Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 76)
— Алло?
— Джилліан! Це я!
— Тео!
Мені чути її голос крізь вікно.
— Слухай уважно. Ти в небезпеці.
У мене за спиною щось рухається. Все ще засліплений світлом екрана свого телефона, я бачу лише віддалений ліхтар У дворі.
— Ані руш, — каже голос з-поміж тіней.
Я тягнуся по пістолет, та просто на мене біжить чоловік у масці й із чогось вистрілює.
У грудях спалахує біль, і я відключаюся.
Розділ 76
Охорона
Мене сліпить яскраве світло, і хтось до мене звертається:
— Тео, з вами все гаразд?
Поволі вертається чіткість зору, і я бачу парамедика, який підіймає мені повіку й дивиться, чи розширюється зіниця.
Я намагаюся поворушити руками, та не можу На мить здається, що вони паралізовані, та потім я усвідомлюю: руки скуті наручниками за спиною.
— Що сталося?
— Що ви пам’ятаєте? — питає парамедик.
— Я... перевіряв, як Джилліан. Джилліан! Де вона?
— Вона в будинку.
— Я маю з нею поговорити.
Парамедик відходить і знімає рукавички.
— Тоді вам до цих людей.
Збоку від нього стоять детективи Ґленн та Вітмаєр. Є і третій чоловік, якого я не знаю.
Я згадав, чому я тут. Миготіння червоної сирени машини швидкої допомоги відбивається від дерев у лісі позаду неї, і мені скручує живіт — я раптом відчуваю себе під ударом. Я хочу закричати, попередити їх, та боюся, що в такому разі вони вважатимуть мене зовсім божевільним.
Футболка на грудях розірвана, і на місці, де я відчув спалах болю, наклеєний лейкопластир. Хтось — певно, один із поліціянтів, що стоять на вулиці в камуфляжі — вистрілив у мене з шокера. Напевно, слід радіти, що то був не пістолет, та я й досі відчуваю, як болить усе тіло.
Певно, на мене чекали. А отже, скоріше за все, поліція не купилася на мою підставну смерть або ж розкусила її майже одразу.
Той невідомий чоловік сідає поруч зі мною на ґанку На ньому чорна вітрівка, його обличчя бездоганно виголене. Якби мене спитали, я б сказав, що це федеральний агент.
— Докторе Крей, ви готові до розмови?
— Джилліан у безпеці?
— Так. Вона в будинку.
— А Ґас?
— Він також там. Не бажаєте розповісти нам, що ви тут робите? Чи, якщо вже на те пішло, чому ви живі?
Я продовжую зосереджено вдивлятися в ліс.
— Убивця. Він сказав, що нашкодить їм, якщо я до вас звернуся.
— Справді? Коли він вам це сказав?
— Два дні тому.
— Ви зустрічались? Чи він написав вам листа?
Я повертаюся до чоловіка обличчям.
— Чому ви говорите так зверхньо?
— Хіба? Я лише намагаюся дещо прояснити. Поговорімо про ваше зізнання.
— Хто ви?
— Спецагент Сюард, ФБР. Ви привернули мою увагу, відколи почали знаходити всі ті тіла. Ті, які, за вашими словами, ви самі й закопували.
— То була брехня.
— Справді? Доволі переконлива брехня.
Я нарешті приходжу до тями.
— Сюард, послухайте мене дуже уважно, — говорю я так, щоб мене чули й Вітмаєр із Ґленном. — Чоловік, який убив тих жінок. Чоловік, який убив Джуніпер Парсонс. Я знаю, хто він.
— Джошуа Лі Кларк, — каже Сюард.
— Так, та тепер його звуть інакше. Він виїхав з Монтани й повернувся з новим ім’ям.
— Гаразд, і як його тепер звуть?
— Я не знаю.
Сюард злегка самовдоволено всміхається й повертається до решти.
— Що ж, це нам не надто допоможе.
— Всі вони знають його, — кажу я. — І, певно, говорили з ним десятки разів.
— Джентльмени, — саркастично звертається Сюард, — нічим не хочете зі мною поділитися?
Вітмаєр закочує очі й хитає головою, та Ґленн уважно слухає.
— Про кого ви? — питає він мене.
Я не зважаю на Сюарда і звертаюся напряму до Ґленна.
— Він знав, що Джуніпер у скрутному становищі. І проїздив повз Челсі та інших. Він знав, коли тут з’являвся хтось немісцевий, хтось, у кого немає тут ні з ким зв’язків.
— І як же? — питає Сюард, намагаючись повернути контроль над розмовою.
Я дивлюся йому просто у вічі, навіть бровою не повівши.
— Бо це бісів водій евакуатора. Це йому ви телефонуєте, коли застрягаєте бозна-де з пробитим колесом чи коли у вас закінчується бензин. І саме йому, сидячи у нього ж у кабіні, ви розповідаєте всю історію.
Я переводжу погляд на Вітмаєра.
— Ви взагалі знаходили машину Челсі?
— Ні...
— Ні. А її тіло ми знайшли. Її машину хтось відбуксирував.
Сюард встає і підходить до Вітмаєра та Ґленна, щоб поговорити. Я бачу, що мені вдалося захопити його зненацька. Зі зверхнього тону агента я зрозумів, що він повірив у моє зізнання, та не в мою смерть. Насправді він не очікував, що я когось назву.