Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 6)
Я вказую на інші знімки:
— Решту я погрупував за іншими критеріями.
Показую на світлини з літньою жінкою та на ті, що, як мені здалося, з ними пов’язані:
— Тут пошкоджений об’єктив. Це помітно в нижньому куті, де прямі лінії.
Я беруся за інший стос.
— Тут чітко видно відбитки, які опинились на цифровій версії знімка після використання сканера. Мабуть, із дев’яностих.
— Мабуть, — повторює Ґленн, похитуючи головою.
У двері стукають. Хтось просить Ґленна вийти в коридор.
— Я перепрошую, — каже він і виходить з кімнати.
До мене долинають звуки розмови, та слів не розібрати. Мені цікаво, та я намагаюся зберігати байдужий вигляд, позаяк за мною досі стежить камера.
Детектив Ґленн повертається і дещо розслаблено завалюється у крісло.
— Докторе Крей, можна дати вам одну пораду?
— Впевнений, вона буде мені корисна.
— Якщо ще коли-небудь потрапите в подібну ситуацію, боже збав, не кажіть ані слова, доки вам не дадуть поговорити з адвокатом.
Він постукує по стосу світлин.
— Моторошна штука. Я б навіть сказав, це підстава висунути підозру.
— Я лише казав правду.
— Я помітив. І ледь собі не нашкодили. До речі, мені цікаво, чому ви завагались зі знімком травми голови.
— Отже, це фото ви показали мені невипадково?
— О так, — киває він. — Я хотів побачити вашу реакцію — відразу чи, навпаки, бажання почати себе торкатися.
— І я завагався...
— Так. Подібна реакція буває в поліціянтів і лікарів.
— Я був парамедиком.
Він зводить брови:
— Справді?
— Так. Але завагався не через це. Я дивився, як кров просочилася на білу замазку між плитками. Це нагадало мені кістку.
Ґленн примружує одне око.
— Кістку? Дивний ви. Не знаю, чи й усвідомлюєте наскільки.
Він проводить рукою над світлинами.
— Хочете дізнатись, що здалося мені найцікавішим?
— Ще б пак.
— Ви ані слова не сказали про тіла. Говорили про все, окрім них.
Навіть я змушений визнати, що це дещо дивно.
— Гадаю, люди — не моя галузь знань...
Він усміхається.
— Я в курсі.
— Отже... я можу йти?
— Ви могли піти, коли заманеться. Формально вас не брали під арешт.
Я з підозрою зиркаю на двері.
— Коли ви кажете, що я можу йти, — говорю, — я справді можу йти? Чи ви знову хочете подивитись на мою реакцію на... чим би воно, на бога, не було?
— Ви можете йти. Ви не той, хто нам потрібен.
— Не той? То, може, розкажете мені тепер, у чому річ?
— Так, професоре. Певний час ви були головним підозрюваним у розслідуванні вбивства. Окружний прокурор вже обмірковував, яку краватку надіти на вашу смертну кару.
Він знову зиркає на камеру, потім стишує голос.
— Щодо таких справ вони тут іноді надто нервують. Хотіли взяти вас якнайскоріше, щоб не втратити доказів вашої провини.
Я аж заціпенів.
— Мене? Але чому?
Відповідь — переді мною, на знімках, та я буваю настільки відірваний від реальності, що не в змозі провести прямих паралелей.
— Жартуєте? Ви просто мрія, а не підозрюваний. Геній-відлюдько. Прийшли сюди з розповідями про надхижаків. Усе йшло аж надто добре.
Я відчуваю, як від його слів у мене палає шкіра. Ґленн розслаблений, проте я хвилююся: а що, як він лише продовжує гру?
Він помічає мій дискомфорт.
— Ні, справді, — говорить, вказуючи на двері, — можете йти хоч зараз.
Я повертаю голову до дверей, очікуючи побачити озброєних охоронців, готових вивести мене.
— Якщо це гра, то я не розумію, чого від мене вимагають. Не знаю, що ви хочете почути.
— Вибачте, докторе Крей. Я розумію, все це трохи збиває з пантелику.
На мить я уявляю, який, певно, маю вигляд. Коли я працював екстреним медичним техніком, то постійно мав справу з людьми у стані шоку. Саме так я зараз почуваюся.
Мій погляд падає на верхній знімок. У кадрі звисає рука жінки, ніжна, майже витончена, з кінчиків пальців стікають червоні краплини. Її долоні замазані землею та власною кров’ю.
Я розкладаю на столі інші знімки й знову проглядаю їх.
За словами детектива Ґленна, я звернув увагу на все, окрім людей.
Тож звертаю тепер.
Знімку її обличчя немає.
Тепер усе стає на свої місця. Я розумію, чому я тут.
На мої плечі падає геть інший тягар. Після тривалої паузи я підводжу погляд на Ґленна. Він уважно за мною стежить.
Я збираюся з силами, аби сказати те, чого казати не хочу:
— Я її знаю...