Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 9)

Сьогодні це нагадує мені одну з історій вітчима про те, як він їхав поїздом із Західної Німеччини у Східну коли служив у Берліні. Девіс розповідав, що мовби потрапив із кольорового фільму в чорно-білий.

Коли тато був живий, світ був сповнений барв. А після його смерті кольори існували лише мов числа у списку відтінків. Усе здавалося приглушеним.

Моєю реакцією на смерть Джуніпер став гнів, що не знаходив виходу. Може, зараз Ґленн і вірить, що я її не вбивав, та, лежачи у своєму ліжку, дивлячись на стелю, я гадаю, чи не здався йому людиною, яка могла б це зробити.

Що я мав сказати, коли він назвав її ім’я? Як мав змінитися мій вираз обличчя? Не знаю. Та певен, що нічого не робити й тупо дивитись поперед себе, мов грецька статуя, — реакція неправильна.

Наприкінці нашої розмови Ґленн дав мені ще одну можливість зреагувати як нормальна чутлива людина, коли сказав, що ведмедя спіймають. Я відповів як науковець, а не як повнокровний чоловік, що має керуватись жагою помсти за таку несправедливість.

А тепер начистоту: я ненавиджу того довбаного ведмедя.

Можливо, він і поводився так, як того вимагали інстинкти, але так само поводяться Ебола чи холера. Якби я міг, я би стер їх із лиця планети.

Ведмеді — захопливі тварини, що мають із нами більше спільного, ніж ми усвідомлюємо. Вони адаптувались майже до такої самої кількості середовищ, що й ми. Це надзвичайно успішні й розумні ссавці.

Вони заслуговують на наш захист.

Але не цей. Надто дурний, щоб зрозуміти, що безвинна дівчина не становить загрози, він має померти.

У цю мить мені хочеться бути там, із мисливцями, намагатися вистежити його.

Ось що я мав сказати Ґленну. Правильною реакцією був би гнів та бажання щось удіяти.

Він, певно, вважає, що я значно гірше, ніж просто неемоційний.

Боягуз.

Справжні чоловіки, чоловіки, що ніколи не були знайомі з Джуніпер, зараз у лісі, шукають її вбивцю.

А я в кімнаті з клімат-контролем, за майже замкненими дверима, серджуся через нездатність проявляти злість на людях.

Як би не засуджував мене Ґленн, цього все одно було б недостатньо. Я жалюгідний.

Не в змозі висловити свій розпач, я гірше, аніж просто жалюгідний. Я абсолютно безсилий.

Я лежу непорушно. Дзвонить телефон.

Це детектив Ґленн.

— Ми його впіймали, — захоплено каже він.

— Де? Я хочу його побачити.

Розділ 10

Звір

Я заїжджаю своїм «Експлорером» на стоянку дорожнього департаменту, на краю лісу де в гаражі тримають обладнання для прибирання доріг. Під самотнім ліхтарем, щось оточивши, згуртувались люди.

Принаймні людей зо двадцять зібрались у коло. Роздивитись їх і те, навколо чого вони зібралися, мені заважають вантажівки зі зброєю. Більшість — службові, з місцевого відділку та з департаменту штату.

Я паркуюся й виходжу. Відстань від мене до того об’єкта десь із футбольне поле. Я усвідомлюю кожен свій крок, але при цьому, здається, не ближчаю ні на метр.

Фотоспалахи з центру кола освітлюють високі сосни, мов блискавка. У холодному повітрі пахне кавою, чути сміх.

Приберіть вантажівки, айфони, коробку пончиків і рушниці й отримаєте сцену з печер Ласко, де двадцять тисяч років тому люди збирались разом відсвяткувати вдале полювання.

Я непроханий гість, а вони — герої, що йдуть на звіра, котрий вбиває прекрасних дівиць. Я тут лише свідок, який хоче побачити лице того звіра, але не має права на панібратство чи привітання.

— Докторе Крей! — гукає мене детектив Ґленн. Він відходить від чоловіка у формі лісової служби і прямує до мене.

Я почасти чекаю, що зараз він поцікавиться причиною мого перебування тут, хоча сам мене й запросив.

Він тисне мені руку. На його обличчі усмішка. Джуніпер він зустрів уже трупом. Для нього її історія почалася в ту мить, коли її мертву знайшли в лісі, і щасливо закінчилася перемогою над звіром.

Як і для решти.

Для них головний персонаж вистави — ведмідь. Кожна людина — протагоніст, тварина — антагоніст. Нещасна Джуніпер — тільки приманка, не більше. Для них вона — лише ім’я, мотив.

Я на них за це не гніваюсь. Принаймні вони щось зробили, поки я копирсався в собі.

Ґленн знайомить мене з рудобородим чоловіком у куртці Служби рибних ресурсів та диких тварин. На ньому шорти, до ременя прикріплений пістолет.

— Кевін Річардс. Це він вистежив та вбив тварину.

Я тисну йому руку.

— Співчуваю вашій втраті, — Річардс кидає на мене серйозний погляд.

Відчуваю: він із тих мисливців, що не радіють смерті жодної з живих істот.

Я не можу дібрати слів. Лише киваю, надто зніяковілий, щоб усвідомити: найбільша втрата, яку я зараз переживаю, — це втрата власної гідності.

Краєм ока я помічаю в натовпі буре хутро.

Річардс плескає мене по плечу.

— Я покажу.

Його жест мав на меті втішити. Проте принижує. Я стримуюсь, щоб його не відштовхнути.

Він переможний лицар, що показує наляканому селянину мертвого дракона. Ніби промовляючи: «Не бійся, чоловічку. Я з ним уже розібрався».

Натовп помічає наближення Річардса та Ґленна й розступається.

На гравії розстелено великий синій шмат брезенту. Посередині — гора хутра, подекуди вкрита листям і гілками.

Я бачу на тілі темно-червону кров, утім, на рани від куль не схоже.

Насправді на тварині видно лише одну рану — вхідний отвір у правій скроні, одразу за вухом. Постріл був майстерним, а смерть — швидкою.

Очі ведмедя все ще розплющені. Щелепи роззявлені, видно гострі зуби. Пазурі тварини стирчать з лап, мов гострі ножі.

Ось звір, який убив Джуніпер.

Ось жахіття, яке відібрало в неї життя.

Великий, навіть як на Гризлі.

Дивлячись на нього, я мав би відчувати ненависть.

Я мав би відчувати бажання вхопити сокиру й почати рубати тварюку на шмаття, проявляючи вповні свій гнів. Та не можу зібрати злості, щоб навіть плюнути чи хитнути головою.

Я дивлюся і бачу лише ведмедя.

Звичайного ведмедя.

Вишкір на його морді — певно, спазм після пострілу. Коли Річардс натиснув на курок, тварина, швидше за все, опустила голову, намагаючись винюхати під колодою щось їстівне.

Його вбили у мить спокою, а не в розпалі запеклої битви. Він помер тихо й несвідомо, як і мав.

Як мала і Джуніпер, у глибокій старості.

Мені шкода ведмедя. Його шлях і шлях Джуніпер ніколи не мали б перетнутися. Якби вона йшла на десять метрів нижче схилом, ведмідь просто заліз би до свого барлогу, а Джуніпер смакувала б піцою, запиваючи її келихом вина, у кафе найближчого міста. Обоє були б щасливі й задоволені.

Натомість маємо мертву дівчину в моргу і мертвого ведмедя, що розпластався на брезенті, — об’єкт висміювання й ненависті.

Я кидаю погляд на Річардса й витискаю з себе мляву похвалу:

— Добре впорались.