Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 80)
— Та невже? — відповідає вона.
У яскравих променях світла, яке струменить із краю дороги, поруч із дірою, яку ми пробили в загорожі, видно якийсь рух.
Я рефлекторно хапаю Джилліан за комір куртки й перетягую назад.
— Пригнися!
— Що там? — питає Ґленн.
За мить лобове скло пробиває автоматна черга, і нам на голови сиплються уламки скла.
Я притискаю Джилліан до підлоги, прикриваючи її своїм тілом. За цією чергою чути наступну, і машина починає клацати, коли кулі продірявлюють капот та радіаторну решітку.
— Когось зачепило? — гукає Ґленн спереду, скоріше за все, навпочіпках, як і ми.
— Я в нормі, — шепоче Джилліан.
— Все гаразд.
Промінь світла миготить знову.
— Він рухається.
— Лишайтесь там, — каже Ґленн. Я чую, як він дістає з пістолета магазин, потім вставляє назад. — Я порахую до трьох і почну відстрілюватися.
— Його там не буде, — кажу я.
— Що?
— Він намагається завдати удаваного удару. Певно, з вашого боку.
— Чому ви так вирішили?
— Бо він знає, що ви озброєні й вас треба прибрати першим.
— Ви...
БАХ! БАХ! БАХ! БАХ! БАХ! БАХ!
Кулі пролітають над нашими головами, і на нас, мов лютий град, сиплеться ще більше скла.
— Чорт! — кричить Ґленн.
— Вас поранено?
— Трохи зачепило. Куля пройшла крізь дверцята. Я відстрілюватимусь. Ви двоє, вийдіть із іншого боку і присядьте за машиною!
— Стривайте, — каже Джилліан. Я розумію, що вона таки дістала Сюардові ключі. Неспокійними пальцями вона знаходить ключ від наручників і звільняє мене. — Гаразд.
Ґленн починає стріляти, і салон наповнюють оглушливі звуки.
Я намацую ручку й вилізаю, лишаючись навпочіпках. Джилліан вислизає за мною.
— Ви вже зовні? — кричить Ґленн.
— Так.
— Він лежить у траві. Гадаю, я в нього влучив.
— Або ж він просто займає снайперську позицію, — відповідає Джилліан.
— Можливо. Я стрілятиму ще. Щойно почну, біжіть подалі в ліс. У мене погане передчуття. Ліс — це його територія, та я не можу вигадати нічого кращого.
— Біжіть! — кричить Ґленн і починає стріляти.
Ми з Джилліан пробираємося лісом, та коли Ґленн припиняє стріляти, я застигаю на місці.
— У чому річ? — питає Джилліан.
Ми віддалилися футів на десять від машини. За стовбурами дерев видно клаптики трави. Джо ніде не показується.
— В інший бік! — я тягну її за руку. — Він уже тут!
Ми оббігаємо машину так, що вона опиняється між нами й лісом, і видираємося пагорбом до шосе.
Я озираюся і бачу над панеллю приладів пістолет Ґленна. Кричу:
— Він між дерев, заходить іззаду!
Ґленн висовує голову й помічає, як ми біжимо до дороги. Не вагаючись, він вилазить крізь розтрощене лобове скло, перекочується по капоту та мчить за нами.
Я бачу, як він зупиняється й озирається на Сюарда, боячись лишати його.
БАХ! БАХ! БАХ! БАХ! БАХ! БАХ!
З лісу лунають постріли, і кулі рикошетять від машини.
— БІЖІТЬ! — кричу я.
Джилліан хапає мене за руку й тягне за собою.
Ми перестрибуємо через загорожу, по якій з гучним металевим брязкотом дріботять кулі.
Ґленн підіймається пагорбом, потім розвертається і відстрілюється у бік, звідки щойно лунали постріли.
Вогонь із гвинтівки припиняється, тож Ґленн біжить на інший бік шосе, наздоганяючи нас із Джилліан.
Ми мчимо до машини швидкої, яка лежить на пасажирському боці. Все ще миготить сирена, і задні колеса обертаються, позаяк усе сталося лиш кілька секунд тому.
Парамедик перехиляється через бокові пасажирські дверцята і стає навколішки.
Ми відтягуємо його до іншого краю машини, подалі від лісу.
— З вами все гаразд?
— Так. Здається.
Я вказую на дорогу.
— Тоді беріть її й тікайте.
— Ні, — рішуче відповідає Джилліан і повертається до парамедика: — Біжіть!
Наляканий попередньою стріляниною, він починає тікати щодуху.
Позаду нас спалахують червоно-сині вогні, і поруч зі скреготом гальмує патрульна машина поліції Гудзон-Крика. Із водійського сидіння зіскакує підстаркуватий поліціянт:
— Що відбувається?
— Стрілянина в лісі! — каже Ґленн.
Офіцер поліції поволі наближається до нас — тепер він перед деревами мов на долоні.
— Назад! — кричить Ґленн.
БАХ! БАХ! БАХ!
На плечі офіцера рвана рана, і він з криком падає на землю.