Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 28)

Параноя Ембер заразна. Я виходжу на тротуар і озираюся. Між закусочною та СТО 88 — півдесятка припаркованих вантажівок. А позаду — маленька відкрита ділянка з іржавими вантажними контейнерами.

Автомийка, точніше, мийка для великих вантажівок, — це облуплений бетонний блок, обплетений виноградною лозою. Нагадує давній храм.

Крізь потрісканий асфальт стирчать високі бур’яни. За кількадесят років ніхто й не дізнається, що тут було щось, створене людиною.

Я прямую на задній двір мийки й бачу дівчину, яка курить цигарку і щось набирає на телефоні.

На ній худі та спортивки. Волосся зав’язане у хвостик. Під товстим шаром олівця для очей ховається приваблива дівчина, яка виглядає трохи застудженою.

— Я не кусаюся, — каже вона, помітивши мене.

Я озираюся, шукаючи «їх» — тих, про кого вона мене попереджала.

Вона зауважує мою занепокоєність.

— Сюди вони ніколи не заглядають. Ми в безпеці.

— Ти Ембер? — питаю я, підходячи ближче, і помічаю на її обличчі товстий шар косметики. Певно, маскує прищі.

— Сподіваюся, — усміхається вона. — Скільки ти приніс?

— Приніс?

— Грошей.

Ембер від когось переховується й потребує допомоги? Я дістаю гаманця і починаю рахувати банкноти.

— Скільки тобі треба?

Вона дивиться на гроші й підходить ближче.

— Оце вже інша розмова.

Її дихання аж занадто ментолове. Ніби вона щойно скористалася зубним еліксиром.

Раптом Ембер хапає мене за промежину.

Я розгублено витріщаюся на її руку.

— Ем... я просто хотів поговорити.

Вона притискається до мене й шепоче на вухо:

— Всі так кажуть.

За мить я таки опановую себе й відштовхую її руку.

Ембер дивиться мені через плече.

Чути скрегіт шин, коли з-за рогу будівлі вискакує із заносом пікап міні-маркету. З кабіни на мене витріщаються двоє молодиків — у їхніх очах жага вбивати.

— От лайно! — каже Ембер і починає тікати.

Водій зупиняє авто й вилітає з кабіни, його друг за ним.

— Якого хріна ти робиш із моєю сестрою?!

— Я лише хотів у неї дещо запитати! — виправдовуюсь я, піднявши руки. В руках у хлопа металева бита.

Він суне прямо на мене і вдаряє мене битою в живіт. Я падаю навколішки.

Його товариш тріскає мене по ребрах, і я завалююсь на бік.

— Це просто...

Мої слова обриваються, бо я намагаюся відбити руками шквал ударів.

Брат, той, що у плетеній шапці, вперіщує мені у щелепу кулаком, і я падаю обличчям у густі бур’яни. Непритомнію, встигаючи у напівмаренні подумати: бур’яни самотужки прорвали асфальт чи прорости їм допомогли цикли теплої та холодної погоди?

Розділ 28

Вишневий пиріг

За хтозна-скільки часу я приходжу до тями. Мені вдається підвестися з землі та спертись на будівлю. У боці до біса боляче. Я випльовую повний рот крові, і червона слина приземляється мені на черевик.

Я нахиляюся за порожнім гаманцем, і потовчені ребра пронизує біль. Ховаю гаманець до кишені й рукою, яка не набрякла, намагаюся перевірити, чи не зламані кістки. По всьому тілу болючі синці, та гострого болю, характерного для переломів, чи підозрілого клацання немає. Напевне зможе показати лише рентген, утім, добре, що я хоч під кулі не потрапив.

Але живіт розриває від болю. Я задираю сорочку й бачу синець розміром із футбольний м’яч. Згадую, як той брат зацідив битою мені в живіт.

Я шкандибаю до свого «Експлорера» на стоянці «Кінґз Лайнера», та за двадцять футів від бампера валюся з ніг. Чути кроки: хтось біжить у мій бік. Я лежу горілиць і дивлюся на блакитне небо.

Наді мною нахиляється офіціантка, яка обслуговувала мене, і захекано каже:

— Довбень.

Так само мене назвала й Ембер. Мабуть, це слово популярне в місцевих. Офіціантка таки гарненька, хай навіть і шпетить мене.

— Ви щойно назвали мене довбнем? — питаю я крізь біль.

— Викликати поліцію?

— Ні, — відповідаю я, сідаючи. Хвилями накочує біль.

— Тоді так. Ви довбень. А швидку викликати?

— Ні. Гадаю, не варто.

Я озираюся на закусочну.

— Можна я просто посиджу там?

Вона окидає мене суворим поглядом.

— Я взагалі мала б вигнати вас за межі своєї приватної власності.

— Шановна, дайте мені хвилинку чи дві, і я покину це сране місце сам, із превеликим задоволенням.

Удруге за день мене просять забратися з міста.

Офіціантка стежить, як я зводжусь на ноги, не пропонуючи допомоги, проте впевнюючись, що я знову не впаду й не розтрощу голови в неї на стоянці.

— Не хвилюйтесь, — проціджую я крізь зціплені зуби. — Якщо я впаду, то не позиватимусь.

— Не хвилюйтесь, у мене однаково немає грошей, — відрубує вона.

Спираючись на поруччя та спинки сидінь, я проходжу до столика, за яким сидів спочатку. Що тупо та безглуздо, адже цей столик стоїть найдалі від дверей.

Я витираю кров із рота серветками й розколочую у склянці води ложку кухонної солі — імпровізований засіб для чищення. Офіціантка не звертає на мене уваги.

У мене в «Експлорері» лежить аптечка. Втім, це рятує десь так само, як коли б вона лежала в сусідньому штаті.

Я оглядаю свої рани. Я весь у синцях, але могло бути значно гірше. Трохи «Тайленолу» та сну, може, пляшка чи дві пива, суто з медичною метою, — і за кілька днів буду в нормі. Виглядатиму лайново, та це я переживу.

Чим би це не було.

Офіціантка зупиняється біля мого столика.

— Тепер зможете вийти?

— Так. Вибачте.