Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 38)

— Усе гаразд? — питає Ембер.

— Він думає, — каже Девон. — Або ж готується психонути та вбити тебе.

— Припни язика.

Мене осяює.

— Я знаю, де шукати.

Розділ 36

Біорізноманіття

— Ти ж тут ніколи не був, — каже Девон. — Чи таки був?

Його рука тягнеться до пістолета.

Я відчуваю, що він — просто дуже налякане й знервоване хлоп’я, яке намагається приховати це за фальшивою бравадою.

— Розслабся. Ні. Я просто вигадав одну наукову хрінь. Бачиш он там?

Я вказую ліхтарем на густолисту зелену рослину з маленькими білими квітами.

— То пухироплідник. А то рутвиця. Он та, обвисла.

— Вони на могилах ростуть чи що? — питає Ембер.

— Вони багато де ростуть.

Тепер Девону стає цікаво, і він починає оглядати все навколо зі своїм ліхтарем.

— Ось іще пухироплідник, — він вказує на групу рослин. — І ось тут також.

— Я теж знайшла, — каже Ембер.

Я підходжу й дивлюся на їхні знахідки.

— Добре. Добре.

— Що ми маємо робити? — питає Девон.

— Шукати далі.

За кілька хвилин він сповіщає:

— Вони всюди.

— Рутвиця також, — додає Ембер.

— Я знаю. Ми обстежуємо територію. Ви ж розрізняєте їх?

Обоє кивають.

— Гаразд. Додамо ще одну рослину.

Я вказую на білувату траву з крихітними білими квітами.

— Це ведмежа трава. Щоразу, як натрапите на таку, кажіть. Зрозуміли?

— А буде якийсь приз? — жартує Девон.

— Побачимо. Поки це просто припущення.

Наступні півгодини ми збавляємо, вигукуючи назви різних рослин, щойно їх помічаємо.

— Пухироплідник, ведмежа трава, — говорить Ембер.

Я підходжу до місця, де вона стоїть. Біля товстих коренів дерева.

— Продовжуймо.

Я веду нас униз горою до невеличкої долини між хребтом, на найвіддаленішому від дороги боці.

Ми йдемо, не випускаючи одне одного з поля зору. Вигуки стають не такими частими. Я вирішую ще трохи пошукати.

— Пухироплідник, ведмежа трава й рутвиця, потрійний виграш, — викрикує Девон. — Вправний трюк. Це щоб ми не відводили очей від землі?

Я поспішаю до нього.

— Ні. Це щоб з’ясувати, чи зможемо ми знайти всі три рослини разом.

Справді, всі ці дикі рослини тут разом. Девон стоїть на маленькій рівнині, біля підніжжя крутого схилу. Пагорб голий, із землі стирчить саме каміння.

Чудове місце. Вода, стікаючи таким схилом, дедалі більше розмиватиме ґрунт. Щоразу після дощу поховане тут тіло буде занурюватися глибше і глибше.

До нас підходить Ембер.

— То щось із цього росте на мертвих людях?

Вона не приховує остраху в голосі.

— Я не можу сказати тобі, що виросте над мертвим тілом. Хіба якщо воно швидко розкладається і живить рослини біля поверхні. Якщо ж тіло закопане глибоко, я нічого не дізнаюся. Це вже геть не моя сфера.

Девон штурхає рослини ногою.

— То що ми шукаємо?

— Знак, що хтось тут був. Що хтось копав землю.

— Ці рослини всюди.

Девон смикає ведмежу траву.

— Так. Але де ще всі три росли разом?

— Ніде.

— Чому? — я перевіряю землю на предмет чогось незвичного. — Чи радше чому вони більше ніде не ростуть разом?

— Бо не полюбляють одна одну — відповідає Ембер.

— Саме так. Рослини створюють власні гербіциди, що вбивають конкурентні види. Та щоб один вид переміг, треба певний час. Коли ти копаєш землю, то, по суті, обробляєш її, створюючи вільний простір для всіх рослин, які можуть тут висіятися.

Девон починає розуміти.

— І що тут?

— Швидше за все, нічого. Це була просто теорія.

— Давай перевіримо. Є лопата?

Цього я не планував.

— Не знаю, чи варто нам тут копати.

Мені не по собі від думки, що Челсі може лежати в мене під ногами.

— То що? Ми підемо до відділку і скажемо, що знайшли кілька гарних квіточок? — втручається Ембер. — Ліпше буде поїхати додому.

— Дай мені ключі, — каже Девон. — Я принесу лопату.