Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 4)
— Докторе Крей, якщо маєте ще хвильку, я би хотів поцікавитись вашою професійною думкою з одного приводу. Заразом спробуємо підшукати вам якесь взуття.
І хоч я й відчуваю полегшення, адже мої руки тепер не в наручниках чи пластикових пакетах, мене бентежить, як насторожився детектив Ґленн, щойно я промовив те слово.
Розділ 4
Самообмова
Проводжаючи мене коридором, детектив Ґленн досі приязний і ставиться до мене, мов до запрошеного гостя.
— Докторе Крей, я дуже вам вдячний за співпрацю.
Доки ми минаємо кабінети й люди підводять очі від своїх столів, я помічаю, що мене уважно роздивляються, і не просто так.
Безперечно, я підозрюваний, чи, як то кажуть у новинах, особа, що становить цікавість для слідства. Але чим саме я їх зацікавив, мені не повідомляють.
Досі я вже мав би напружитись, та від факту, що мене тримають у незнанні, мені, як не дивно, тільки легше. Це не схоже на очікування результатів обстеження на агресивну форму раку. Через незнання ставок усе здається нереальним, мов уві сні.
Ґленн відмикає кімнату з картотеками попід стінами та великим столом посередині.
— Сідайте, докторе Крей.
— Звіть мене Тео, — кажу я, сідаючи. Зазвичай я виправляю людей раніше, та цього разу мав трохи інший клопіт. — Для мене доктор — поняття медичне.
Я утримуюсь від діатриби про людей із липовими ступенями з психології чи педагогіки, що з ними я стикався в наукових колах. Вони не можуть скласти іспит із природничих наук на п’ятому курсі, проте всі як один вимагають, щоб до них ставились, мов до головних онкологів дослідницької лікарні.
— Просто Тео? — детектив Ґленн порпається в картотеках за моєю спиною, дістає папки. — Хіба ви не геній чи щось таке?
— Ви про нагороду? То «Макартур»[2]. Я ж отримав нагороду «Брілліанс». Це трохи інше. Жахлива назва. У своїй біографії я уникаю згадок про неї.
Ґленн кладе папки на стіл і сідає навпроти мене.
— Та годі. Ви ж стовідсотковий геній, як не крути. Погодьтесь, ви справді розумна людина.
Він заграє з моїм его, намагається завоювати мою прихильність. Але з якою метою?
— Мабуть, недостатньо розумний, щоби второпати, чому я тут.
Він сплескує руками.
— Це лише процедурні дурниці. Вже незабаром ми закінчимо.
Що може означати повернення до наручників.
— Як біолог... пробачте, як біоінформатик... Як ви себе називаєте?
— На кожній конференції по-різному. Зазвичай просто «обчислювальний біолог».
— Зрозуміло. Я б хотів вам, як людині тямущій, показати декілька світлин. Різні справи. Може, ви щось відчуєте.
— Відчую? Я не екстрасенс.
— Неправильно висловився. Просто цікаво на дещо поглянути вашими очима. Зробіть мені таку ласку.
Хочеться відповісти, що останні дві години я тільки й роблю йому ласку. Та я мовчу. Я не дуже конфліктна особа.
Він підсовує мені папку Краї зношені, наліпка з назвою зблякла. Я розгортаю папку й бачу перед собою розпанахану голову чоловіка. Одне око дивиться на камеру, тоді як решта обличчя відсутня. На плитці під його головою бризки крові. Згортаю папку й відсовую її вбік.
— Попереджати треба!
— Що?
Ґленн бере папку й зиркає на її вміст:
— Господи. Пробачте. Я хотів дати вам ось цю, — він підсовує мені іншу папку. — Що скажете?
Це знімок корови з кривавими відмітинами на шиї та розчахнутим животом.
— Вас цікавить моя професійна думка?
— Так.
— Це мертва корова.
— Так, але як вона померла?
— Це якийсь тест?
— Ні. У нас тут це вже справжня таємниця. Такий собі місцевий жарт. Пастух із ранчо говорить, що то була чупакабра. Інші кажуть — прибульці. Чітко видно, що живіт розгризли койоти. А от сліди на шиї — загадка.
— Ви серйозно?
Я ще раз оглядаю рани.
— Цілком.
Я аналізую сліди й намагаюся згадати все, що мені відомо про корів. Це направду вкрай обмаль, але вистачить, аби зрозуміти, що сталося. Я знову кладу світлину перед собою на стіл, міркуючи, чи мене часом не перевіряють. Тепер відповідь здається очевидною.
— Вам потрібна моя відповідь чи шлях до неї?
— Шлях?
— Так. Як я дійшов висновку.
Він самовдоволено всміхається.
— Гаразд, професоре, відкрийте мені свій шлях.
— Як я вже казав, я вивчаю системи. Системою може бути ДНК. Клітина. Тіло. Ставок. Планета. Всі ми функціонуємо в безлічі систем. Яку систему ми бачимо тут?
Я підсовую йому світлину.
— Що ж. За слідами укусів койотів ми розуміємо місце корови в харчовому ланцюзі.
— Звісно. Та як щодо іншої системи?
Я вказую на криваві відмітини на шиї.
— Що могло спричинити таке? Ви бачили щось подібне на інших тваринах?
— Так...
Я не даю йому закінчити.
— Я припускаю, на вівцях. Але не на конях чи свинях. Правильно?
Ґленн киває.
— Саме так.
— Що ж, у такому разі відповідь має бути очевидною.
— Очевидною... і що це?
— Койоти.
— Гаразд, та як бути з відмітинами на шиї?
— Усі названі мною тварини ділять одну систему. Яку?