Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 16)
— І нічого не сказали?
Ґленн дивиться вбік, намагаючись щось пригадати.
— Як там кажуть? Парадокс спостерігача?
Він знизує плечима.
— Я вирішив, що цікавіше буде постежити за вами, доки вам здається, що ви самі.
— Але я знав, що не сам.
— Можливо. Проте, зуб даю, ви вирішили, що за вами крадеться ведмідь чи пума.
Він має рацію.
— Так цілком могло й бути. Від вас не долинуло ані звуку. Ви військовий, чи не так? Ким ви були на службі?
— Навідником.
Навідник — це солдат, який супроводжує снайпера й допомагає визначати цілі.
— Ага. Гадаю, якби ви були снайпером, я б уже був мертвий.
— Як на мене, ви добре впоралися з завданням, поспіхом покинувши поле бою.
Я відхиляюсь назад і відчуваю спиною стовбур дерева. Поволі встаю, спираючись на нього.
— Ви в порядку?
— Так. Здається, — я струшую листя, що налипло на мій одяг. — Як Джуніпер спустилася з пагорба аж до самого низу, якщо втратила тут стільки крові?
Ґленн підводиться і підіймає брови.
— А чому ви вирішили, що ми знайшли її саме там?
— Це ближче до дороги. Я би припустив, що вона натрапила на ведмедя далеко в лісі й намагалася втекти від нього до дороги.
Він хитає головою.
— Ні. Вона померла прямо тут. Саме на тому місці, де ви впали.
— Вона забігла на пагорб?
— На вас коли-небудь нападав ведмідь?
— П’ять хвилин тому я думав, що так.
— Що ж, а на мене ні. Та, гадаю, єдине, до чого в такому разі схиляв би мене інстинкт — це бігти абикуди.
— Так. Маєте рацію. Легко мудрувати, коли тобі не загрожує смерть. І все ж така реакція здається геть нелогічною.
Ґленн схрещує на грудях руки й оглядається.
— Гаразд. Як науковець, ви можете припустити, що вона могла тут шукати?
— Уявлення не маю. Її мати щось говорила про рибу. Очевидно, що риби тут не знайти.
— Найближче озеро — за перевалом Брукмана. Місяць тому його засипало грязюкою після зсуву Дістатися туди можна лише за два дні ходу Половина дороги пролягає крізь пасовище.
Він вказує в бік дороги.
— З іншого боку є кілька озер. Та, кажуть, звідси туди не дістатись.
— Цікаво. Я ще трохи покопирсаюся, спробую більше дізнатись про її дослідження.
— Дайте знати, як щось знайдете. Можливо також, що вона просто шукала, як зрізати шлях.
— Думаю, вона була значно розумнішою.
Ґленн поводиться так, наче намагається щось приховати.
— Якщо брати за приклад її викладача... — зрештою хитає головою він.
— Не засуджуйте її, — відповідаю я холодно. — Може, я й телепень, та з того, що я бачу, припускаю, що вона боролася значно хоробріше, ніж зміг би я на її місці.
— Ні. Ви маєте рацію. Я дещо перебрав міру, — похмуро відповідає він. — Сильна дівчина.
— Якби ж я знав її краще.
Ґленн стишує голос.
— Слухайте, тепер, коли ви вже поза підозрою, можете бути зі мною чесним. Ви ж досить добре її знали, хіба ні? Можливо, мали в місті маленьке рандеву?
Якби я не був таким боягузом і якби він не був озброєним, я б його вдарив.
Можу відповісти йому лише ображеним поглядом. Ображеним, бо він подумав так про мене. Бо він подумав так про Джуніпер.
— Не будьте козлом.
Він примирливо піднімає руки.
— Вибачте. Це моє альтер-его детектива. Я весь час підколюю. Хотів побачити, як ви зреагуєте.
— Яке це тепер має значення? Вона мертва, а ви упіймали ведмедя.
— Справді. Гадаю, це свого роду дослідження. Якщо я колись зустріну людину, схожу на вас, хотілося б дізнатися, що відбуватиметься у неї в голові.
Мені не надто подобається думка про те, що він досі з’ясовує, чи не мав я мотивів для вбивства.
— Ви раніше зустрічали когось схожого на мене?
— Взагалі-то, коли я вперше вас зустрів, мені здалося, що так.
— Це був такий же незграбний йолоп, як і я?
Якусь мить Ґленн не зводить із мене очей.
— Ні. Це був убивця. Настільки холоднокровний, наскільки ви можете собі уявити.
— Убивця?
У мене зсудомлює шлунок.
— Чотирнадцять підтверджених убивств, якщо бути точним.
Від порівняння у мене мороз пробігає по шкірі.
— Серійний убивця?
— Я б так не сказав.
Зауваження Ґленна заледве дотепне.
— То як тоді? Масовий убивця?
— Ні. Снайпер. Я був його навідником.
Я не знаю, як прокоментувати таке порівняння, тож просто бурмочу: