Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 8)

— Я часто розповідав студентам, що комп’ютерні моделі інформативні, та вповні вони можуть нам розказати лише про зовнішні системи. Необхідно порівнювати й зіставляти. Виходити з лабораторій. Досліджувати недосліджене...

Детектив Ґленн звертає увагу на мої руки. Коли я нервуюся, то починаю заламувати й стискати їх. Зараз пальці в мене біліють від нестачі крові.

— З вами все гаразд, докторе Крей?

Я хитаю головою.

— Ні. Згадалась наша розмова з Джун... Джуніпер. Вона просила в мене поради.

Тепер я пригадую все чіткіше. Ми сиділи в піцерії біля кампусу з групою інших студентів. Вона сіла на стілець поруч зі мною. Мала світлі карі очі.

Вона зачесала волосся і злегка всміхнулася.

— Отже, професоре Тео, яку пораду ви дасте амбітній науковиці?

Вона поклала лікті на стіл. Я відсунувся назад, аби дати їй більше місця. Це змусило її знову всміхнутися.

Пам’ятаю, я дуже боявся здатися одним із тих розпусних викладачів, що затискають по кутках молодих студенток, мов доведені до розпачу вовки, а тоді зображають здивування, вислуховуючи, що їхня робота має мало спільного з надмірною приязністю до жінок.

Мову її тіла я не помічав. Можливо, вона навіть фліртувала, як роблять деякі дівчата, щоб отримати відповідь від чоловіка, який в іншому разі проігнорував би їх. Не знаю. Я звертав увагу лише на запитання. Дав щиру відповідь. Вона відсунулась від мене, лише щоб, поклавши лікоть на стіл, підперти голову рукою, і продовжила уважно слухати. Я вів далі, і, здавалось, все це її лише розважає. Та тепер я знаю: це було не так. Кожне моє слово вона сприймала всерйоз.

Через ті слова, мої слова, вона загинула.

Розділ 8

Фронтири

Від Плінія Старшого, котрий помер, кинувшись до берегів Помпеїв після виверження вулкану Везувій, до наших часів займатись наукою може бути вкрай небезпечно. Експерти з пошуку патогенів гинули, намагаючись побороти хвороби. Ми втрачали астронавтів при поверненні в атмосферу й дослідників океану в морських глибинах.

Навіть лабораторія може бути небезпечним фронтиром. Мадам Кюрі вбили елементи, які вона допомагала нам зрозуміти. Мисливці за вірусами в установах із п’ятим рівнем безпеки[3], де очищається кожна молекула повітря, накладали головами від крихітного уколу шпилькою, який розривав кінчик рукавички.

Іноді причина криється в недбалості. А буває, ми просто не розуміємо природу того, що намагаємося дослідити. Або ж просто не щастить: ти опиняєшся не в тому місці і не в той час.

Радячи своїм студентам виходити з лабораторії у світ, перевертати камені та пхати носи в недосліджені місця, я, певно, сприймаю як само собою зрозуміле той факт, що вони будуть обережними. Або ж моя провина в тому, що я недооцінюю небезпеки, які трапляються, хай як ретельно ти готуєшся.

Хоч я і провів добрячу частину своєї молодості в лісі, тепер, в окулярах та з розкуйовдженим волоссям, я певен, що в очах своїх студентів не надто відрізняюся зовні від хворих на агорафобію викладачів англійської мови та двоногих лабораторних щурів, котрі бачать денне світло лише дорогою до торговельних автоматів у студентському центрі.

Я абсолютно не готовий до виживання в диких умовах. Моя підготовка до походу в ліс закінчується перевіркою кількості питної води та злакових батончиків у рюкзаку. У багатьох ситуаціях моє сприйняття лісу не практичне, а радше абстрактне та теоретичне.

Та все ж я дещо дізнався про дику природу від свого вітчима, і трохи здорового глузду мені втовкмачили інструктори з корпусу підготовки офіцерів запасу, які справедливо вважали мою інтелектуальну допитливість за ймовірну перешкоду на полі бою.

І, відкидаючи цей мізер своїх знань, гадаю, провина в тому, що сталося з Джуніпер, може бути й моєю.

Детектив Ґленн робить дзвінок, а я сиджу й дивлюся на простягнену руку нещасного дівчати.

Її пальці назавжди скоцюрбились в агонії, коли тіло припинило виробляти коензими, які запобігають застиганню м’язів, що його ми кличемо трупним задубінням.

У семестрі так багато годин, за які можна навчити студентів найважливішого. Я без кінця створював різноманітні плани уроків, намагаючись виокремити лише те, що здавалось мені критично значущим. При цьому я якось знаходив час і давав їм грати в відеоігри на екрані лекційної зали — показуючи, яким гіповим я можу бути, і навчаючи, що навіть цифрова екосистема може існувати за новоствореними правилами.

Тепер я шкодую, що витрачав стільки часу на ті нісенітниці чи на дні кіно, коли ми дивилися фільми на кшталт «Аватара» і намагались раціоналізувати життєвий цикл інопланетян.

Я мав би навчати їх виживання.

Відеоігри та кіно — це потурання власному егоїзму. Я ніколи не був популярним викладачем, що вміє влучно пожартувати чи просто побазікати зі студентами. Я часто буваю відірваним від реальності, тримаюся одинаком. Ці так звані втішні методи викладання — це мої спроби показати, що існує зв’язок між крутими речами в їхньому житті та світом, у якому живу я.

