Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 63)

— Ти часом номер не роздивилася?

— Побачила, що зареєстрований у Монтані. Але сам номер — ні.

— Цікаво. Скоріше за все, хибна тривога.

— Хибна?

— Так.

— Гаразд.

Здається, що вона скоріше потішена, аніж стурбована.

Я вимикаю світло в салоні. Джилліан продовжує дивитися на мене. Сяйво від приладової панелі освітлює її обличчя. На її вустах грає усмішка.

Вона не зводить із мене очей, і я знаю, що це означає.

Я міркую.

Для Джилліан це все ще пригода. Гадаю, вона не розуміє, що насправді відбувається.

Хоча, може, це я не розумію.

Імпульсивно — може, на адреналіні — я нахиляюся, вриваючись в особистий простір Джилліан, і її губи злегка розтуляються. Я її цілую. Міцно, проте недовго. Коли я відхиляюся, вона всміхається.

— Що? — питаю я.

— Це, певно, найбільш нездорове перше побачення в історії людства.

— Ти сама напросилася.

— Це правда. Правда.

Джилліан кладе руку мені на потилицю, даючи зрозуміти, що з поцілунками ми ще не закінчили.

— Ти розумієш, що щойно повз нас міг проїхати вбивця?

— Ти розумієш, як таке напруження заводить?

У ній є щось таке, чому я цієї миті не здатен опиратися. Я хапаю її за потилицю і знову притискаю її губи до своїх, цього разу сильніше. Наші язики зустрічаються і граються один з одним.

Я засовую руку їй під футболку й торкаюся грудей, що не йшли мені з думки цілий день — чи, точніше, з першої ж нашої зустрічі.

Аж ось її рука торкається мого стегна і прямує вгору, охоплюючи опуклість у мене на штанях.

— То що нам із цим робити? — шепоче Джилліан мені на вухо.

Я відсахуюся і притуляюся до своїх дверцят.

— Вибач. Я...

— Що сталося? Річ у мені?

— Ні! В мені. Ці темні речі. Темні місця. Я не мав вести тебе туди.

— Якби я не пішла, то не сиділа б зараз тут.

— Годину тому ми дивились на мертве тіло.

— Воно пролежало мертвим тридцять років.

— А вбивця досі на волі.

— Так, Тео. На волі. І повстанське мудило, яке вбило мого чоловіка, теж досі на волі. І я ніколи йому цього не пробачу.

— Вибач. Мені так шкода.

— Не кажи так. Ти шкодуєш, що мене поцілував?

— Ні.

— Ти маєш навчитись розмежовувати. Твоя проблема в тому, що ти пов’язуєш усі події свого життя в один клубок.

— Лише так я можу зосередитись.

— А ти не думав, що саме через це й бігаєш колами? Частково Джилліан має рацію. МААТ не вказала на гаряче джерело. Це випливло з випадкового коментаря. Я робив те саме, знову й знову.

Я витріщаюся на Джилліан. Вона схрещує руки й дивиться на мене з цією самовдоволеною посмішкою в куточках вуст.

— І що тепер?

Я вимикаю у себе в голові професора й кажу перше, що спадає на думку:

— Лізь на заднє сидіння й дізнаєшся.

Розділ 61

Терапевтка

Лікарка Дебра Мід дивиться на мене крізь окуляри у величезній оправі й чи то бурчить, чи то зітхає, опісля чого говорить:

— Отже, це ви той йолоп, що зіпсував мої зразки?

— Певно, так.

— Сюди, — вона вказує мені шлях далі коридором, на кабінети судмедекспертизи.

Уперше про її існування я дізнався сьогодні вранці, коли незадовго до шостої мене розбудив телефонний дзвінок. Здається, єдина судмедекспертка в Монтані починає роботу з самого ранку.

— Тео Крей? — запитала вона.

— Так?

— Вас турбує лікарка Мід. Це ви постійно надсилаєте мені тіла?

У її питанні було щось настільки очевидне, що я ледь не випалив ствердну відповідь.

— Ем... можливо, — нерішуче відповів.

— Мені сказали, що ви професор.

— Так, біології.

— Скажіть, що ви ще й викладаєте!

— Ем, так. А в чому проблема?

— Шкода ваших студентів. Приїжджайте до відділу судмедексперта в Міссулу.

— Коли?

— Зараз.

І більше жодних інструкцій, окрім владної вимоги прибути на місце щонайшвидше.

За чотири години мене веде коридором маленька сива жіночка, яка навіть не намагається приховати своєї зневаги.

Але чомусь вона мені подобається. Можливо, у мене просто чудовий настрій — не дивина після палкого рандеву на узбіччі з красивою жінкою.

— Отже, у чому річ? — питаю я.