Эндрю Мэйн – Між фазами Місяця (страница 2)

— Крей, — озивається Біркетт. — Я відкликаю команду.

— Ні, — відповідаю я дещо наполегливіше, ніж хотів.

— Що в тебе? — питає вона.

— Зачекай…

— Інтуїція?

— Я науковець. Я привчив себе не довіряти інтуїції. Дай мені ще кілька хвилин.

— У нас уже є все, що треба, — каже Сандерс. — Можемо відпускати команду й нишпорити тут, скільки влізе.

— Ні, не можемо… — я сто разів намагався їм пояснити. Симуляція, хай навіть на основі реальних даних, однаково лишається симуляцією. Я знаю, що на поличці стоїть банка з арахісовим маслом, та не знаю, чи справді там масло, доки хтось не перевірить. Там може бути й вибухівка C-4. Я певен, що це не так, — лише припускаю.

Зовні — а використовується вона лише зовні — ця так звана неінвазивна судово-медична експертиза корисна, та вона ніколи не замінить якісного дослідження в лабораторії.

— Якщо дуже треба, я можу зупинити його на виході з метро. Але ти маєш сказати про це зараз, — підганяє мене Біркетт.

Я стаю навколішки, аби роздивитися знімки на холодильнику. Більшість — роздруківки.

Сандерс стоїть у мене за спиною.

— Фото вже в нас. Ми прогнали кожне обличчя через розпізнавач. Жодних зв’язків.

Я простягаю руку, аби взяти один зі знімків, забувши, що це лиш симуляція.

— Ось ця. Скажіть Розмитому, що треба глянути ближче.

Йосеф посміхається в камеру поряд із гарненькою зелено­окою дівчиною близькосхідної зовнішності. На вигляд їй заледве двадцять. Неймовірно приваблива.

— Хто це? — питаю я.

— У нашій базі її немає. Можемо розширити пошук і, коли пощастить, отримаємо ім’я. Фільтр її не виявив.

Розмитий перевертає світлину. Ззаду — березнева дата і назва «Найособливіші події».

— Беріть його! — вигукую я до Біркетт.

Вона звертається до когось через гарнітуру:

— Перехоплюємо, зараз же.

— Хто вона? — питає Сандерс.

— І гадки, трясця, не маю. Річ у самій фотографії. Вона зроб­лена на одноразову плівкову камеру. Такими користуються на весіллях, а тоді надсилають і отримують поштою друковані знімки разом із цифровими копіями.

— На Йосефовому графі весілля нема, — відповідає Сандерс.

Я підводжусь і повертаюся до неї з Біркетт.

— У тім-то й проблема. Зазвичай надсилають цифрові копії. Цей знімок Йосеф точно не роздруковував із цифрової копії. Він обрав лиш друковане фото, аби точно не лишити електрон­ного сліду.

Я телефоную до оператора, що контролює візуалізації:

— Виведіть квартиру Мосіна Касіра.

Нас миттєво віртуально телепортують до єменської квартири, яку команда обшукала чотирма днями раніше. Над столом висить кількадесят світлин.

— Її немає на жодній, — каже Сандерс. — Інакше комп’ютер би це помітив.

Я вказую на знімок Мосіна разом зі старшою жінкою, у якої такі ж зелені очі, як у нього.

— Хто це?

Сандерс перевіряє у своєму планшеті.

— Тітка, троюрідна. У нас є зворотний бік фото?

Я хитаю головою.

— Ні. Проте воно такого ж розміру й зроблене таким самим об’єктивом, що й фото з холодильника.

— Мосінова кузина одружилася в березні. Тут вказано, що Йосеф тоді був у Бахрейні. Може, насправді він був у Ємені.

— Зрозуміло, — каже Біркетт. — Гарна робота, Крей. Йосеф уже в нашому фургоні. Скоро все дізнаємося. Попросимо знімки у виробника фотокамери. Хтозна, що там іще можна знайти.

Вона аж сяє. Якщо з Йосефом усе вигорить, це допоможе виправдати витрати перед начальством.

— На майбутнє слід збирати звороти усіх знайдених фотографій, — каже Сандерс і робить собі про це позначку.

Я хочу пояснити, що не в цьому річ, та знаю: марно. Всі вітають одне одного з успіхом, хоча насправді ми лише встановили зв’язки.

Я виходжу з кабінету, опиняюся під техаським сонцем, що відбивається від блискучого асфальту парковки, й намагаюся переконати себе, що ми зробили добре діло. Втім, усі ці інструменти можуть нести більше шкоди, ніж користі — тому вони принаймні мають потрапити в руки кращих людей, які займаються чимось розумнішим.

Дорогою до своєї квартири я намагаюся збагнути, як мене сюди привела низка мертвих тіл.

Розділ 2. Ковбої та індіанці

Рік тому я був професором в університеті й спеціалізувався на обчислювальній біології. Намагався будувати прогностичні моделі навколишнього світу. Мене цікавила така робота з далекосяжними результатами — від даних про поширення інфекційних хвороб до розуміння, чому саме вимерли неандертальці. А потім на моєму жит­тєвому шляху стрівся серійний убивця на ім’я Джо Вік, і все змінилося.

