Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 61)

Я знову пірнаю у воду і продовжую перевіряти дно. Здається, палиця торкається чогось дерев’яного. Підійнявши її, я відчуваю, як вона в щось угрузла.

Я поволі підтягую палицю до себе і простягаю руку, щоб торкнутися того, що наштрикнув. Пальці відчувають ряд чогось зігнутого, схожого на ребра.

Я намагаюся не поспішати з висновками. Це може бути грудна клітка оленя. Проводжу пальцями по спині й перевіряю її на предмет торчкуватих хребців, які бувають в оленів чи ведмедів.

Вони короткі й притуплені. Як у людини.

Я висовую голову з води. Щойно помітивши мене, Джилліан змінюється на обличчі.

— Ти щось знайшов.

— Так...

Я пливу до берега, тягнучи знахідку позаду себе.

Підтягую її до мілини, де вода чиста.

Джилліан присідає, щоб роздивитися грудну клітку.

— Людська?

Я лишаю її у воді й виходжу на траву.

— Дорослої людини. Певно, жінки.

— Решта також там?

— Скоріше за все. Вода чи бактерії проточили з’єднувальні тканини. Треба лишити це тут, доки хтось не дістане як слід. Щойно плоть опиниться на суші, почне розкладатися.

Я оглядаю поверхневі особливості частини скелета й помічаю на ребрах кілька виразних слідів від кігтів.

Джилліан також зауважує їх.

— Це він.

— Безсумнівно.

— А це що?

Я дивлюсь, куди вона вказує. На тлі темної кістки блищить щось металеве. Я помічаю, що в лівій частині ребер застряг якийсь крихітний шматочок. Мабуть, дещо необдумано, та я хапаю його голими пальцями.

Очистивши знахідку від мулу й водоростей, я розумію, що це гострий металевий кінчик ножа. А може, навіть кінчик кігтя.

Я даю Джилліан його роздивитися.

— Це не ведмедя і не пуми. Цього разу вони мусять нам повірити. Мусять.

Розділ 59

Переслідувані

Перші півмилі ми йдемо в повній тиші, обмірковуючи знахідку. Зробивши кілька фотографій, я затягнув грудну клітку назад на середину ставка до прибуття поліціянтів-водолазів.

Коли я виліз, Джилліан подала мені пляшку води, щоб я вмився, і сказала, що не збирається подорожувати лісом разом із людиною, яка смердить, мов бомба-пердюха.

Я оцінив її здатність так швидко оговтуватися після щойно побаченого, а потім до мене дійшло, що, мабуть, не настільки вже це її й схвилювало. Підозрюю, що Джилліан бачила смерть неодноразово.

Хай навіть так, вона все ще насторожі. Поки ми прямуємо вузьким перевалом, я зауважую, що вона час від часу озирається й оглядає гірський хребет.

Повернення видається значно похмурішим, аніж дорога до джерела. Спочатку я списую це на той факт, що ми щойно віч-на-віч зустрілися зі смертю, та потім починаю параноїти.

— Це була чиясь дитина, — каже Джилліан, порушуючи нашу мовчанку.

— Так. Яка зникла, мабуть, на понад тридцять років.

— Як гадаєш, їх там ще багато?

— Так.

— Чому ти так вирішив?

— Це тіло я знайшов без особливих зусиль. Він поклав на груди камінь, щоб опустити тіло на дно. Шанси, що я дістану цей набір кісток з першої ж спроби, були вкрай невисокими. Я певен, є й інші.

— Просто там, у тому ставку, увесь цей час. Усі ті люди, що плавали, бавилися... прости господи, пили воду... і просто під їхніми ногами знаходилось кладовище. Це так неправильно.

— Це було ризиковано.

Джилліан озирається через плече.

— Що ти маєш на увазі?

— Ті тіла могли роздутися від газів і випливти на поверхню. Нерозумно позбуватися їх у такий спосіб. Краще вже закопувати в лісі.

— То нащо він так вчинив?

— Не знаю. Люди збивають мене з пантелику.

— Це не людина.

— О ні, це таки людина. Просто жахлива. Якби мене спитали, я б відповів, що йому подобалась ідея ховати всі тіла в одному місці. Йому, певно, дах зносило від того, що люди купаються у цьому ставку.

— Це огидно.

— Це обнадійливо.

— Що? Як?

— Це був більш ранній етап. Відтоді він порозумнішав, хоч відчував і, певно, досі відчуває певний захват. Достатньо, щоб він почав поводитися недбало. Він схильний до помилок.

Джилліан зупиняється. Я дивлюсь, як на якусь мить вона схиляє голову набік, а тоді продовжує йти.

— Що це було? — питаю я.

— Що саме?

— Ти зупинилась.

— Хіба? Мабуть, щось почулося.

Мене вражає ця напруженість між інстинктами тварини й логікою людини, яка відкидає все, що не вписується у її вузькі категорії сприйняття. Я щойно бачив, як Джилліан щось помітила, а тоді одразу забула, бо не змогла визначити, що саме.

— Ти відчуваєш морозець на потилиці? І як живіт напружився? — питаю я.

— Так. А ти?

— Угу.

— Гадаю, за нами стежать, — шепоче вона, не обертаючись.

Ми продовжуємо йти, не кажучи ні слова. Обоє намагаємось якомога менше виражати зацікавленість тим, що може нас переслідувати, і тримаємо голови прямо, не зводячи очей зі стежки.

За півмилі дерева рідшають. Джилліан шепоче:

— Тут ніде сховатися. Та за наступним поворотом ліс густіший. Якби я була снайпером...

— Саме там би ти й засіла.

— Саме так.

— Іди прямо.