Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 12)

— Ні. Я намагався дістати її номер.

— У поліції тобі його не дали?

Я навіть не додумався спитати.

— Я... Я мав ось-ось його отримати.

— Я надішлю тобі у повідомленні. Зателефоную пізніше. Краще подзвони їм якнайскоріше. Як-не-як ти був її улюбленим викладачем.

Улюбленим?

— Так. Я одразу ж це зроблю.

— Добре. Я відправлю кур’єра по зразок. У мене є лабораторія, де результати можна отримати майже одразу, хай пізніше розкажу.

Ретельний, мов чорт, Джуліан.

Ми прощаємось, і я одразу ж отримую повідомлення з номером матері Джуніпер.

Як взагалі можна передати такі почуття словами? Як почати пояснювати, що винен саме ти?

Я знаю, що, сидячи тут, у темряві, відповіді я не знайду. Я просто набираю номер і сподіваюся, що хоча б раз у житті знатиму, що слід казати в потрібну мить.

Розділ 12

Метелики

— Алло?

Голос матері Джуніпер трохи схвильований, проте рівний. Для неї кошмар почався кількома днями раніше, коли Джуніпер зникла. Гадаю, вона мала час підготуватися до найгіршого.

— Добридень, мене звати Тео Крей. Ваша донька була моєю студенткою кілька років тому. Хотів би висловити вам співчуття.

Співчуття — який безглуздий спосіб сказати, що я взагалі не знаю, що казати.

— Професоре Тео? — вона підвищує голос. — Дякую, що зателефонували. Для мене це дуже цінно.

— Не знаю, чи ви в курсі, та я зараз у тому ж самому окрузі.

Пропустимо частину де якийсь час вважалося, що я по-звірячому вбив вашу доньку.

— Так. Я знаю. Джуніпер про це згадувала.

— Справді?

— О, так. Вона стежила за вашими дослідженнями. Гадаю, не варто казати, як сильно ви її надихали.

Я?

— Вона була винятковою студенткою.

— Вона вам не говорила, що саме через вас не покинула коледж?

— Ем... ні.

Вона взагалі нічого мені не розповідала, позаяк завжди лишалась для мене не більше ніж пунктиком у списку студентів.

— Вона переживала важкі часи. Проблеми з хлопцями, а за рік до того ще й помер її батько. То був напружений період. За її словами, ви подарували їй надію. Вона хотіла бути схожою на вас.

На мене? Соціально непристосованого чужинця на святі життя?

— Дякую вам. Нечасто доводиться чути такі слова.

А точніше, ніколи.

— Упевнена, це не так. Ваш дзвінок дуже багато для мене означає.

Вона мала б на мене кричати.

— Якби ж тільки... вибачте... — у мене дрижить голос. — Якби ж тільки я був кращим наставником. Якби ж тільки сказав їй, що слід бути обережнішою. Пробачте мені, місіс Парсонс, я не мав би вам цього говорити.

— Нічого. Я досі намагаюся змиритися з тим, що сталося.

Я чую, як вона ледве стримує сльози.

— Вона була моєю крихіткою. А тепер її нема.

— Мені так шкода.

Я роблю глибокий вдих і витираю носа.

— Докторе Тео, чому вона пішла туди геть сама?

Її голос із щирого та зосередженого змінюється на відсторонений.

— Не знаю. Я навіть не знаю, чим вона там займалась. Якби ж я мав більше часу, щоб навчити її обережності.

Мені стає соромно, що звинувачую її, тож я одразу намагаюся забрати свої слова назад.

— Тобто... я лише...

— Вона завжди була така обережна. Проводила літні місяці в «Єллоустоні», працювала зі Службою охорони лісу. Вона не раз взаємодіяла з ведмедями й завжди знала, що слід стерегтися. Але... Гадаю, достатньо лише раз втратити пильність.

Я вперше чую, що вона працювала на Службу охорони лісу. Вона була значно більш підготовленою, ніж я думав.

Мені ще більше соромно за те, що списував її смерть на недбалість. Дуже зручно стверджувати, що люди самі винні у своїх негараздах. Та це не завжди відповідає дійсності.

Найімовірніше, вона мала значно більше навичок виживання в диких умовах, аніж я. І з огляду на це її смерть здається геть безглуздою.

Зараз не найкращий час питати, проте я маю довідатися.

— Що Джуніпер там робила?

— Гадаю, щось пов’язане з генами риб.

На мапі поруч із місцем, де знайшли її тіло, не було ні ставка, ні струмка. Та вона могла вийти до лісу просто на прогулянку.

І все ж, як колега-науковець, не згадуючи про те, що ще й колишній учитель, я принаймні мав би більше дізнатися про предмет її досліджень. Який сором — моя студентка мала померти, щоб я дізнався про її власні цікаві дослідження.

— Ви його бачили? — питає вона.

Мені знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, про що вона. Ведмідь. Монстр, який убив її дитину.

— Так, минулого вечора. Вчора ми впіймали його.

Ми. Яка огидна брехня.

— Дякую, що допомогли його впіймати. Мені спокійніше від думки, що більше він нікому не зашкодить. Звісно, Джуніпер не хотіла б, щоб тварина страждала. Такою вже вона була.

Хто б сумнівався.

— Він помер на місці. Його прикінчили одним пострілом.

— Добре. Джуніпер засмутилася б від цих слів, та я рада, що ви впіймали виродка, — вона на мить замовкає. — Вибачте.

— Вам нема за що вибачатися.

— Ви точно впіймали його?

На якусь мить мені здається, що вона сумнівається в тому, що ведмедя впіймали саме ми. Я ледь не зізнаюся, та потім усвідомлюю: вона питає, чи впіймали ми того, кого слід.