Він убив одну з моїх колишніх студенток, і на мить у цьому запідозрили мене, позаяк жертва проводила дослідження у тій самій частині Монтани, де був і я. Місцевим правоохоронцям це видалось аж надто підозрілим збігом.

Знявши з мене обвинувачення, у поліції вирішили, що Джуніпер Парсонс померла внаслідок нападу ведмедя. Позбуваючись жертви, Вік скористався цим трюком уже не вперше.

Намагаючись зрозуміти, що ж трапилося з Джуніпер, я відшукав іще більше жертв і ще більше правоохоронців, які не бачили далі свого носа. Врешті-решт, віднайшовши достатньо тіл, я зміг вийти й на Джо.

Його несамовитий кінець відібрав життя його сім’ї та семи офіцерів поліції. Я сам опинився за крок від смерті.

Хтось вважає мене героєм, адже я вийшов на «убивцю-ґризлі» й допоміг його прикінчити. Ставлення правоохоронців не таке однозначне. Скажу лише, що перед сном я можу уявити тисячу різних сценаріїв — і в багатьох із них невинні чоловіки та жінки лишаються живі.

Але особисто мене найбільше непокоїть відсутність провини: у віддушині, де мало би критися це почуття, — порожнеча. Здається, у мені ще багато таких порожніх від­душин.

Тиждень тому приїздила Джилліан — жінка, яка врятувала мені життя і, власне, прикінчила Джо. Ми хотіли перевірити, чи не зародилося між нами щось більше. Проблема ось у чім: я впевнений, що маю в серці місце з табличкою «Джилліан», але не знаю, чи воно для неї — і чи взагалі для когось.

Я не звинувачую Джо, адже таким пришелепуватим був задовго до нього. Він лиш допоміг це виявити. Я навіть не певен, чи звинувачую Джо так, як зазвичай звинувачують іншу людину.

Після наших поневірянь, нескінченних допитів і пояснень досі скептично налаштованим правоохоронцям про власні методи, завдяки яким вдалося знайти тіла, я просеквенував його ДНК, шукаючи відповідей на свої запитання.

Одну знайшов: ген, споріднений із APOE-e4, так званим геном ризику. У Джо була варіація, якої я раніше не бачив. Грубо кажучи (боронь боже написати таке в науковій статті чи сказати в присутності колег), Джо мав схильність до ризику і водночас до обсесивно-компульсивної поведінки, завдяки якій, скажімо, професійний гравець у гольф перевершує інших, а нейрохірург стає видатним. Від екстремальних ризиків Джо відчував захват, який гросмейстер отримує від блискучого гамбіту. Розрахунок, а за ним — ейфорія.

Якби вам або мені зійшло з рук якесь правопорушення, ми б відчували (чи мали б відчувати) докори сумління. Джо натомість відчув би піднесення й шукав би нових пригод. Він кайфував, не лише вчиняючи зло, а й тікаючи від розплати.

Схема його вбивств нагадувала поведінку великої білої акули. Заглянувши в його ДНК, я усвідомив, що такий взаємозв’язок не випадковий. Алгоритм хижака, яким керується біла акула, може спонукати програмну систему до захоплення мережі, а вбивцю — до пошуку певних жертв.

Коли Біркетт мене вербувала, я мав пообіцяти, що зможу вистежувати інших убивць на кшталт Джо. Виконав я свою обіцянку лише наполовину. Попри те що війна з терором лишається актуальною і попри рішуче бажання зупиняти людей, які скеровують у натовп заміновані вантажівки чи переконують підлітків із синдромом Дауна надягати пояс смертника, — у наших методах я певен не завжди.

Лиш одне моє слово — і Йосефа Аміра хапають посеред вулиці, пакують у фургон і, скоріше за все, везуть у якесь таємне місце, де французька розвідка, американці й, можливо, якийсь слідчий із третьої країни змусять його виблювати власні кишки.

Мені не кажуть, що і як саме з ним роблять, проте я точно знаю: останнім часом у дослідженнях психотропних препаратів та системи мовлення — велика чорна діра. Зменшення кількості наукових робіт із квантових обчислень свідчить про те, що Агентство нацбезпеки, ЦРУ, Національне управління військово-космічної розвідки та їхні приватні підрядники масово взялися рекрутувати науковців, залучаючи всіх, у кого достатньо досвіду, до роботи над суперпередовою дешифрувальною машиною. Прогалина у виданнях про психотропні препарати й систему мовлення підказує, що у колах розвідки дуже успішно виробляють так звані сироватки правди та інші препарати, здатні будь-кого змусити до співпраці.

Людям типу мене і компаніям на кшталт OpenSkyAI чи «Віртуального тактичного театру воєнних дій» приписують значно більше, ніж ми заслуговуємо. Я не знаю, чому наші результати вважають добрими, — бо мої методи чудові чи бо методи попередників були жахливі.

Вібрує телефон. Я ставлю пиво на кухонний стіл, біля порожніх коробок із Panda Express, і перевіряю, чи не відповіла Джилліан на моє повідомлення.

Біркетт: «Перемога в сім очок».

Це шифр: Йосеф вивів їх на сімох інших змовників. Офіційно мені про таке знати не можна. Я цивільний підрядник із середнім рівнем службового доступу, але Біркетт подобається мене тішити — чи принаймні робити те, що, на її думку, мене потішить.