Дивлячись на знімки нещасної Джуніпер, я відчуваю себе дурнем, мов викладач історії, що приперся в аудиторію в костюмі Капітана Америки.

Я мав би навчати її та її одногрупників безпеки, а не щосили боротися за їхню прихильність.

Джуніпер не мала йти туди сама. Слід було комусь повідомити. Вона мала захопити з собою зброю. Мала зробити все те, чого не роблю я сам...

Імпульсивна, допитлива й забудькувата, вона могла дізнатись від мене більше, ніж їй було варто.

— Докторе Крей? З вами все гаразд? — питає Ґленн.

Я усвідомлюю, що зібрав шість світлин Джуніпер докупи і притиснув їх до себе. Мені стає ніяково, і я кладу їх назад на стіл.

— Перепрошую, — я відсовую стілець. — Мабуть, мені краще піти. Якщо ви не проти.

— Так, звісно.

Ґленн встає і прямує до дверей, щоб відчинити їх мені. Перш ніж повернути ручку, він зупиняється.

— Я щойно розмовляв телефоном зі Службою рибних ресурсів та диких тварин. Вони відправили сюди свого найкращого ловця. Ми впіймаємо цього звіра. Якщо це хоч якось вас розрадить.

Я відповідаю слабкою посмішкою.

— Ми обоє знаємо, що не розрадить. Ведмідь просто був ведмедем, — я роблю глибокий вдих, та повітря не хоче рухатись усередину. — Їй слід було краще підготуватися.

— Не нарікайте на неї, — відповідає Ґленн.

Я підводжу погляд. Мої слова лаконічні та сповнені ненависті до себе.

— Я нарікаю не на неї.

Розділ

9 Північ

Надвечір мене висаджують на стоянці мотелю разом із картонною коробкою, в якій моє взуття, ноутбук та інші речі, що їх забрали з мого номера та «Експлорера».

У дверях номера досі тріснута рама в тому місці, де їх висаджував спецпідрозділ. Варто було би, мабуть, попросити переселити мене в інший, та мені байдуже.

Я зачиняюся в номері й замикаю двері на ланцюг, щоб не теліпалися. Ліжко досі розстелене, та, здається, подушки хтось совав. Якби мене спитали, я б сказав, що хтось провів по них липучим роликом, збираючи волосся. Підозрюю, шукали не лише кров Джуніпер. Шукали будь-які її сліди.

Доки ми з детективом Ґленном розмовляли, лаборантка проводила побіжний огляд знайденого.

Якби вони виявили на моїх простирадлах чи в зливі душу довгу каштанову волосину, готовий закластися, що Ґленн би невинно запитав, ночував я сам чи мав компанію. Таким би був перший крок, щоб з’ясувати, чи я не брехун і не потенційний убивця.

Я впевнений, що Ґленн уважно мене оцінював, аж доки я не полишив відділок. Він зустрічав сотні, а може, й тисячі винних. Певен, він знає, на що слід звертати увагу. Кожен із нас унікальний, однак реагуємо ми всі більш-менш однаково.

Мене легко можна назвати неемоційною людиною. Та, гадаю, такий я і є, якщо говорити буквально.

Коли помер батько, я з відкритого хлопця, щоб не сказати екстраверта, перетворився на відлюдька. Мати відправляла мене до кількох психологів. Усе переймалася, що я неправильно даю раду своєму горю.

Сидячи в їхніх кабінетах, я міг висловлювати свої почуття лише в стилі «так-чи-ні». Коли один із психотерапевтів, доктор Блейклі, дав мені письмовий тест із конкретними запитаннями про мої почуття, раптом те, що відбувалося в моїй голові, прояснилося — принаймні для Блейклі й мене самого.

Блейклі всадовив поруч мою матір і прямо сказав їй, що я даю собі раду краще, ніж можна було очікувати. Я не соціопат і не позбавлений почуттів. Я лише не виявляю внутрішніх переживань чи навіть не розпізнаю їх так, як це роблять інші люди, або за той самий час.

Проблема в тому, що ми очікуємо емоційної складової почуттів. Люди — соціальні примати, і наш досвід має якось проявлятися, щоб його розпізнавали інші.

Мати ніколи не бачила, як я плачу. Я вважав, що саме це її й непокоїть і саме тому вона відправляє мене до різних терапевтів. Коли я трохи підріс і вже мав перевагу власного бачення — плюс трохи інформації, якою зі мною поділився її другий чоловік, Девіс, — я нарешті зрозумів, чому вона постійно шукала іншої точки зору.

Вона ніколи не плакала.

Мати не могла визнати власної провини за невисловлені емоції, що їх люди мають проявляти зі смертю коханих.

Не сумніваюся, що вона глибоко переживала втрату мого тата. Знаю, що щиро його любила. Як і всі навколо. Він був безкорисливою людиною і помер, намагаючись допомогти іншим.

Я ніколи не оцінював материне почуття втрати за її поведінкою. Все було просто, мов рівняння. Коли тато помер, відголоски бурхливого сміху та світло, що його він, здавалось, випромінював на весь наш будинок, зникли. Навіть люди, які заходили до нас уперше, відчували: чогось бракує.