Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 15)

Поміж дерев чути шурхіт. Я встаю і повільно повертаюся, вдивляючись у ліс.

Область мого зору, натренована виокремлювати зв’язки, зв’язків не помічає.

У радіусі двадцяти ярдів зараз може скрадатися з десяток тварин, від ведмедів до мишей, і я жодної не помічу.

Зосереджений, хоч і наляканий, я знову схиляюся над кривавою плямою й намагаюся розібратися.

Що привело сюди Джуніпер і ведмедя?

Він її переслідував?

Чи натрапив випадково?

А може, вона необачно пішла за ним? Справжня дурість — не один ідіот через це загинув.

Я знову підводжуся і дивлюся згори вниз. Мені трапилися чимало жовтих та червоних відміток, проте не інших кольорів.

А як щодо її рюкзака та черевиків? У поліції є якісь особливі стрічки, щоб позначати речі жертви?

Важко уявити, щоб Джуніпер зайшла так глибоко в ліс бодай без пляшки води — хай навіть вона просто прогулювалася від автомайстерні до мотелю.

І все ж мені важко уявити, що могло її завести аж сюди. Тут нема ні озер, ні ставків. Найбільша водойма — це калюжа її крові.

Тут навіть немає гнилих колод, де б ведмідь міг чимось підживитися.

Здається, що і Джуніпер, і ведмідь опинилися тут випадково.

Ведмежі території можуть простягатися на багато миль. Може, він просто брів своїми звичними стежками?

Правду кажучи, про ведмедів мені відомо небагато. Я стою серед лісу й обмірковую поведінку двох істот, кожну з яких заледве знаю.

Вухо вловлює звук тріскоту гілки. Я розвертаюся до порожнього лісу. Затамовую віддих і завмираю, чекаючи наступного поруху.

Я певен, що повернувся у правильному напрямку. Просто не бачу, що стало джерелом звуку.

Вся моя увага зосереджена на невеличкій місцині, де майже впритул стоять два дерева.

Там щось є.

Певно, що найкращий план дій — обережний відступ. Тримаючи напоготові перцевий спрей, я, не відводячи погляду, роблю крок назад. І ще один.

Щось коле мене в щиколотку. Я рефлекторно сіпаюсь і падаю.

Вдаряюся спиною об землю, мені забиває дух. Голова гупається об камінь, і в кутиках очей темніє, як у старому телевізорі.

Я силкуюся не втратити свідомість.

Тріщить гілка, лісом щось рухається.

Рухається до мене...

Я намагаюся дістати перцевий спрей, проте заледве можу підняти порожню руку.

Зусилля потребує забагато крові, і я розчиняюся поміж темних пальців непритомності.

Останнє, що я відчуваю — це запах крові.

Потилицею стікає тепла цівка, проте ця кров — не моя.

Я впав у снігового янгола Джуніпер.

Мене накриває тінь, і я відключаюся.

Розділ 16

Снайпер

Прийшовши до тями, я усвідомлюю, що сиджу, спершись на стовбур дерева. Ззаду шорти й худі просякнуті кров’ю. Спочатку здається, що моєю; потім я розумію, що впав у калюжу крові Джуніпер.

Повертається останній спогад: мене накриває тінь. Я перелякано сіпаюсь і намагаюся звестись на ноги, та коліна заслабкі.

Щось прямує крізь кущі. Я, мов налякане дитя, підіймаю руки догори.

— Розслабтесь, — промовляє чоловічий голос ліворуч від мене.

З’являється детектив Ґленн. Він нахиляється наді мною. В одній руці в нього телефон. В іншій — закривавлений шмат тканини. Він притискає його до моєї потилиці. Я намагаюсь не смикатись.

— Гарна новина — більшість із цієї крові не ваша. Погана — ви спаплюжили місце вбивства.

— Мені дуже шкода.

Я дивлюся на плями на своїх пальцях. Я весь у крові Джуніпер.

— Минулої ночі йшов дощ, тож калюжа збільшилась.

Він виставляє перед моїми очима пальця.

— Розпливається?

— Ні.

— Що ж, є ще одна гарна новина. Вас не доведеться вивозити звідси гелікоптером.

— Зі мною все гаразд. Дайте секунду.

Потилиця пече. Та скоро має минутись. Я не відчуваю дивних запахів, у голові не паморочиться, а отже, швидше за все, обійшлося без струсу мозку. Швидше за все.

— Ви добряче вдарились об камінь. Просто в яблучко.

— Я... перелякався.

— Ще б пак.

Ґленн намацує рукою клаптик сухої землі й сідає.

— Що ви тут у біса робите?

— Вирішив, що це підхоже місце, аби гепнутись на дупу, — я дивлюся на калюжу крові Джуніпер і хитаю головою: — Боже правий.

— Так. Мить не з приємних. Проте ви так і не відповіли на моє запитання. Чому ви тут?

— Місіс Парсонс, мати Джуніпер, попросила мене владнати справи з машиною її доньки.

Ґленн задирає голову.

— Аж тут? Сумніваюся, що тут багато стоянок. З вами точно все гаразд?

— Я був в автомайстерні. У... як там його? У Брайсона. Він зараз міняє мені шини. Я вирішив прогулятися.

— І опинилися тут? — скептично питає Ґленн.

— Побачив стрічки. Стало цікаво. А ви що тут робите?

— Мені не треба причина. Та якщо вам цікаво, то я просто намагаюся довести справу до кінця.

Я згадую, як відчував чиюсь присутність.

— Ви за мною стежили.

— Так. Щойно ви з’явилися тут.