІЛ, члени їхніх сімей та прислуга.

— Там більше року триває громадянська війна. Таке трапляється постійно. Не впевнений, що розумію, до чого ти ведеш.

— Стріляли не їхні військові чи повстанці. Було залучено французів чи американців.

Кавано повертається до Парка й Сандерс.

— Можете лишити нас із доктором Креєм на хвилинку самих?

Вони ніяково виходять із кімнати. Парк кидає на мене розлючений погляд: через мене його щойно випхали з власної зали засідань.

Кавано чекає, доки зачиняться двері.

— Докторе Крей, я навіть не здогадуюсь, як працює ваш мозок, але біда в тім, що, дивлячись на світ із вежі зі слонової кістки, неможливо зрозуміти, як усе влаштовано внизу.

Я б із ним погодився, та не хочу втручатися.

— Чи пов’язаний цей удар із нашим учорашнім відкриттям? Не знаю. Зате знаю, що правила гри відрізняються від тих, до яких ви звикли. Якщо вони спробують перемістити конфлікт на нашу територію, ми не можемо просто перебити нещасних виродків, яких надсилатимуть робити брудну роботу. Ми маємо знайти керівників та ідеологів. Знайти, а не вистежувати тижнями чи місяцями. Реакція має бути миттєвою.

— То в таких ми і влучили? А як щодо жінки?

— Жінки?

— Тієї, яку показують по всіх арабських новинах. Жінки, світлину якої я знайшов на холодильнику Йосефа.

Кавано киває.

— Тієї? Цивільної? Я молюся за неї. Я молюся за всіх дітей, які постраждали від наших бомб. Хотілося б, аби все було інакше.

Він вказує пальцем на фотографію натовпу на стадіоні.

— Сто людей вижило. Півдесятка померло. Самі порахуйте.

Бог свідок, я старався. Як порівняти те, що знаєш, із тим, що тобі невідомо? Ніяк. Усе зводиться до статистики, якій вирішуєш вірити.

— Докторе Крей, я був би радий відшукати альтернативу. Я запропонував вам бюджет. І навіть передав вашу ідею про ген тероризму куди слід. У нашій мерилендській лабораторії над цим уже працюють.

— Ген тероризму? — зриваюсь я. — Це ще що за маячня?

— Ви про це якось згадували. Генетичні фактори ризику, які призводять до радикалізації. Самі ви не захотіли цим займатися, тож знайшлася команда людей, готових попрацювати над профілем та польовим набором.

Я напружуюсь, але голос тримаю під контролем.

— Дурниці. Ми навіть не знаємо, чи є там якийсь взаємозв’язок. А якби й був, невідомо, активний той ген чи ні. Є мільйони інших чинників. Не можна криміналізувати цілу групу людей, просто відштовхуючись від їхнього генотипу.

— За більшість смертей, пов’язаних із тероризмом, відповідають прихильники релігії, яку сповідує п‘ята частина населення планети. Це просто збіг?

— А чиказькі вбивства — причина подвоєння кількості вбивств у США за останній рік. Як гадаєте, проблема в їхній місцевій піці чи в тім, що там просто хріново жити?

Кавано не втримується й сміється.

— Ох цей ваш мозок. Я певен, ви просто вигадали порівняння — і ось тобі маєш. Нам треба більше такого. Я тут, щоб привітати вас, адже ви врятували сотню життів. Маєте кращий спосіб порятунку — давайте втілимо його в реальність. Нещодавно ви згадували про нову версію штучного інтелекту, який використовували, щоби зловити вбивцю-ґризлі. Як там вона зветься? «Предокс»? Хотілося б із нею попрацювати. Є прогрес?